Спомини про козаків-реєстровців із Красилова

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Спомини про козаків-реєстровців із Красилова

З давніх-давен земля Красилівська славилася не тільки трудолюбивими землеробами, славними ратаями- хлібодарами, але й не меншою мірою людьми ратними – відважними вояками, які, часто йдучи від селянської сохи, змушені були братися за грізні мечі та списи й боронити рідний край від грабіжницьких нападів не тільки віддалених татаро-турецьких яничарів 1489, 1573-го,1593, 1595-го й пізніше – 1618-го,1624, 1648 років, але й від зажерливої сусідньої польської шляхти, яка віками грабувала нашу землю й нещадно гнобила багатостраждальний український народ.

Це тут, на наших землях, народилися грізні козацькі слова – пересторога польській шляхті: «Знай, ляше, по Случ – наше!». Всезростаючі розмахи козацько-селянських антишляхетських повстань, особливо починаючи з так званого «повстання Косинського» (1591-1593 рр.) під проводом цього українського  військового діяча Речі Посполитої, гетьмана козаків-низовиків, полковника війська Запорозького реєстрового Криштофа Косинського, справили величезний вплив козацтва на тогочасне: українське життя, масове покозачення селян і мішан краю.

Але історія народження реєстрового козацтва почалася значно раніше часів Криштофа Косинського. Принаймні, за Жигмонта І було наказано 1541 року зробити перепис козаків Київщини, Канівшини й Черкащини. А Жигмонт II Август 1572 року доручив Снятинському старості Миколі Язловецькому залучити козаків на державну службу, тож 300 козаків уперше були записані в реєстр. Старшим над реєстровцями поставили шляхтича Яна Бадовського. Так виникла назва урядових козацьких формувань – реєстрові, чим було покладено початок нового формування організаційної структури козацтва, яка набула дальшого розвитку вже при королеві Стефану Баторії.

З академічних джерел можна довідатись, що «…1578 року король Стефан Баторій, розпочинаючи війну з Московією, вирішив використати для неї козаків, які досі завдавали польському урядові багато клопотів, раз у раз шарпаючи турків і татар. Восени 1578 року у Львові з п’ятьма уповноваженими від козаків було укладено «постанову з низівцями».

Цією постановою Стєфан Баторій доручив тому ж Язловецькому здійснити реформу козацького війська. Полк складався з 500 козаків, яким виплачували по 6 кіп литовських грошів і видавали сукно на жупан. Осередком козаків визначалося місто Трахтемирів (нижче Києва). Дія постанови стосувалася всього періоду війни з Московією.

«Старшим» або ж «гетьманом» полку (як тоді називали його козаки) став шляхтич Ян Оришовський, а його помічником і писарем Бегер.

Реєстр цього полку було складено 1581-го року, що дає можливість установити національний склад реєстрових: понад 80% українців і білорусів, 10% поляків…» і т. д. .

Тож перебіг тодішніх подій щодо козацького питання загалом відомий. Як і те, що «… новий набір козаків відбувся 1583 року (600 чоловік), 1590-го року на службу прийняли тисячу козаків. Польський уряд залучав козаків на державну службу під час воєн, коли ж війна закінчувалась, військовий люд повертався в Україну».

Така в загальних рисах історична прелюдія події, що відбулася 13 червня 1991 року, коли за підписом Ярослава Дзири у газеті «Літературна Україна» було вперше оприлюднено українською мовою той самий надзвичайно важливий документ, обійдений свого часу, здається, не без умислу, увагою радянської історіографії, а саме – «Реєстр 1581 року». Публікапія цього документа мовби «оживила» загалом відомі історичні події, в яких брали участь і наші зємляки-красилівчани, розкрила живі поіменні деталі цих подій.

Автор Я.Дзира у своїй статті «Перший паспорт козацтва. Найдавніший реєстр низового війська. 1581 рік» конкретно повідомляє, що «…в архіві давніх актів Варшави «Скарбі короннім» уже 410 років зберігаються жовклі аркуші, на яких латинськими літерами записано, точніше – протранскрибовано імена, прізвища й міста першого реєстру козацького полку 1581 року. Давні архіви Варшави зберегли список 532 козаків і старшин-шляхтичів, яким ЗО березня 1581 року видавали платню за участь у Лівонській війні (1558-1583 рр.). «Реєстр козаків низових запорозьких і річкових, які ходили на військову службу з його милістю королем до Москви, складений під час видачі сукна і грошей останньої чверті року служби. Привіз і виплачував вояцький заробіток пан Собестіан Нездвіцький, слуга милості пана Станіслава Дроєвського, каштеляна перемишльського, шафара земель руських, року нинішнього 1581, місяця марця, дня 3О».

Серед тих, хто числився у реєстрі козаків під керівництвом 24-го отамана Бенедикта Брагінця, були козаки Хришко і Степан із Красилова та Семен Красиловець. Цей список, у якому значаться й наші відважні земляки, і є найдавнішим реєстром козацького війська. Згодом полк під орудою поручника козаків низових запорозьких Яна Оришовського брав участь у походах на Крим, Молдову й Австрію.

Далі, шо дуже важливо, у реєстрі замість прізвищ писар вказується  ім’я та місце народження чи походження козака. У реєстрі  написано близько 400 українців із Полісся, Наддніпрянщини, Поділля, Волині, Галичини, Підляшшя, Холмшини, Надсяння – крім Чернігово-Сіверської землі, яку на початку XVI ст. захопила Московська держава.

«Отже, – як далі зазначає Я.Дзира, – на пожовклих аркушах паперу відчитуємо імена українців від Перемишля, Ярослава,Грубсшова, Берестя, Турова, Любеча, Києва, Канева, Черкас. Запоріжжя, Ямполя і навіть Путивля». Тобто серед козаків- українців були вихідці з усієї України, що входила тоді до складу Речі Посполитої. А також у документах значиться й близько сотні козаків із білоруських країв, три десятки польських імен, п’ять «литовців» і три «латвійця».

Оприлюднений «Реєстр 1581 р.» – це унікальна пам’ятка збережених першопочатків творення історії українського козацтва за його географічним походженням та особовим і національним складом, тож пам’ять про наших відважних земляків невмируща.

Спомини про козаків-реєстровців із Красилова

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Спомини про козаків-реєстровців із Красилова

З давніх-давен земля Красилівська славилася не тільки трудолюбивими землеробами, славними ратаями- хлібодарами, але й не меншою мірою людьми ратними – відважними вояками, які, часто йдучи від селянської сохи, змушені були братися за грізні мечі та списи й боронити рідний край від грабіжницьких нападів не тільки віддалених татаро-турецьких яничарів 1489, 1573-го,1593, 1595-го й пізніше – 1618-го,1624, 1648 років, але й від зажерливої сусідньої польської шляхти, яка віками грабувала нашу землю й нещадно гнобила багатостраждальний український народ.

Це тут, на наших землях, народилися грізні козацькі слова – пересторога польській шляхті: «Знай, ляше, по Случ – наше!». Всезростаючі розмахи козацько-селянських антишляхетських повстань, особливо починаючи з так званого «повстання Косинського» (1591-1593 рр.) під проводом цього українського  військового діяча Речі Посполитої, гетьмана козаків-низовиків, полковника війська Запорозького реєстрового Криштофа Косинського, справили величезний вплив козацтва на тогочасне: українське життя, масове покозачення селян і мішан краю.

Але історія народження реєстрового козацтва почалася значно раніше часів Криштофа Косинського. Принаймні, за Жигмонта І було наказано 1541 року зробити перепис козаків Київщини, Канівшини й Черкащини. А Жигмонт II Август 1572 року доручив Снятинському старості Миколі Язловецькому залучити козаків на державну службу, тож 300 козаків уперше були записані в реєстр. Старшим над реєстровцями поставили шляхтича Яна Бадовського. Так виникла назва урядових козацьких формувань – реєстрові, чим було покладено початок нового формування організаційної структури козацтва, яка набула дальшого розвитку вже при королеві Стефану Баторії.

З академічних джерел можна довідатись, що «…1578 року король Стефан Баторій, розпочинаючи війну з Московією, вирішив використати для неї козаків, які досі завдавали польському урядові багато клопотів, раз у раз шарпаючи турків і татар. Восени 1578 року у Львові з п’ятьма уповноваженими від козаків було укладено «постанову з низівцями».

Цією постановою Стєфан Баторій доручив тому ж Язловецькому здійснити реформу козацького війська. Полк складався з 500 козаків, яким виплачували по 6 кіп литовських грошів і видавали сукно на жупан. Осередком козаків визначалося місто Трахтемирів (нижче Києва). Дія постанови стосувалася всього періоду війни з Московією.

«Старшим» або ж «гетьманом» полку (як тоді називали його козаки) став шляхтич Ян Оришовський, а його помічником і писарем Бегер.

Реєстр цього полку було складено 1581-го року, що дає можливість установити національний склад реєстрових: понад 80% українців і білорусів, 10% поляків…» і т. д. .

Тож перебіг тодішніх подій щодо козацького питання загалом відомий. Як і те, що «… новий набір козаків відбувся 1583 року (600 чоловік), 1590-го року на службу прийняли тисячу козаків. Польський уряд залучав козаків на державну службу під час воєн, коли ж війна закінчувалась, військовий люд повертався в Україну».

Така в загальних рисах історична прелюдія події, що відбулася 13 червня 1991 року, коли за підписом Ярослава Дзири у газеті «Літературна Україна» було вперше оприлюднено українською мовою той самий надзвичайно важливий документ, обійдений свого часу, здається, не без умислу, увагою радянської історіографії, а саме – «Реєстр 1581 року». Публікапія цього документа мовби «оживила» загалом відомі історичні події, в яких брали участь і наші зємляки-красилівчани, розкрила живі поіменні деталі цих подій.

Автор Я.Дзира у своїй статті «Перший паспорт козацтва. Найдавніший реєстр низового війська. 1581 рік» конкретно повідомляє, що «…в архіві давніх актів Варшави «Скарбі короннім» уже 410 років зберігаються жовклі аркуші, на яких латинськими літерами записано, точніше – протранскрибовано імена, прізвища й міста першого реєстру козацького полку 1581 року. Давні архіви Варшави зберегли список 532 козаків і старшин-шляхтичів, яким ЗО березня 1581 року видавали платню за участь у Лівонській війні (1558-1583 рр.). «Реєстр козаків низових запорозьких і річкових, які ходили на військову службу з його милістю королем до Москви, складений під час видачі сукна і грошей останньої чверті року служби. Привіз і виплачував вояцький заробіток пан Собестіан Нездвіцький, слуга милості пана Станіслава Дроєвського, каштеляна перемишльського, шафара земель руських, року нинішнього 1581, місяця марця, дня 3О».

Серед тих, хто числився у реєстрі козаків під керівництвом 24-го отамана Бенедикта Брагінця, були козаки Хришко і Степан із Красилова та Семен Красиловець. Цей список, у якому значаться й наші відважні земляки, і є найдавнішим реєстром козацького війська. Згодом полк під орудою поручника козаків низових запорозьких Яна Оришовського брав участь у походах на Крим, Молдову й Австрію.

Далі, шо дуже важливо, у реєстрі замість прізвищ писар вказується  ім’я та місце народження чи походження козака. У реєстрі  написано близько 400 українців із Полісся, Наддніпрянщини, Поділля, Волині, Галичини, Підляшшя, Холмшини, Надсяння – крім Чернігово-Сіверської землі, яку на початку XVI ст. захопила Московська держава.

«Отже, – як далі зазначає Я.Дзира, – на пожовклих аркушах паперу відчитуємо імена українців від Перемишля, Ярослава,Грубсшова, Берестя, Турова, Любеча, Києва, Канева, Черкас. Запоріжжя, Ямполя і навіть Путивля». Тобто серед козаків- українців були вихідці з усієї України, що входила тоді до складу Речі Посполитої. А також у документах значиться й близько сотні козаків із білоруських країв, три десятки польських імен, п’ять «литовців» і три «латвійця».

Оприлюднений «Реєстр 1581 р.» – це унікальна пам’ятка збережених першопочатків творення історії українського козацтва за його географічним походженням та особовим і національним складом, тож пам’ять про наших відважних земляків невмируща.

Як колишні Борисови стали Ткачуками

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Про свого прадіда та історію походження свого родового прізвища розповів ветеран війни і праці, ві­дома й шанована у Красилові людина – Федір Митрофанович Ткачук.

А було це так: після завершення Вітчизняної війни 1812-1813 рр. із наполеонівською армією мій прадід по батьківській лінії Павло Борисов (росіянин, уродженець селища Крутоярське Самарської губернії) проходив військову службу із м. Старокостянтинів Волинської губернії. Коли вийшов у відставку, отримав від держави, як учасник війни, дві десятини землі у с. Западинці. Там і одружився.

У Павла Борисова було два сини – Василь і Лук’ян. Присадибну ділянку землі розділили порівну. Але головним заняттям прадіда та його синів було ткацтво. Усіх трьох їх знали не лише в Западинцях, а й у всій окрузі – як справжніх майстрів ткацької справи. З того й пішло: односельці все частіше статі називати їх ткачуками, а згодом це наймення й стало їхнім неофіційним прізвищем. І тільки жителі старших поколінь більше шали їх як Борисових, а не Ткачуків. Але останнє виявилося живучішим – Ткачуки.

Ось так у минулому колишні Борисови стали Ткачуками – з ними це прізвище й залишилося навіки.

Козацька залога у Красилові

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Дослідники історії Красилівщини неоднозначно ставляться щодо перебування козацьких залог у Красилові 1648-го – першої половини 1649-го років під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657 рр). На думку Гжимайла Ю.Д., достовірнішу відповідь на це питання дає професор Кам’янець- Подільського національного університету ім. І. Огієнка Валерій Степанович Степанков. Під час розмови у Красилові вчений зазначив, що у серпні 1648-го року, враховуючи можливість поновлення воєнних дій із польським військом, Богдан Хмельницький наказав полковникові Данилу Нечаю зайняти ряд містечок, аби активніше спостерігати за просуванням противника.

Ймовірно, полковник перебував тоді у самому Красилові, коли близько тисячі жовнірів під проводом магната, коронного стражника війська польського Самійла Лаша (Ляша)13 10-12 вересня атакували містечко. Після жорстокого бою, в якому полягло кілька сотень козаків і жителів Красилова, Данило Нечай відійшов до Старокостянтинова, заманюючи в цей тактичний капкан польське військо (як задумав Богдан Хмельницький).

Навесні 1649 року у Красилові знаходилась залога остропільського полковника Кривоносенка (сина Масима Кривоноса ).Близько червня на неї напали 2 тисячі жовнірів камянецького каштеляна С.Лянцкоронського. Враховуючи нерівність сил ,козаки і ймовірно  частина міщан відійшли до Старокостянтинова.

Козацька залога у Красилові

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Дослідники історії Красилівщини неоднозначно ставляться щодо перебування козацьких залог у Красилові 1648-го – першої половини 1649-го років під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657 рр). На думку Гжимайла Ю.Д., достовірнішу відповідь на це питання дає професор Кам’янець- Подільського національного університету ім. І. Огієнка Валерій Степанович Степанков. Під час розмови у Красилові вчений зазначив, що у серпні 1648-го року, враховуючи можливість поновлення воєнних дій із польським військом, Богдан Хмельницький наказав полковникові Данилу Нечаю зайняти ряд містечок, аби активніше спостерігати за просуванням противника.

Ймовірно, полковник перебував тоді у самому Красилові, коли близько тисячі жовнірів під проводом магната, коронного стражника війська польського Самійла Лаша (Ляша)13 10-12 вересня атакували містечко. Після жорстокого бою, в якому полягло кілька сотень козаків і жителів Красилова, Данило Нечай відійшов до Старокостянтинова, заманюючи в цей тактичний капкан польське військо (як задумав Богдан Хмельницький).

Навесні 1649 року у Красилові знаходилась залога остропільського полковника Кривоносенка (сина Масима Кривоноса ).Близько червня на неї напали 2 тисячі жовнірів камянецького каштеляна С.Лянцкоронського. Враховуючи нерівність сил ,козаки і ймовірно  частина міщан відійшли до Старокостянтинова.

Як колишні Борисови стали Ткачуками

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Про свого прадіда та історію походження свого родового прізвища розповів ветеран війни і праці, ві­дома й шанована у Красилові людина – Федір Митрофанович Ткачук.

А було це так: після завершення Вітчизняної війни 1812-1813 рр. із наполеонівською армією мій прадід по батьківській лінії Павло Борисов (росіянин, уродженець селища Крутоярське Самарської губернії) проходив військову службу із м. Старокостянтинів Волинської губернії. Коли вийшов у відставку, отримав від держави, як учасник війни, дві десятини землі у с. Западинці. Там і одружився.

У Павла Борисова було два сини – Василь і Лук’ян. Присадибну ділянку землі розділили порівну. Але головним заняттям прадіда та його синів було ткацтво. Усіх трьох їх знали не лише в Западинцях, а й у всій окрузі – як справжніх майстрів ткацької справи. З того й пішло: односельці все частіше статі називати їх ткачуками, а згодом це наймення й стало їхнім неофіційним прізвищем. І тільки жителі старших поколінь більше шали їх як Борисових, а не Ткачуків. Але останнє виявилося живучішим – Ткачуки.

Ось так у минулому колишні Борисови стали Ткачуками – з ними це прізвище й залишилося навіки.

Польські повстанці на теренах нашого краю

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Відтоді півтора століття минуло, як у Польщі 22 січня 1863 року вибухнуло національно-визвольне повстання проти соціального і національного гноблення польського народу російським самодержавством.

Військові дії на Правобережжі охопили Волинь,Поділля – зокрема північно- східну частину сучасної Хмельниччини. Полковник Едмунд Ружицький (1827-1893) був провідною постаттю польського січневого повстання в Україні. Обіймав посаду начальника провінційного відділення Русі, підпорядкованого Центральному народному комітетові у Варшаві. Командував найбільшим загоном, утвореним на українських землях – так званою волинською кіннотою. Свого часу навчався у кадетському корпусі в Петербурзі. Військовий досвід здобув у численних бойових операціях на Кавказі, а згодом став на шлях боротьби проти російського царизму за визволення Польщі.

У ніч із 8 на 9 травня загін Ружицького вийшов із Житомира на Любар. Оскільки південно-східна Волинь густо населена поляками, тож не випадково чимало з них (як це було в Косткові й Грицеві Заславського повіту), якщо й не брали безпосередньої участі у повстанні, то принаймні активно допомагали повстанським групам. Під час виступу повстанці оголошували «золоту грамоту» – документ, що надаватиме селянам землю. Закликали селян не відбувати поміщицькі повинності за садиби й польові угіддя та вимагати оплати грішми за виконання усіх видів робіт.

Повстанці 13 травня на чолі з полковником Ружицьким захопили місто Полонне. Частина жителів краю приєдналась до Ружицького, і кількість повстанців із 800 зросла до 2 тисяч осіб. Окремі були на конях. Озброєні шаблями, піками, косами, (і деякі навіть рушницями й пістолями, повстанці ліквідували документи волосного правління – символіку царської влади.

Після цього тут відбувся бій із царськими військами біля села Мирополь під Полонним. Втративши 127 осіб, Ружицький, не почекавшись допомоги від генерала Висоцького з Галичини, розпочав рейд територією Волинської і Подільської губерній.

За загоном Ружицького невідступно рухалися каральні царські війська. Захопивши Остропіль, проголосивши тут ліквідацію царської влади, загін вступив у Літинський повіт Подільської губернії. Потім був марш на північ аж до Любара, й далі селами Старокостянтинівського повіту. Карателі намагалися спровокувати бій біля села Лисінці.

Але, як пише відомий на Хмельниччині краєзнавець Євген Назаренко, «…Ружицький швидким маршем рушив на В. Медведівку. Та дві роти Орловського і Кременчуківського полків кількістю в 600 солдатів і сотня донських козаків (царських військ), здійснивши обхід, перерізали повстанцям шлях біля села В. Салиха Заславського повіту (тепер Красилівського району ).

Зосередивши головні сили у В. Салисі, карателі розташували частину загону у 800 метрах від села. Так для повстанців була влаштована пастка.

Та Ружицький розгадав це і, блокувавши дорогу на В. Медведівку, 26 травня зупинився з п’ятьма ескадронами в лісі навпроти с. В. Салиха. О 9 годині ранку повстанці розпочали стрімку атаку на царських карателів. Спочатку 5-й ескадрон галопом кинувся на солдатів. Коли ті відповіли залпом, на них послідовно рушили й інші ескадрони. Одночасно зі засідки повстанська кавалерія кинулася на обидва фланги противника.

Авангард карателів, не витримавши натиску повстанців, кинувся у В. Салиху, куди згадуваний 5-й ескадрон раніше них першим увірвався в село, а за ним і інші ескадрони. Карателі зазнали значних втрат. Після цього бою загін Ружицького ше 2 дні рухався до кордону – через Волишо, Новоставці, Антоніни, Олійники… Того ж дня, проїхавши села Воронці і Шибену, ескадрони досягли австрійського кордону й там були інтерновані».

Онук Петра Чечеля, власника с. Самчики Старокостянтинівського повіту, Якуб Чечель, коли вибухнуло повстання, став до його лав і загинув у битві під В. Салихою 26 травня 1863 року.

А син Гната Крупського, поміщика зі с. Ледянка (нині Красилівського району) Костянтин Гнатович Крупський – майбутній тесть Володимира Ульянова-Леніна, батько його дружини Надії Костянтинівни Крупської – також був учасником польського повстання 1863 року.

Царизм доклав чимало зусиль для порівняно швидкого придушення польського повстання. В хід пустили нещадні жорстокі розправи, страти, виселення повстанців і тих, хто їм допомагав, в інші регіони Росії, а найбільше – до Сибіру. До літа 1864-го року повстання фактично згасло. Воно зазнало поразки не тільки тому, що сили були нерівні (загальна кількість повстанців складала 15-20 тисяч чоловік), а найперше тому, що основна маса селянства не підтримала повсталих.

На 150-ті роковини – 22 січня 2013 року – у село В. Салиха, де колись під час польського повстання 1863 року відбулася масштабна битва, приїхала велелюдна делегація поляків Хмельниччини.

Відкрив церемонію вшанування загиблих повстанців другий секретар Генерального консульства Польщі в Україні Даміан Чарчинський. Професор Ян Глінчевський розповів про повстання 1863 року і битву біля В. Салихи. Його розповідь продовжив редактор газети «Слово польське» Євген Войціцький і ознайомив присутніх із друкованими матеріалами історії польського повстання.

На місце поховання полеглих у борні повстанців було покладено вінок від Генерального Консульства Польщі, запалено поминальні лампадки. Учасники пошанувадьного дійства читали молитви, співали народних польських пісень. Делегацію від Хмельницького обласного осередку поляків представляли її голова Франц Міцінський, голова осередку поляків Красилова Неля Карєва, голова осередку поляків с. Слобідка Красилівська Світлана Павловська, члени польських громад області, голова В.Салиської сільської ради В. Тимошук, культосвітні працівники.

А в травні 2013 року відкрито Пам’ятний знак на честь цієї історичної події.

Там, де колись був «куточок Заходу» в Антонінах

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

На зламі ХІХ-ХХ століть красою маєтку в Антонінах захоплювались усі, хто приїздив до цього волинського оазису. Більшість відвідувачів, побачивши Антоніни вперше, повторювали, наче зачаровані: «Господи, як славно!». Безперечно, Антоніни гарні й сьогодні. Але тоді вони були не тільки гарними, а й неповторно єдиними, яскраво вирізняючись з-поміж інших великих помість нашого краю. Ця неповторність відчувалась не тільки у розмірах чи багатстві, а й у досконалості кожної дрібниці, старанній довершеності всього, що тут було.

Давні літами, багаті традиціями й древністю садиби Сангушків, Потоцьких тривалий час залишалися незмінно молодими. Цю рукотворну перлину краю представляли просторий Антонінський палац, стайні, що не знали собі рівних не лише у нашому краї, але й у Європі, непокірні табуни арабських скакунів, оранжереї, псарня, ринок, готель, протипожежні споруди, чотирикласна польська гімназія, лікарня.

По обидва боки великого ставу двома рядами тягнулися чепурні будинки службовців маєтку, потопаючи в садах та квітниках.

Антонінський двір Юзефа й Гелени Потоцьких був у чудовому рукотворному парку з його лебедями, павами, фазанами, страусами, ланями, козулями і навіть. . верблюдами. Парковий ансамбль доповнювався оригінальними, надзвичайної краси архітектурними спорудами й пам’ятниками. Подружжя Потоцьких розширило парк великим фруктовим садом.

Віссю усього цього раю, сенсом його існування був грандіозний, збудований у стилі бароко, добре доглянутий палац із широким затишним і ослоненим подвір’ям, довкола якого все й зосереджувалося.

Перед Першою світовою війною Юзеф Потоцький проклав між Шепетівкою і Старокостянтиновим залізницю з двома бічними коліями до цукрових заводів у Шепетівці й Кременчуках. Прокладена Юзефом Потоцьким залізниця дозволила зручніше, а головне – масштабніше й ефективніше вивозити з цього краю продукцію — збіжжя, цукор, ліс тощо. Знатних гостей графа зустрічали на найближчій станції Антоніни, розташованій за 9 км на схід, і підвозили до маєтку графськими автомобілями. Відтепер Антоніни йменувалися в документах станцією і стали волосним центром Ізяславського повіту Волинської губернії. Тут працювала поштово-телеграфна станція. На 1913 рік населення Антонін становило 2009 чоловік.

Антонінський пан добре знався на підприємництві: зразково було поставлено фільваркове господарство, заклав рільниче, лісове й рибне господарства, кінні стайні для виведення племінних англійських, англо- арабських коней, які брали участь у європейських виставках, а пізніше постачав кіньми командний склад австрійської армії. Юзеф-Миколай Потоцький (1862-1922 рр.) – останній власник Антонін – був правнуком Яна Потоцького, онуком Романа Сангушка. Здобув блискучу юридичну освіту Львівіському університетіті, був камергером російського царського двору з 1886 року, австрійський підкоморій (суддя). Юзеф Потоцький – спадкоємець земель в Антонінах, Шепетівці, Смолдирові, палацу в Краківському передмісті.

У його маєтку діяли лісопильний завод, а також завод із виготовлення одеколону. Побудовано електростанцію, автомобільний гараж із майстернею, водогін від артезіанської свердловини, проведено телефон. У цей час добра антонінські складали 17 фільварків, 21 тисячу моргів землі. До речі, граф Юзеф Потоцький був першим на Волині, хто придбав автомобіль. Як пише кандидат історичних наук Сергій Єсюнін, «…в Антонінах він обладнав гараж, шо зовні був схожий на віллу в давньогерманському стилі. Перше авто — американський Олд мобіль», простенький і невибагливий, що добре підходив для грунтових доріг, Потоцький використовував в основному для розваг чис-ленних гостей маєтку і лише іноді для поїздок на свій цукровий завод у сусідні Кременчуки. Незабаром антонінський пан купив значно солідніший автомобіль французької фірми “Ля Бюір», а трохи пізніше придбав лімузин «Берліє». Автомобілі стали для Юзефа Потоцького справжньою пристрастю – 1913-го року в нього було вже 9 машин кращих європейських фірм». І це в той час, як у місті Проскурів їх усього було не більше двох десятків.

Перший аероплан у небі над Антонінами мешканці побачили 1911-го року. Із захопленням спостерігали антонінці за цим дивовижним дійством, як відважний льотчик кружляв над селом і лісом. Очевидець цієї події, згодом популярний польський письменник Казимир Лясковський у своєму прекрасному документальному творі про Антоніни розповідав так: «Волинський авіатор пан Малинський розпочав свій зліт у маєтку Верезне поблизу Рівного й долетів на першому етапі до села Забари біля Корця, звідти на другий день вилетів у напрямку до Шепетівки, але ця частіша його подорожі була небезпечною, тому що пілот мав пролетіти ЗО верст над великими лісами, які належали Графові Потоцькому і князеві Сангушку. Неподалік Шепетівки зіпсувався двигун, але це не завадило досвідченому авіаторові вдало приземлитися у Шепетівці.

Перечекавши там день – другий несприятливі погодні умови, Малинський вирушив до Антонін, долаючи останню відстань у 55 верст за 39 хвилин. В Антонінах сміливого льотчика чекала галаслива публіка разом із родиною графа Потоцького. Пан Малинський гостив у графа Потоцького в Антонінах 2 дні, а потім вирушив у подорож до Проскурова. Ця подорож сміливого льотчика стала справжньою сенсацією на Волині».

Маєток «Антоніни» після реконструкції палацу 1905-1908 років стає найвишуканішим палацо-парковим ансамблем на Волині. Парк, який обрамлював архітектурні будівлі масивом понад 20 га, стає також і найкращим на Волині. Ботанічна колекція парку нараховувала понад 3500 сортів квітів і чагарників. «Граф Потоцький, будучи членом Паризького академічного союзу, – зазначає краєзнавець Олександр Пажимський, – досліджував можливості проживання у наших широтах страусів і верблюдів.

Обирався 1896-1901 років віце-президентом Сільськогосподарського Київського Товариства, а 1906-1907 років-членом Першої Державної Думи в Росії від Волинської губернії».

Збагачує книгозбірню, започатковану Сангушками, до 20 тисяч томів, що стає найбільшою приватною бібліотекою на Волині, окремо колекціонує твори образотворчого мистецтва, культури, графіки. У залах висіли старовинні портрети князів Острозьких, полотна М.Матейка, Ж.-Б.Лампі, М. Баччіареллі, І.Брандта, Ф.Ласло, В.Коссака, старовинні гравюри. Грали витонченими формами бронза, мармурові скульптурні портрети короля Яна III Собєського, Понятовських – короля Станіслава Августа й примаса (архиєпископа) Міхала. Вражали колекції порцеляни севрської та корецької фабрик Сангушка, старовинна зброя, роги та шкіри екзотичних тварин.

У цей час Антоніни славилися і своїм парфорсним полюванням, влаштовуваним щорічно виключно для титулованої магнетерії. Для цього тут утримували, як уже згадувалося, великий табун чистокровних арабських та англійських коней, зграю собак, штат прислуги, споряджені зброярні, звіринці.

Полювання відбувалося у спеціальному парку-заповіднику, названому «Пилявин». То була вікова діброва за селом, котра пам’ятала ще часи козаччини.

На всю Європу славилися тутешні полювання на вепра, влаштовуванні Юзефом Потоцьким. Сам Потоцький був відомим мисливцем-спортсменом, часто полював на світових просторах поміж Білим та Голубим Нілом, у Сомалі, Цейлоні, на Далекому Сході. Навіть привіз одного разу в Антоніни живо го лева. До речі, цьому левові поставлено в парку пам’ятник, мистецьки виконаний із пісковика. А відомий німецький зоолог Карл Гагенбек привіз в Антоніни слона й американських бізонів.

У Потоцьких завжди було велелюддя гостей і тих, хто приїздив сюди у господарських справах. У “Маєтковій книзі відгуків», як писав К. Лясковський,«…були тисячі імен людей із різних кінців Європи».

“Куточком Заходу» називали маєток «Антоніни» численні гості.

У зв’язку з жорстокими й нищівними революційними перетурбаціями Потоцькі на початку 1918 року виїхали у Францію до замку Монтрезар на березі Лаури. Очевидиця цих подій Зофія Коссак-Шуцька У СВОЇЙ КНИЗІ «Вспомини з Волині 1917-1919» про це розповіла так: «У період гетьманату Скоропадського селяни порозбирали землі маєтку, збіжжя в копицях, сіно, але на будівлі не посягали й житла не грабували.

Можливо, тому, що керівник Головного управління мистецтв і національної культури уряду Скоропадського, а перед цим міністр закордонних справ гетьманату Лорошенко звернувся до міністра внутрішніх справ із проханням взяти під охорону палац графа Потоцького на Волині в Антонінах. Ця проблема була порушена українським послом у Відні В. Липинським.

Міністерство внутрішніх справ віддало розпорядження губернському комісарові Волині шодо забезпечення охорони палацу графа Потоцького .

У цей час, аби врятувати маєток від непроханих гостей, який опинився під загрозою пограбування, старенький лікар Щуцький, котрий усе життя прожив в Антонінах, створює з числа прислуги й службовців маєтку «Комітет працівників». А коли довірений пана Ліпш і його помічники самоусунулися від цих справ, офіційним головою комітету було обрано безграмотного сторожа Памфілова. Нашвидкуруч у місцевій майстерні було виготовлено печатку, й комітет почав діяти. Все, що знаходився в палаці, стайнях, прислуга оголосила своєю власністю. Після евакуації німців Антоніни зайняв отаман УНР Віденко. Комендантом Антонінського палацу призначили Яворського – робітника з сусіднього помістя.

Вояки Віденка, які оселилися у панських домах, крали все, що потрапляло їм під руки.

Комітет постійно «сварився» і ними, боронячи печатку і все те, що він оголосив своєю власністю.

«Комітет зумів зберегти все в маєтку – крім виїзної стайні і палацової пивниці. Запаси вин і горілки, зібрані в палаці, були такими великими, що про них ходили легенди. Тож петлюрівський штаб і його загони, що розмістилися поблизу, щедро користувалися ними протягом двох місяців. Два місяці тривала ця шалена п’яна оргія. Петлюрівці викочували на подвір’я столітні дубові бочки, рікою лилося з них вино, відрами носили горілку й зневажливо критикували «колишнього графа за якість напоїв, які вони оголосили кепськими. Вояки легковажно виливали їх серед двору, чи роздавали жінкам, як негідний чоловічий напій, густі, як олія, старі італійські та іспанські вина. Сам отаман Віденко щодня зранку пив мараскіно, розбавляючи самогоном та закусував копченою рибою. Решту дня пив шампанське також із самогоном».

Усе це закінчилося тим, що 12 серпня 1919 року, як писав «Кур’єр Варшавський», графський маєток підпалили більшовики під час протистояння зі січовими стрільцями УНР. Пожежа шаленіла три дні, знищивши палац і значну частину однорідного парку. Велику кількість творів мистецтва, меблів, бібліотеку й архівів вдалося врятувати палацовій обслузі й селянам. Коли в Антоніни 1920 року прийшли польські війська, зі залізничної станції Чорний Острів цінності перевозять до Варшави, а пізніше – до Києва. Одначе існує версія, як пише краєзнавець П. Казимірова з міста Хмельницький, що «… панський маєток спочатку пограбували, а потім спалили самі ж селяни».

У сучасних Антонінах від старого маєтку збереглися флігель палацу, мурований манеж початку XIX ст., стайні, гараж, ряд будівель, де жили робітники маєтку, три брами з розкішною огорожею, альтанка, скульптура левів, сторожка.

Так закінчилась епоха розкошування власників Антонінського маєтку. Й так непростимо безглуздо й безкарно було знищено рукотворне європейське диво – грандіозний палац із 147 кімнат найкрасивішого і найбагатшого на Волині палацо-паркового ансамблю в Антонінах. Цю перлину Волині – маєток, що захоплював людей своєю вишуканою красою, усіх вражав «магнатським багатством, англійським лоском, французькою елегантністю, голландською чистотою», представники роду Сангушків і Потоцьких створювали руками тисяч людей протягом півтораста літ.

Гусар Агафон Сорока і його бойові побратими

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Мабуть, уже й не залишилося мешканців у селі у Мовчани, хто пам’ятав би й міг би розповісти про свого односельця Сороку Агафона (Аніфона) Давидовича. Згідно з переказами, народився Агафон Сорока в Мовчанах 1867 року. Під час служби в царській армії був гусаром. Служив у Меджибожі. За участь у воєнних походах одержав чимало відзнак командування, мав нагороди, а коли приїздив додому «на побувку», дівчата цілої округи всі очі видивляли на стрункого красеня. Славнозвісний 12-й Охтирський гусарський полк, у якому служив Агафон Сорока, був одним із найстаріших і заслужених полків Імператорської Росії.

Історик-дослідник Євген Хмельницький пише, що цей козацький полк було створено у Слобідській Україні 1651-го року у фортеці Охтирка. Свій перший далекий похід у складі української дивізії охтирські козаки здійснили в кінці 1700-го року. Як і інші слобідські козацькі полки, Охтирський полк пізніше перетворюють у гусарський.

У складі корпусу О. В. Суворова Охтирці 1774-го року бере учать участь у облозі турецьких фортець Сілістра, Рушук, Шумла і а інших. Немеркнучу славу здобули охтирські козаки 1812-го у війні з наполеонівською армією. Охтирський гусарський полк у Бородинській битві 10 разів атакував ворога у кінному бою. За це його було нагороджено 19-ма срібними трубами.За заслуги у закордонному поході 1813 року гусари отримали особбливі знаки з написом «За отличиє 14 августа 1813» і брали участь в урочистому вступі союзницьких військ у Париж.

Служили в цьому полку відомий поет і партизан, а згодом генерал Денис Давидов, композитор Олександр Аляб’єв, декабрист Артемон Муравйов, нащадки поета Михайла Лєрмонтова.

Не раз довелося охтирцям битися з турками в російсько- турецьких війнах – 1828, 1877-1878 рр.

А 1896-го року Охтирський гусарський полк остаточно «оселяється» у містечку Меджибіж Летичівського повіту Подільської губернії, штаб-квартира якого розташовувалась у старовинному замку магнатів Синявських- Чарторийських. Ескадрони квартирувались у навколишніх селах.

Імператор Микола II 1901-го року на знак особливого благовоління призначив шефом полку свою молодшу сестру – княгиню Ольгу Олександрівну.

З 1 червня по серпень 1915-го, в роки Першої світової війни, госпіталь Охтирського гусарського полку перебував у Проскурові.

12 й гусарський Охтирський полк воював і в складі 8-і Російської армії генерала О.А. Брусилова. 8а своїми бойовими характеристиками тодішня російська кіннота була набагато кращою, ніж кавалерії інших країн-учасниць Першої світової війни. У квітні 1916 року під час Брусилівського прориву на австрійському фронті під Луцьком загинув у кінній атаці Яків Петрович Дорошенко –дядько нині, на жаль, покійного Владислава Михайловича Дорошенка, донедавна мешканця міста Красилів. Ось як писала про цю героїчну смерть газета «Новое время» від 29 травня 1916 року: «27 мая пал смертью храбрьіх Яков І Іетрович Дорошенко, корнет 12-го гусарского Ахтьірского полка.

Після Лютневої революції 1917 року Охтирський полк припинив своє існування. Дехто з охтирців після розформування служив у 1-му полку Червоного козацтва Віталія Примакова, інші – у війську Польському.

Що ж до Агафона Сороки, то після цих подій відважний п’ятдесятилітній гусар повернувся в рідне село Мовчани. Після важкого поранення Агафон Давидович майже не розмовляв, тому ми дуже мало знаємо про нього. Відомо, шо згодом працював у городній бригаді місцевого колгоспу ім. Червоної козачої дивізії. Помер А.Д.Сорока 1947-го року в Мовчанах у вісімдесятирічному віці.

Так завершив своє життя наш краянин Агафон Давидович Сорока, чиє ім’я навічно вписане історією особового складу славетного Охтирського гусарського полку і в історію рідного краю.

Перший трактор на Красилівщині

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Перший трактор на ланах Красилівіцини появився 1913-го року в маєтку дворянки Аделії Киневич. «У той час, – зазначає краєзнавець Сергій Петрович Єсюнін, – Аделія Киневич володіла майже двома тисячами десятин землі в селах Яворівці, Волиця, Малі Зузуленці.

Побачивши в Польщі на сільськогосподарській виставці американський трактор фірми «Харт-Парр», вона без вагань купила його для обробітку власної землі. Трактор справив незабутні враження на всіх очевидців-землевласників і землегосподарів Поділля й Волині. Кожного тижня протягом року до маєтку Аделії Киневич постійно приїжджали «екскурсанти» для того, щоб побачити диво-машину. У липні 1914 року до Проскурівського повіту була навіть спеціально організована поїздка півсотні селян для ознайомлення з механічним обробітком землі за допомогою трактора».

Гусар Агафон Сорока і його бойові побратими

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Мабуть, уже й не залишилося мешканців у селі у Мовчани, хто пам’ятав би й міг би розповісти про свого односельця Сороку Агафона (Аніфона) Давидовича. Згідно з переказами, народився Агафон Сорока в Мовчанах 1867 року. Під час служби в царській армії був гусаром. Служив у Меджибожі. За участь у воєнних походах одержав чимало відзнак командування, мав нагороди, а коли приїздив додому «на побувку», дівчата цілої округи всі очі видивляли на стрункого красеня. Славнозвісний 12-й Охтирський гусарський полк, у якому служив Агафон Сорока, був одним із найстаріших і заслужених полків Імператорської Росії.

Історик-дослідник Євген Хмельницький пише, що цей козацький полк було створено у Слобідській Україні 1651-го року у фортеці Охтирка. Свій перший далекий похід у складі української дивізії охтирські козаки здійснили в кінці 1700-го року. Як і інші слобідські козацькі полки, Охтирський полк пізніше перетворюють у гусарський.

У складі корпусу О. В. Суворова Охтирці 1774-го року бере учать участь у облозі турецьких фортець Сілістра, Рушук, Шумла і а інших. Немеркнучу славу здобули охтирські козаки 1812-го у війні з наполеонівською армією. Охтирський гусарський полк у Бородинській битві 10 разів атакував ворога у кінному бою. За це його було нагороджено 19-ма срібними трубами.За заслуги у закордонному поході 1813 року гусари отримали особбливі знаки з написом «За отличиє 14 августа 1813» і брали участь в урочистому вступі союзницьких військ у Париж.

Служили в цьому полку відомий поет і партизан, а згодом генерал Денис Давидов, композитор Олександр Аляб’єв, декабрист Артемон Муравйов, нащадки поета Михайла Лєрмонтова.

Не раз довелося охтирцям битися з турками в російсько- турецьких війнах – 1828, 1877-1878 рр.

А 1896-го року Охтирський гусарський полк остаточно «оселяється» у містечку Меджибіж Летичівського повіту Подільської губернії, штаб-квартира якого розташовувалась у старовинному замку магнатів Синявських- Чарторийських. Ескадрони квартирувались у навколишніх селах.

Імператор Микола II 1901-го року на знак особливого благовоління призначив шефом полку свою молодшу сестру – княгиню Ольгу Олександрівну.

З 1 червня по серпень 1915-го, в роки Першої світової війни, госпіталь Охтирського гусарського полку перебував у Проскурові.

12 й гусарський Охтирський полк воював і в складі 8-і Російської армії генерала О.А. Брусилова. 8а своїми бойовими характеристиками тодішня російська кіннота була набагато кращою, ніж кавалерії інших країн-учасниць Першої світової війни. У квітні 1916 року під час Брусилівського прориву на австрійському фронті під Луцьком загинув у кінній атаці Яків Петрович Дорошенко –дядько нині, на жаль, покійного Владислава Михайловича Дорошенка, донедавна мешканця міста Красилів. Ось як писала про цю героїчну смерть газета «Новое время» від 29 травня 1916 року: «27 мая пал смертью храбрьіх Яков І Іетрович Дорошенко, корнет 12-го гусарского Ахтьірского полка.

Після Лютневої революції 1917 року Охтирський полк припинив своє існування. Дехто з охтирців після розформування служив у 1-му полку Червоного козацтва Віталія Примакова, інші – у війську Польському.

Що ж до Агафона Сороки, то після цих подій відважний п’ятдесятилітній гусар повернувся в рідне село Мовчани. Після важкого поранення Агафон Давидович майже не розмовляв, тому ми дуже мало знаємо про нього. Відомо, шо згодом працював у городній бригаді місцевого колгоспу ім. Червоної козачої дивізії. Помер А.Д.Сорока 1947-го року в Мовчанах у вісімдесятирічному віці.

Так завершив своє життя наш краянин Агафон Давидович Сорока, чиє ім’я навічно вписане історією особового складу славетного Охтирського гусарського полку і в історію рідного краю.

Наші трагічно-незабутні сторінки 30-х

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

З останніми архівними дослідженнями трагічних сторінок життя красилівчан у 30-ті роки XX ст.

Великий терор в СРСР був таємно і ретельно спланований: населення поділялося на групи і категорії за процентними нормативами та лімітами на арешти й розстріли для кожної республіки й області.

Цей план своєрідної військової операції обговорювали без протоколу на закритому Червневому пленумі партії в Москві, його було затверджено на Політбюро ЦК ВКП(б) 2 липня 1937- го року. «Чистка» мала тривати чотири місяці. Однак працівники НКВС розтягнули ці криваві оргії на довше.

Кам’янець-Подільську область столичні чекісти запланували 1937 року звинуватити у шпигунстві й диверсійній діяльності, за що належало розстріляти відповідно 750 чоловік, позбавити волі – 1000. Однак за вересень-грудень 1937 року вже було заарештовано 2800 осіб, із яких 1350 прирекли на смерть. Крім «зрадників» почали фальсифікувати справи на їхніх родичів, сусідів, друзів.

Доходило до того, що вже в кожному селі, хуторі, райцентрі «пильне око» виявляло безліч «ворогів» радянської влади – «диверсантів», «провокаторів», «націоналістів» і т.п. У Красилівському районі немає жодного населеного пункту, не позначеного трагічною міткою сталінських репресій.

Уже на початку серпня 1937-го року трійка УНКВС по Вінницькій області (Красилівський район тоді був у складі Вінницької області) прийняла рішення про відправлення в табори й на розстріл перших красилівчан, арештованих як «ворогів народу»: Кізюна Андрія Івановича, який помер у таборі 1943 року, Снігура Юхима Кириловича, столяра цукрового заводу, розстріляного 9 серпня того ж року. До числа «ворогів народу» віднесли й Шахрая Нікандра Помпійовича, робітника цукрового заводу (він отримав 10 років таборів без права листування),11 серпня заарештували Тимченка Назара Юхимовича – також робітника цукрового заводу (через чотири дні його засудили до смертної кари – 15 серпня 1937 року).

У катівні НКВС потрапили 22 серпня 1937 року Бесмертний Карпо Федорович і Комар Микита Степанович. Перший дістав 10 років таборів без права листування, другого розстріляли 8 вересня 1937 року. Отже, з кривавими вироками не барились…

Цього ж місяця розпочався наступ на керівників району: 22 серпня 1937 року зняли з роботи й виключили з партії першого секретаря Красилівського райкому партії Ковальова, який невдовзі буде заарештований і розстріляний. Віддали до суду завідуючого відділом освіти Федину Л.С. За зв’язок із якимось міфічним «шпигуном-диверсантом» Орловим арештували колишнього працівника Красилівського бурякорадгоспу Молодих М.В. А 22 грудня 1937-го року заарештували й оголосили «ворогом народу» й колишнього завідуючого райвузлом зв’язку Андрійчука І.К.

«Ворогами народу» стали 1938 -го року заступник заготзерно Белінська Олена Василівна, третій секретар райкому партії Пастух П. І., т.в.о. голови райвиконкому Романов І. Д. та інші районні керівники.

Не забували каральні органи й про рядових людей. У жовтні 1937-го року заарештували за «антирадянську агітацію» зовсім невинну домогосподарку Андрушенко Ольгу Михайлівну, а також дружину раніше репресованого й розстріляного колгоспника Вєнцковського Олександра Миколайовича – Ірину Іванівну Венцковську. Вирок їм винесли майже через рік – у липні 1938 року.

Для красилівчан період 1937-1938-го років виявився найкривавішим. Тут серед репресованих того часу були представники різних національностей, але найбільше – українців та поляків. А всього на Красилівщині було репресовано 1600-1700 чоловік. У ролі «конвейєрних» катів, які арештовували, допитували й катували були начальник райвідділу НКВС молодший лейтенант Гершкевич (так і свердлить розум гнітюча думка, що найжорстокіші криваві злочини сталінська диктатура зазвичай чинила саме руками мільйонів таких собі нікому невідомих, нікчемно тупих і нерозвинених, але фанатично запопадливих сіренько-миршавеньких молодших лейтенантів – людей без душі, без честі, без імені й сліду на землі. Так би мовити, «люди Ніхто». Всі на одну подобу й манер. Садисти-гвинтики. Купа хижого гадюччя), начальник міліції Волков, енкавеесівці Єльман, Хацюк, Лисенко, який згодом був призначений начальником райвідділу НКВС.

Коли я гортав сторінки особових справ репресованих у державному архіві Хмельницької області, гостро відчув, як кров холоне в жилах. Могильним холодом віяло від тих розпоряджень, протоколів,підготовлених запопадливими працівниками НКВС, де майже проти кожного прізвища було надруковано «расстрелять», а далі – приговор приведен в исполнение», а потім від руки акуратно червоним олівцем поставлені хрестики.

Але «людські жнива» в «могутньому й непорушному» Радянському Союзі за волею Сталіна розпочалися значно раніше – ще на початку 20-х років. Першим політичним процесом уряду Леніна 1922-го року став двомісячний суд над есерами. А потім більшовики «самовіддано» розправлялися з усіма, хто не поділяв їхніх поглядів -аж до 50-х років минулого століття.

Таке сталося, зокрема, з родиною Ткачуків. «Мій батько Онисим Миколайович, – розповів мені 1990-го року Пилип Онисимович Ткачук, мешканець Красилова, – був ковалем. У числі інших вирішив залишити рідний край і 1905-го року виїхав у пошуках щастя до Америки. Після повернення 1909 року додому працював на власній землі. Щоб не вступати в колгосп, 1932-го року добровільно віддав землю Красилівському буряковому товариству. За такі «антидержавні» кроки його вислали до Сибіру – у Красноярський край. Майно конфіскували, а нас виселили з будинку. Подалися ми братом Федором на Донбас. Коли пізніше я приїхав з Донецької області, відразу викликали в Антоніни знятися з військового обліку Того ж дня мене заарештували й відправили до Проскурова, а звідти – у Житомирську тюрму, де я пробув 7 місяців.

Як міг, я боровся за свої права… Але ніхто навіть близько не хотів зі мною розмовляти. Як сина «куркуля», мене відправили в Іркутськ на будівництво Ангарського мосту. Працював електриком-кесонником під водою. Згодом був на будівництві збагачувальної фабрики з видобутку олова й свинцю в Монголії, потім знову – Іркутськ.

Якось 1934-го року в бараці проводили мітинг з приводу вбивства С.М. Кірова. Я не встиг на п’яту годину повернутися у свій барак. На запитання, чому запізнився, відповів, що слухав про Кірова і додав від себе, шо коли б він був на місці Сталіна, людям жилося б краще. За це мене відправили на Далекий Схід — спочатку на станцію Рачиха, потім баржею через Татарську протоку біля Південного Сахаліну і Курильських островів у порт Нагаєво – 5 км через сопку вгору – це вже була територія Магадану. Працював на приїску «Утиниїй» на дільниці «Северний Дарьял» електриком.

Коли закінчувався строк, 1942-го року мене запитали, чи згоден я був із таким вироком, я відповів, що ні, бо як же можна було карати отак, без суду й слідства, я ж не скоїв ніякого злочину. За таку «відвертість» мені дали ще один строк – і я знову сидів 5 років Не знаю, як дожив до 1948-го року, і переніс 14 операцій, додому в Красилів повернувся через 18 років інвалідом II групи».

Перед Великою Вітчизняною війною старшого батькового брата Леонарда Гжимайла, голову колгоспу зі Житомирщини, розстріляли 5 травня 1941 р., а повідомили, що засудили на 10 років концтаборів.

Мого ж батька Дем’яна Гжимайла у 16 років німці забрали в Німеччину. Спочатку він працював на заводі в м. Цитау, потім за втечу його кинули в концтабір. Тільки 9 травня 1945 року його звільнили американці. Щоб не потрапити з фашистських таборів до сталінських, він, одразу ж після війни, виїхав у Північний Казахстан – у Кокчетавську область. Там зустрівся з моєю мамою. Там народився і я – у краю великих снігів і тріскучих морозів.

У селі Драгомирівка Келлерівського району, де ми жили, за всіма переселенцями наглядав комендант – також молодший лейтенант Воропаєв. У зеленому кітелі, синьому галіфе, з пістолетом. Я дуже незлюбив його. Особливо після того, як захворіла моя молодша сестричка. Батько без дозволу пішов тоді за ліками у райцентр, за що його заарештували на 10 діб…

Довгими зимовими вечорами мама розповідала мені і двом моїм сестричкам про Україну, як навесні у В. Клітні цвітуть сади, як там вишні білим цвітом заглядають у віконце, як у серпні наливаються медом яблука й груші, і як їх там багато…

На наші запитання, коли ми поїдемо в Україну, мама відповідала: «Почекайте ще трохи!», а по щоках котилися сльози…

Одного разу на шкільному конкурсі малюнків директор мене запитав: «А чому ти підписав свій малюнок «Моя Україна» і чому ти летиш туди на літаку?

– Лечу на літаку, бо так скоріше!

Нічого не сказав на те Василь Григорович Суходуб, глибоко розуміючи внутрішній стан душі школяра-українця. Колишній фронтовик і сам був з України, гарно грав на баяні і співав українські пісні.

А коли нарешті настав той заповітний день, і мої батьки збиралися на Україну, мені… знову не пощастило: я збирався на службу до лав Радянської Армії… І тільки після служби в армії я вперше у травні 1969-го року ступив на українську землю, коли прилетів у Київ із Самарканда. А потім був Красилів. Він одразу слав для мене рідним, найдорожчим і найкрасивішим -справжньою Батьківщиною.

Яскравим поетичним символом:

Красилів мій рідний,

Як ранок погідний,

Що в серці моєму повік не згаса…

Місто ранкове – мов пісня чудова,

Вічно квітуча земля…

Незважаючи на масові тортури, жорстокі переслідування, красилівчани виявили непохитний волелюбний дух і несхитну віру в Україну.

Ми навіки збережемо пам’ять про наших славних земляків, яких із корінням свавільно виривали кровожерливі каральні органи з рідної землі  кидали на загибель у Сибір, у далекі казахські степи, з хто дивом рятувався, їх добивали голодом і каторжною працею Нехай імена всіх загиблих будуть вічним докором кривавим комуністичним керівникам минулого і суворим застереженням сучасним та майбутнім діячам владного рангу.

Таємниця знаменитого Брусиловського прориву

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

На північно-західній частині села Западинці на Красилівщині височіє пагорб заввишки понад 400 метрів над рівнем моря. В роки Першої світової війни (1914-1918) тут було споруджено спостережно-коректувальний пункт, а в радянські часи базувалась ракетно-пускова установка балістичного радіусу дії.

Влітку 1915 року з цієї ж висоти за просуванням та дислокацією військ напередодні майбутнього Брусиловського прориву (1916) спостерігали  верховний головнокомандувач російською армією Великий князь Микола Миколайович Романов (дядько імператора Миколи II) і відомий російський воєначальник, командувач  Південно-Західним фронтом генерал Олексій Брусилов.

Про цей епізод війни свого часу розповідали колишній полковник царської армії, уродженець села Западинці Олексій Олексійович Токарчук, односельці Георгій Ісакович Павлов і Митрофан Лук’янович Ткачук.

Як виявилося пізніше, підготовка до цієї бойової операції зберігалась у суворій таємниці. Ще до офіційного вступу Росії у війну (1 серпня 1914 року) у Подільській губернії, як прикордонній з Австрією (кордон проходив по річці Збруч) запровадили військовий стан. І, як пише кандидат історичних наук Сергій Єсюнін, «19 липня до Проскурова прибув генерал Олексій Брусилов, якого призначили командуючим Проскурівською групою військ, перетвореною 28 липня у 8-му армію Південно- Західного фронту».

У ці липневі дні 1914 року у Проскурів приховано підтягували все нові й нові частини російських військ. «Командуючий 8-ю армією генерал Брусилов розташував 7-й армійський корпус біля села Западинці, 12-й корпус – поблизу Проскурова, 8-й корпус – біля Шарівки, 3-ю і 4-у стрілецькі бригади – навколо Ярмолинець, 12-у кавалерійську дивізію – біля Війтовець, 2-у козачу дивізія – поблизу Городка, а штаб і армійські тилові установи – у Проскурові».

А 4 серпня 1914 Брусилов одержує наказ почати просування 8-ї армії від Проскурова до державного кордону на річці Збруч. Одночасно район розташування німецько-австрійських військ російський Генштаб скрупульозно вивчав із допомогою повідомлень піхоти й безперервної авіаційної розвідки. З аеропланів росіяни постійно фотографували всі укріплення ворожих позицій. Згодом, створивши істотну перевагу над ворогом, генерал Брусилов улітку 1916-го року здійснив блискучий одночасний прорив фронту у чотирьох місцях.

Австро-німецьке командування вважало, що оборону, створену його військами, без значного підсилення російським арміям не прорвати, і тому наступ Брусилова для нього був повного несподіванкою.

В планах бойових дій Південно-Західному фронту, яким командував генерал Брусилов, спершу відводилося другорядне (пасивне) завдання. Але незабаром цей 63-річний кавалерійський генерал зажадав для себе складніших завдань і зумів відіграти в цій операції вирішальну роль, ставши національним героєм Росії. Адже в ході спершу іменованого так званого луцького, а потім “Брусиловського прориву” від Пінська на півночі й аж до Чернівців на півдні – австрійська армія була майже повністю розгромлена, втративши за півтора місяця півмільйона солдатів і офіцерів.

Справжнє пекло почалося 16 (28) червня, коли війська другої австрійської армії шостого корпусу 33-ї та 14-ї дивізій, що глибоко укріпилися в окопах біля с. Мильно Зборівського повіту на Тернопіллі, вранці не побачили на небі сонця. Перед його сходом австрійські позиції накрили тисячі російських снарядів, нещадно шматуючи першу лінію оборони – окопи, бліндажі, вогневі позиції артилерії, завдаючи великих втрат передовим підрозділам. Потужний гарматний вогонь артобстрілу проклав росіянам дорогу до наступу. У суцільних дротяних загорожах австрійців виникли чималі проходи, а окопи першої і частково другої лінії виявилися геть зруйнованими.

Російські війська посилено атакували супротивника по лінії Залізці – Глядки – Козова, а 18 червня (1 липня) в атаку була кинута 11-а російська армія генерала А. Сахарова, що наступала на Броди. Коли вперед рішучим наступом пішла 34-а піхотна дивізія 7-го армійського корпусу, австрійські бригади не витримали натиску й почали відступати. За піхотою сюди увірвалась кавалерія, адже на цій ділянці фронту в росіян у резерві знаходилась Заамурська кавалерійська дивізія.

Тільки за 11 днів російські війська просунулись на 70 кілометрів уперед, що було тоді небаченим успіхом в історії Першої світової війни. У липні і серпні 1916 року тут усе ще тривали жорстокі бої. Австро-німецькому командуванню довелося перекидати в Галичину всі резерви. З Італійського фронту прибуло дві австро- угорські армії, контрударами яких наступ росіян було зупинено. Фронт стабілізувався на лінії Зборів – Станіслав і простояв на Стрипі цілий рік…

Наші трагічно-незабутні сторінки 30-х

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

З останніми архівними дослідженнями трагічних сторінок життя красилівчан у 30-ті роки XX ст.

Великий терор в СРСР був таємно і ретельно спланований: населення поділялося на групи і категорії за процентними нормативами та лімітами на арешти й розстріли для кожної республіки й області.

Цей план своєрідної військової операції обговорювали без протоколу на закритому Червневому пленумі партії в Москві, його було затверджено на Політбюро ЦК ВКП(б) 2 липня 1937- го року. «Чистка» мала тривати чотири місяці. Однак працівники НКВС розтягнули ці криваві оргії на довше.

Кам’янець-Подільську область столичні чекісти запланували 1937 року звинуватити у шпигунстві й диверсійній діяльності, за що належало розстріляти відповідно 750 чоловік, позбавити волі – 1000. Однак за вересень-грудень 1937 року вже було заарештовано 2800 осіб, із яких 1350 прирекли на смерть. Крім «зрадників» почали фальсифікувати справи на їхніх родичів, сусідів, друзів.

Доходило до того, що вже в кожному селі, хуторі, райцентрі «пильне око» виявляло безліч «ворогів» радянської влади – «диверсантів», «провокаторів», «націоналістів» і т.п. У Красилівському районі немає жодного населеного пункту, не позначеного трагічною міткою сталінських репресій.

Уже на початку серпня 1937-го року трійка УНКВС по Вінницькій області (Красилівський район тоді був у складі Вінницької області) прийняла рішення про відправлення в табори й на розстріл перших красилівчан, арештованих як «ворогів народу»: Кізюна Андрія Івановича, який помер у таборі 1943 року, Снігура Юхима Кириловича, столяра цукрового заводу, розстріляного 9 серпня того ж року. До числа «ворогів народу» віднесли й Шахрая Нікандра Помпійовича, робітника цукрового заводу (він отримав 10 років таборів без права листування),11 серпня заарештували Тимченка Назара Юхимовича – також робітника цукрового заводу (через чотири дні його засудили до смертної кари – 15 серпня 1937 року).

У катівні НКВС потрапили 22 серпня 1937 року Бесмертний Карпо Федорович і Комар Микита Степанович. Перший дістав 10 років таборів без права листування, другого розстріляли 8 вересня 1937 року. Отже, з кривавими вироками не барились…

Цього ж місяця розпочався наступ на керівників району: 22 серпня 1937 року зняли з роботи й виключили з партії першого секретаря Красилівського райкому партії Ковальова, який невдовзі буде заарештований і розстріляний. Віддали до суду завідуючого відділом освіти Федину Л.С. За зв’язок із якимось міфічним «шпигуном-диверсантом» Орловим арештували колишнього працівника Красилівського бурякорадгоспу Молодих М.В. А 22 грудня 1937-го року заарештували й оголосили «ворогом народу» й колишнього завідуючого райвузлом зв’язку Андрійчука І.К.

«Ворогами народу» стали 1938 -го року заступник заготзерно Белінська Олена Василівна, третій секретар райкому партії Пастух П. І., т.в.о. голови райвиконкому Романов І. Д. та інші районні керівники.

Не забували каральні органи й про рядових людей. У жовтні 1937-го року заарештували за «антирадянську агітацію» зовсім невинну домогосподарку Андрушенко Ольгу Михайлівну, а також дружину раніше репресованого й розстріляного колгоспника Вєнцковського Олександра Миколайовича – Ірину Іванівну Венцковську. Вирок їм винесли майже через рік – у липні 1938 року.

Для красилівчан період 1937-1938-го років виявився найкривавішим. Тут серед репресованих того часу були представники різних національностей, але найбільше – українців та поляків. А всього на Красилівщині було репресовано 1600-1700 чоловік. У ролі «конвейєрних» катів, які арештовували, допитували й катували були начальник райвідділу НКВС молодший лейтенант Гершкевич (так і свердлить розум гнітюча думка, що найжорстокіші криваві злочини сталінська диктатура зазвичай чинила саме руками мільйонів таких собі нікому невідомих, нікчемно тупих і нерозвинених, але фанатично запопадливих сіренько-миршавеньких молодших лейтенантів – людей без душі, без честі, без імені й сліду на землі. Так би мовити, «люди Ніхто». Всі на одну подобу й манер. Садисти-гвинтики. Купа хижого гадюччя), начальник міліції Волков, енкавеесівці Єльман, Хацюк, Лисенко, який згодом був призначений начальником райвідділу НКВС.

Коли я гортав сторінки особових справ репресованих у державному архіві Хмельницької області, гостро відчув, як кров холоне в жилах. Могильним холодом віяло від тих розпоряджень, протоколів,підготовлених запопадливими працівниками НКВС, де майже проти кожного прізвища було надруковано «расстрелять», а далі – приговор приведен в исполнение», а потім від руки акуратно червоним олівцем поставлені хрестики.

Але «людські жнива» в «могутньому й непорушному» Радянському Союзі за волею Сталіна розпочалися значно раніше – ще на початку 20-х років. Першим політичним процесом уряду Леніна 1922-го року став двомісячний суд над есерами. А потім більшовики «самовіддано» розправлялися з усіма, хто не поділяв їхніх поглядів -аж до 50-х років минулого століття.

Таке сталося, зокрема, з родиною Ткачуків. «Мій батько Онисим Миколайович, – розповів мені 1990-го року Пилип Онисимович Ткачук, мешканець Красилова, – був ковалем. У числі інших вирішив залишити рідний край і 1905-го року виїхав у пошуках щастя до Америки. Після повернення 1909 року додому працював на власній землі. Щоб не вступати в колгосп, 1932-го року добровільно віддав землю Красилівському буряковому товариству. За такі «антидержавні» кроки його вислали до Сибіру – у Красноярський край. Майно конфіскували, а нас виселили з будинку. Подалися ми братом Федором на Донбас. Коли пізніше я приїхав з Донецької області, відразу викликали в Антоніни знятися з військового обліку Того ж дня мене заарештували й відправили до Проскурова, а звідти – у Житомирську тюрму, де я пробув 7 місяців.

Як міг, я боровся за свої права… Але ніхто навіть близько не хотів зі мною розмовляти. Як сина «куркуля», мене відправили в Іркутськ на будівництво Ангарського мосту. Працював електриком-кесонником під водою. Згодом був на будівництві збагачувальної фабрики з видобутку олова й свинцю в Монголії, потім знову – Іркутськ.

Якось 1934-го року в бараці проводили мітинг з приводу вбивства С.М. Кірова. Я не встиг на п’яту годину повернутися у свій барак. На запитання, чому запізнився, відповів, що слухав про Кірова і додав від себе, шо коли б він був на місці Сталіна, людям жилося б краще. За це мене відправили на Далекий Схід — спочатку на станцію Рачиха, потім баржею через Татарську протоку біля Південного Сахаліну і Курильських островів у порт Нагаєво – 5 км через сопку вгору – це вже була територія Магадану. Працював на приїску «Утиниїй» на дільниці «Северний Дарьял» електриком.

Коли закінчувався строк, 1942-го року мене запитали, чи згоден я був із таким вироком, я відповів, що ні, бо як же можна було карати отак, без суду й слідства, я ж не скоїв ніякого злочину. За таку «відвертість» мені дали ще один строк – і я знову сидів 5 років Не знаю, як дожив до 1948-го року, і переніс 14 операцій, додому в Красилів повернувся через 18 років інвалідом II групи».

Перед Великою Вітчизняною війною старшого батькового брата Леонарда Гжимайла, голову колгоспу зі Житомирщини, розстріляли 5 травня 1941 р., а повідомили, що засудили на 10 років концтаборів.

Мого ж батька Дем’яна Гжимайла у 16 років німці забрали в Німеччину. Спочатку він працював на заводі в м. Цитау, потім за втечу його кинули в концтабір. Тільки 9 травня 1945 року його звільнили американці. Щоб не потрапити з фашистських таборів до сталінських, він, одразу ж після війни, виїхав у Північний Казахстан – у Кокчетавську область. Там зустрівся з моєю мамою. Там народився і я – у краю великих снігів і тріскучих морозів.

У селі Драгомирівка Келлерівського району, де ми жили, за всіма переселенцями наглядав комендант – також молодший лейтенант Воропаєв. У зеленому кітелі, синьому галіфе, з пістолетом. Я дуже незлюбив його. Особливо після того, як захворіла моя молодша сестричка. Батько без дозволу пішов тоді за ліками у райцентр, за що його заарештували на 10 діб…

Довгими зимовими вечорами мама розповідала мені і двом моїм сестричкам про Україну, як навесні у В. Клітні цвітуть сади, як там вишні білим цвітом заглядають у віконце, як у серпні наливаються медом яблука й груші, і як їх там багато…

На наші запитання, коли ми поїдемо в Україну, мама відповідала: «Почекайте ще трохи!», а по щоках котилися сльози…

Одного разу на шкільному конкурсі малюнків директор мене запитав: «А чому ти підписав свій малюнок «Моя Україна» і чому ти летиш туди на літаку?

– Лечу на літаку, бо так скоріше!

Нічого не сказав на те Василь Григорович Суходуб, глибоко розуміючи внутрішній стан душі школяра-українця. Колишній фронтовик і сам був з України, гарно грав на баяні і співав українські пісні.

А коли нарешті настав той заповітний день, і мої батьки збиралися на Україну, мені… знову не пощастило: я збирався на службу до лав Радянської Армії… І тільки після служби в армії я вперше у травні 1969-го року ступив на українську землю, коли прилетів у Київ із Самарканда. А потім був Красилів. Він одразу слав для мене рідним, найдорожчим і найкрасивішим -справжньою Батьківщиною.

Яскравим поетичним символом:

Красилів мій рідний,

Як ранок погідний,

Що в серці моєму повік не згаса…

Місто ранкове – мов пісня чудова,

Вічно квітуча земля…

Незважаючи на масові тортури, жорстокі переслідування, красилівчани виявили непохитний волелюбний дух і несхитну віру в Україну.

Ми навіки збережемо пам’ять про наших славних земляків, яких із корінням свавільно виривали кровожерливі каральні органи з рідної землі  кидали на загибель у Сибір, у далекі казахські степи, з хто дивом рятувався, їх добивали голодом і каторжною працею Нехай імена всіх загиблих будуть вічним докором кривавим комуністичним керівникам минулого і суворим застереженням сучасним та майбутнім діячам владного рангу.

Як загинув Кость Собчук

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

У с. Маленки 1920-го року житель села Костянтин Собчук учинив опір польським легіонерам. Вороги забрали його у волосне правління в Корчівку. Посадили в «холодну» за те, що переховував гвинтівку. Сильно катували. Відважному Собчукові уночі вдалося втекти з-під арешту. Він добрався до свого села, взяв ще три чоловіки, і всі четверо поїхали возом у терешківський ліс до хати лісника, в якій ночувало 12 легіонерів. Люди, які були з Собчуком, несподівано вторгайся в хату, забрали гвинтівки, а польських легіонерів відпустили, й ті пішки пішли на Базалію. Наступного дня з Базалії прибув цілий ескадрон (120 чоловік) польських легіонерів.

Вони рухалися з Корчівки шляхом через Маленки до Терешок. Жителі, озброєні косами й вилами, спершу збиралися вчинити опір. Але потім, поміркувавши, розважливо заховалися в хатах. А Костянтин Собчук і кілька сміливців-односельців тим часом прийшли у Терешки і, накидавши багато патронів у солому, що була на полі, й підпаливши її, заховалися в парку неподалік палацу. Патрони почали так шалено стріляти, що легіонери боялися навіть носа показати, думаючи, що там засіло багато партизанів. І тільки розгадавши селянський «маневр», оточили парк і маєток у Терешках.

Костянтин Собчук заховався в комині кузні. Там його й схопили вороги. Привели до костелу, зігнали людей із трьох сіл дивитися на криваву екзекуцію. Озвірілі окупанти спершу повісили Собчука біля костелу догори ногами, а тоді вистрілили йому в голову. Тіло його висіло три дні. Пізніше хату Собчука спалили, а на село наклали контрибуцію.

Про героїчного захисника села Маленки й справжнього патріота Костянтина Собчука сьогодні пам’ятають і розповідають старі й малі, він – їхня немеркнуча слава і їхня гордість.