ТО БУВ СПРАВЖНІЙ ГЕНОЦИД НАРОДУ

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

ТО БУВ СПРАВЖНІЙ ГЕНОЦИД НАРОДУ

Голодомор 33-го… Кого можуть залишити байдужим спогади про те страшне лихоліття? Мені запам’яталась розповідь учительки Красилівської школи №2 Т.Р. Янюк, яка чула її з уст од-носельчанина Володимира Івановича Паляниці, старого Жука – так в Печеськах називають цього чоловіка.

–     Урожай 1932 року був дуже багатим. У серпні й вересні, коли триває молотьба, я бачив купи зерна в нашому, а також сусідніх селах. Мені тоді було 14 років. Подавав снопи до молотарки. Отже, бачив усе те на власні очі. Ніякого недороду в нашій місцевості не було.

Моєму батькові, як і іншим, приписали план до двору, тобто здати визначену норму зерна. Він виконав план здачі хліба, а також віддав бичка для м’ясозаготівлі. Думали, що це буде відкупне від вступу до колгоспу. Але за два чи три тижні ми отримали «новий план» до двору – здати ще більшу кількість зерна, ніж першого разу. Того, що залишилося в нашій коморі, ледве могло вистачити на прожиття до нового урожаю. Батько сидів сумний, а мама бідкалась, що на сівбу немає зерна, отже про «новий план» не могло бути й мови.

Відкупитись не було чим. Іти до колгоспу і віддавати тяжкою працею нажитий сільський реманент, коня й корову ми не хотіли. Незабаром за невиконання другого плану й відмову вступити до колгоспу наше село оточили комсомольці з сусіднього села. Це було опівночі. Батька й мене заарештували й відвезли на станцію. Товарні вагони були вже заповнені людьми, яких готували вивезти в Сибір. Навколо не вгавав плач жінок і дітей, лунали постріли міліціонерів. Коли позакривали вагони, поїзд рушив на північ. Недалеко від Харкова мені та іншим хлопцям пощастило прорізати дірку в стіні старого вагона. Підваживши дошки, ми вискочили на ходу. Так я врятувався від заслання.

Батько рубав ліс у Вологодській області, а на Україну повернувся майже через п’ять років. На засланні підірвав здоров’я, невдовзі і помер.

Я добирався додому більше місяця, їхав «зайцем» під вагонами і на даху, йшов пішки, інколи під’їжджав з кимось на возі. Бувало і жебракував.

У нашій родині від голоду померла бабуся, яка відмовлялась їсти, щоб було більше їжі для дітей. Після неї на той світ пішла піврічна сестричка Галочка, а потім дід. Я пас худобу в радгоспі с.Юзіно, заробляв хоча й невеликі гроші. Це допомагало вижити.

А ще рятувала нас гнила картопля, з якої пекли пампушки.

Найбільше запам’ятались замерзлі трупи людей, яких узимку не підбирали. Бували по селах випадки людоїдства. Люди блукали на полях, шукали колосків, мерзлої картоплинки, навесні їли гірчаки.