На війні, як на війні..

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

На Красилівщині березень 1944-го року видався сирим і холодним. Йшли дощі зі снігом. Дороги розвезло. Але на душі в Олександра Волинця було радісно й бентежно. Радів, як і всі красилівчани, що 9 березня війська Червоної Армії звільнили Красилів од німців. Нарешті скінчилися зловісні роки німецької окупації. Завтра, 17 березня, він зі своїми однолітками розпочне нове, фронтове життя, буде добивати ворога, далі гнати фашистську нечисть із України.

Наступного дня о 10 годині ранку з Красилівського рай- військкомату новобранці пішли на фронт. Із Красилова пішки прийшли у Старокостянтинів. Три доби жили у стайнях військової частини. А потім їх, не обмундированих, не поставлених на котлове забезпечення безупину гнали пішки на Захід. Потяги не ходили, все було зруйновано. Під Чортковим Тернопільської області, в лісі, згадує Олександр Григорович Волинець, «…нас розмістили в наметах, обмундирували й поставили на котлове забезпечення. А до цього ночували по хатах, їли хто що дасть. У Чорткові, коли старшина нас шикував, я стояв у строю в одних кальсонах. Бо верхній одяг і черевики я проміняв по дорозі якійсь господині на буханець хліба і кусень сала. Старшина для виду суворо питає: «А ти де такий голий взявся?» – питає, а сам ледве стримується, щоб не розсміятися. І відповіді він зовсім не чекає: старшина знав фронтове життя…

Після 3-х місяців навчання у школі молодших командирів мені присвоїли звання молодшого сержанта. Так я став командиром кулеметного розрахунку кулемета «максим». Перший номер (солдат) керує стрільбою, другий номер подає кулеметну стрічку з патронами, третій підносить патрони і четвертий -командир кулемета. При стрілецькій роті було три таких кулемети «максим».

…Свій бойовий шлях молодший сержант Волинець розпочав у липні 1944 року. В цей час лінія фронту в Західній Україні проходила через Ковель-Тернопіль-Коломию. Після артилерійського обстрілу і бомбардувань німецьких позицій війська 1- го Українського фронту перейшли у наступ на Львівському й Рава-Руському напрямках. Після бою та повного розгрому німецьких частин під Бродами, радянські війська 19 липня перейшли у наступ на Львів. За даними радянських джерел, у бою під Бродами загинуло близько 38 тисяч німецьких солдатів, ше близько 17 тисяч здались у полон. Разом із солдатами в полон здалися й генерали Гауфе, Ліндеман і Недтвіг.

А ось скільки новобранців Червоної Армії без будь-якого навчання, без обмундирування, а то й без зброї загинуло під Бродами, Тернополем, Яссами – ще треба порахувати! Бо підрахунки ці явно не завершені…

Радянські війська 23 липня форсували ріку Сян та здобули територію навколо Ярослава. Війська 1-ї гвардійської та 18-ї армій 24 липня входять у Галич, а 27 липня – у Станіслав.

Про участь у цих і наступних боях, про окремі епізоди з бойового життя, про безкінечні фронтові дороги війни колишній кулеметник кулеметної роти 3-го батальйону 957-го полку 309-ї Пирятинської дивізії Першого Українського фронту розповідає так: «Мені запам’ятався бій у Польщі перед містом Ниско – це біля притоки Вісли. Річка Сян сама собою неширока, але дуже глибока. Коли ми дійшли до мосту, нас обігнали розвідники. З ними був і красилівчанин Казимир Краєвський. Він на ходу привітався зі мною й побіг уперед.

Тільки-но ми ступили на міст, німці відкрили шалений вогонь. Під час цього запеклого бою загинули мої товариші Кароль Карпінський, Лем’ян Дрозд і ще багато красилівчан, які йшли першими.

У день наступу, як правило, проводили артилерійську підготовку. Тривала вона 30-50 хвилин. Тоді свою справу робила штурмова авіація. Німці дуже боялись штурмових літаків «Іл-2». Потім йшли танки. Після прориву фронту піхота наздоганяла пінська. Бувало, проходили за лобу ло 50 кілометрів пішки. Іолі піхотинці наздоганяли танковий десант, займали оборону, або знову проривали оборону німців.

Одного разу мої бойові побратими притягнули з дороги до берегва кулемет і гам залягали. Під час перестрілки я думав, що кони загинули. Але підвечір вони прийшли і сказали, що кулемет залишився на вогневій позиції – коло мосту. Посилаю їх заорати нашого «максима». Вони бояться, вони ше не відійшли від шоку вогняного пекла, в якому побували. Тоді я беру довжелезний шмат дроту, прив’язую до пояса й повзу за кулеметом. Він же нам, як рідний. Обірваних проводів від радіоліній, на наше щастя, валялося дуже багато. Перед тим, як повзти, сказав, що коли двічі смикну за дріт, будете тягнути кулемет. Прив’язав за дугу і дав знак тягнути… Так врятували свого вірного «максима» і встановили його на нову вогневу позицію у повній бойовій говності».

Для посилення оборони на Віслі німецьке командування почало перекидати сюди додаткові дивізії. У відповідь радянське командування створило 4-й Український фронт. Німецькі генерали вирішили перейти 13 серпня 1944 року від оборони до контрудару у напрямку населеного пункту Стопницька. Тут німці вперше застосували свої нові важкі танки «королівський тигр». Однак уже перша операція «королівських тигрів» зазнала їй повного провалу – німці втратили 12 танків, із яких 3 захопили наші бійці. А чотирнадцятого серпня радянські війська оточили Сандомир і наступного дня взяли місто. Радянський плацдарм був розширений до 120 кілометрів по фронту і до 50 кілометрів у глибину. В результаті Львівсько-Сандомирської операції радянськіі війська звільнили Західну Україну від німецької окупації й частину Польщі.

Поранило мене 6 серпня 1944 року, коли ще тривали бої за Сандомир, – продовжує Олександр Григорович. – Під час атаки мої хлопці затримались, і я йшов із стрільцем з протитанковою рушницею. Поки мої бійці пролазили через дірку в загорожі з колючого дроту, німці почали артилерійський обстріл.

Я почув перший постріл, другий – ближче, а на третій… мимоволі вигукнув: «Наш!». На фронті по звуку чуєш постріл, де має впасти снаряд. Після вибуху я ше схопився й почав бігти. Куди, чого – не знаю. Незабаром почув стогін мого напарника. Йому роздробило коліно, вирвало шматок стегна. А мені (я був ближче до вибуху) загнало осколок у ногу, поранило в голову, розпороло бік…

Лікувався я в 308-му медсанбаті з 6 серпня по 1 вересня 1944 року. І Іотім повернувся на передову і навіть застав своїх однополчан. Після поранення повернувся у свою частину. Це вже було на Віслинському плацдармі. Якраз у жнива. Хліба уже скошені. В полях стоять копи снопів ячменю, жита, пшениці Частина врожаю вже була звезена в дерев’яні клуні. В селі, куди ми зайшли, вже нікого не було.

Цікаво, шо села в Польщі розташовані однією вулицею, і за кожною забудовою тягнеться довгий наділ землі, де селяни все вирошували.

Лінія фронту тягнулась від села на відстані 600-700 метрів. Наші бійці з боями просувались у глибину плацдарму, по понтонному мосту ми форсували ріку Віслу й захопили територію уздовж ріки кілометрів 60 і в глибину до ЗО кілометрів. Наш 957-й стрілецький полк опинився, у самісінькому центрі чотирьох невеликих сопок. Німці зайняли тут для себе дуже вигідну оборону.

Днів через три розпочався запеклий бій. Я вже думав, що там і загину. Німецькі танки йшли прямо на наші окопи. І якби не штурмовики “ілюші» (наші літаки «Іл-2-;), не знаю, чим би все це закінчилося.

Після цього бою наші бійці цілу ніч рили траншеї, кулемет ні гнізда, підтягували артилерію. Сапери полку попереду і ззаду ставили протитанкові і протипіхотні міни. За нашою землянкою на пряму наводку поставили гармату. Тепер уже ми стояли в обороні. Одного разу до цих артилеристів прийшов їздовий, приніс їм їжу і побачив копи ячменю. Вечором приїхав возом, щоб набрати коням снопів ячменю, але коли їхав, випадково зачепив протитанкову міну. Міна вибухнула, той їздовий загинув, бідолаха, і вбило його коня. Через деякий час другий їздовий прийшов, йому дуже сподобався віз, шо залишився. Хотів забрати – і знову сильний вибух. Забило коня й солдата.

Аж тут прийшли артилеристи на чолі зі сержантом у землянку до командира. Коли ми вийшли на вулицю, я пояснив йому, що до того місця, де ставили гармату на пряму наводку, треба йти тільки траншеєю, бо там, куди він ішов, – мінне поле! В’ін засміявся і сказав, шо міни не для нього! Я повернувся в землянку. І через кілька хвилин пролунав потужний вибух. Я вибіг із землянки й побачив стовп диму й миготіння клаптиків паперу, що повільно спадали на землю – все, що залишилося віл сержантської сумки. Ось так на своїх же мінах ні за цапову душу агинуло три наших воїни.

На війні, як на війні… І нехтувати розпорядженнями чи наказами командирів у жодному випадку не можна. Бо непростима необачність чи лінощі можуть коштувати життя’

Я теж ходив через те мінне поле, бо знав стежку, де можна було безпечно пройти. Як тільки розвиднілося, а по полю ще стояв густий туман, я взяв термос для першої страви і разом із солдатами пішов по обід. Думав, заодно подивлюся, може, лист прийшов із дому. Поки ми там чекали на обід і на бійця-листоношу, туман трохи розсіявся, тож назад уже було йти небезпечно.Бо дуже справно діяли німецькі снайпери. Кажу солдатові, що н піду навпростець стежкою, а ти йди в обхід – траншеями.

Пройшовши кроків десять, я почув свист кулі й одразу впав і проповз до порожнього кювета дороги. Але він був зовсім не глибокий, тому термос на моїх плечах бовванів хорошою мішенню для снайпера. Гітлерівець методично стріляв по термосу, то виглядав із кювета. Через кілька хвилин я відчув, як щось тепле потекло по плечах. Спершу я подумав, що поранений, а потім зрозумів, що це з термоса потік борщ. Так я прогадав, бо полінувався піти траншеєю. А мій солдат давно прийшов, і бійці і їли, що там було на друге, а я та мої однополчани залишилися без першого.

А якось-то нашому зв’язківцю Міщенку захотілося грушок.

Він виліз на грушу Беру, снайпер це помітив і застрілив бійця. Аж вечором зняли мертвого бідолаху з дерева.

Під час війни в нашій частині був і «самостріл» – солдат прострілив собі руку. З передової, з кожного взводу привели солдатів на показовий суд. Розстрільна команда виконала постанову польового суду негайно.

А коли прийшло поповнення, у моєму відділенні новим піднощиком патронів став Федір Горбань. Він попросився на фронт, щоб спокутувати свою вину, бо ше до війни скоїв аварію, внаслідок якої загинула людина. Через деякий час мене й мого кулеметника викликали в штаб. Там трійка військового трибуналу довго розпитувала мене про Горбаня, як він воює. Сорокадев’ятилітній Федір Григорович був дуже доброю людиною, і я сказав правду, що він мені, як батько, а на передовій завжди першим ішов у бій. Виїзний польовий суд виправдав його і зняв судимість.

Дуже сильним виявився Одерський рубіж оборони німців. У його систему входили стародавні фортеці ~ у тому числі й Бреславль на колишньому польсько-німецькому кордоні. Під час Нижньо-Силезської операції 5-а гвардійська армія, обходячи 5 лютого Бреславль із півдня у взаємодії з 6-ю армією, що завдала удару з північного заходу, оточили й блокували місто, гарнізон якого нараховував 40 тис. солдатів і офіцерів.

Особливо жорстоким був бій за місто Бреслау (Вроцлав). Місто розкинулося по обидві сторони річки Одер на багато кілометрів. Там бушували запеклі вуличні бої. Якщо в польових умовах фронт вимірювався кількома десятками кілометрів, то тут він проходив по вулицях. З однієї сторони в будинку, або в підвалі знаходились німці, а з другої сторони через дорогу – ми. Тому ворог дуже часто використовував фаустпатрони, що пробивали товсту стіну. Постійно використовували їх німці і проти танків. Наша лінія наступу була із західної сторони. Місто брали штурмом багато разів. Але фашисти не здавались. У Бреслау ми стояли всю зиму. Берлін капітулював 3 травня, а Бреслау, оточений з усіх сторін, на відстані сотні кілометрів у тилу все ще тримав оборону.

Прибувало поповнення, але після чергового наступу й масової загибелі однополчан ми знову чекали нового поповнення.

Ліквідація Бреславського угруповання затягнулась аж до 6 і равня 1945 року».

…За хоробрість у бою під Бреслау сержант Волинець О.Г. був нагороджений орденом Слави ІІІ-го ступеня.

«Перемогу я також зустрів у Бреслау. Коли оголосили про капітуляцію Німеччини, якою ж то була радість – передати неможливо! Всі кричали, свистали, стріляли, сміялись і плакали одночасно. Після Дня Перемоги йшли колоною територією Німеччини. А коли ступили на чехословацьку землю, нас, переможців, гаряче вітали люди, даруючи квіти. Особливо привіте зустрічали нас на вулицях міста Брно. Там зібралось багато людей, грав духовий оркестр. Усі вигукували: «Наш дар!» Цілий день ми пробули у цьому прекрасному місті.

Коли закінчилась війна, нашу 309-у Пирятинську стрілецьку дивізію розформували. Зокрема, частину солдатів і офіцерів перевели в 40-у гвардійську мотомеханізовану дивізію. Я потрапив до окремого танкового батальйону. Служив радистом на радіостанції «РБ» й обслуговував начальника штабу. Згодом нашу військову частину дислокували в Угорщині біля озера Балатон, а пізніше була Австрія, де нашими сусідами були американці.

Там я став свідком такого казусу. Наше начальство дозволяло солдатам-союзникам приходити у нашу військову частину і торгувати усякими витребеньками. Австрійські гроші були однакові в американській і радянській зонах окупації. Якось, одного разу американські солдати приїхали до нас на трьох «вілісах». Поставили машини, а самі пішли по казармах. Коли по- вернулись, машин уже не було. Наші союзники взяли мішки на плечі й пішки поплентались у свою зону.

Демобілізувався з армії молодший сержант Волинець О.Г 1947-го року. Повернувся у рідний Красилів – і знову на цукровий завод. Тут, як і на фронті, працював у поті чола. Спочатку був оператором варіння цукру, потім очолював бригаду слюсарів із ремонту апаратури. За 43 роки бездоганної праці на рідному підприємстві знатного раціоналізатора заводу було відзначено високими урядовими нагородами, зокрема, орденом Жовтневої Революції. Життя довело, що справжній успіх не може бути випадковим. Він має єдину основу. На фронті Волинець довів це своєю щоденною ратною, а вдома – такою ж повсякденною самовідданною мирною працею, гартуванням характеру і справжнім професіоналізмом.

Р.5. Користуючись нагодою, хочу висловити Олександрові Григоровичу Волинцю, якому у 2014 році виповнюється 90 років, сердечну авторську вдячність за його активну допомогу при написанні не лите про нього, а й про його великого приятеля-красилівчанина, Героя Соціалістичної Праці И. Т. Сівйолова, з яким у повоєнні роки вони разом працювали на місцевому цукровому заводі.