Там, де колись був «куточок Заходу» в Антонінах

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

На зламі ХІХ-ХХ століть красою маєтку в Антонінах захоплювались усі, хто приїздив до цього волинського оазису. Більшість відвідувачів, побачивши Антоніни вперше, повторювали, наче зачаровані: «Господи, як славно!». Безперечно, Антоніни гарні й сьогодні. Але тоді вони були не тільки гарними, а й неповторно єдиними, яскраво вирізняючись з-поміж інших великих помість нашого краю. Ця неповторність відчувалась не тільки у розмірах чи багатстві, а й у досконалості кожної дрібниці, старанній довершеності всього, що тут було.

Давні літами, багаті традиціями й древністю садиби Сангушків, Потоцьких тривалий час залишалися незмінно молодими. Цю рукотворну перлину краю представляли просторий Антонінський палац, стайні, що не знали собі рівних не лише у нашому краї, але й у Європі, непокірні табуни арабських скакунів, оранжереї, псарня, ринок, готель, протипожежні споруди, чотирикласна польська гімназія, лікарня.

По обидва боки великого ставу двома рядами тягнулися чепурні будинки службовців маєтку, потопаючи в садах та квітниках.

Антонінський двір Юзефа й Гелени Потоцьких був у чудовому рукотворному парку з його лебедями, павами, фазанами, страусами, ланями, козулями і навіть. . верблюдами. Парковий ансамбль доповнювався оригінальними, надзвичайної краси архітектурними спорудами й пам’ятниками. Подружжя Потоцьких розширило парк великим фруктовим садом.

Віссю усього цього раю, сенсом його існування був грандіозний, збудований у стилі бароко, добре доглянутий палац із широким затишним і ослоненим подвір’ям, довкола якого все й зосереджувалося.

Перед Першою світовою війною Юзеф Потоцький проклав між Шепетівкою і Старокостянтиновим залізницю з двома бічними коліями до цукрових заводів у Шепетівці й Кременчуках. Прокладена Юзефом Потоцьким залізниця дозволила зручніше, а головне – масштабніше й ефективніше вивозити з цього краю продукцію — збіжжя, цукор, ліс тощо. Знатних гостей графа зустрічали на найближчій станції Антоніни, розташованій за 9 км на схід, і підвозили до маєтку графськими автомобілями. Відтепер Антоніни йменувалися в документах станцією і стали волосним центром Ізяславського повіту Волинської губернії. Тут працювала поштово-телеграфна станція. На 1913 рік населення Антонін становило 2009 чоловік.

Антонінський пан добре знався на підприємництві: зразково було поставлено фільваркове господарство, заклав рільниче, лісове й рибне господарства, кінні стайні для виведення племінних англійських, англо- арабських коней, які брали участь у європейських виставках, а пізніше постачав кіньми командний склад австрійської армії. Юзеф-Миколай Потоцький (1862-1922 рр.) – останній власник Антонін – був правнуком Яна Потоцького, онуком Романа Сангушка. Здобув блискучу юридичну освіту Львівіському університетіті, був камергером російського царського двору з 1886 року, австрійський підкоморій (суддя). Юзеф Потоцький – спадкоємець земель в Антонінах, Шепетівці, Смолдирові, палацу в Краківському передмісті.

У його маєтку діяли лісопильний завод, а також завод із виготовлення одеколону. Побудовано електростанцію, автомобільний гараж із майстернею, водогін від артезіанської свердловини, проведено телефон. У цей час добра антонінські складали 17 фільварків, 21 тисячу моргів землі. До речі, граф Юзеф Потоцький був першим на Волині, хто придбав автомобіль. Як пише кандидат історичних наук Сергій Єсюнін, «…в Антонінах він обладнав гараж, шо зовні був схожий на віллу в давньогерманському стилі. Перше авто — американський Олд мобіль», простенький і невибагливий, що добре підходив для грунтових доріг, Потоцький використовував в основному для розваг чис-ленних гостей маєтку і лише іноді для поїздок на свій цукровий завод у сусідні Кременчуки. Незабаром антонінський пан купив значно солідніший автомобіль французької фірми “Ля Бюір», а трохи пізніше придбав лімузин «Берліє». Автомобілі стали для Юзефа Потоцького справжньою пристрастю – 1913-го року в нього було вже 9 машин кращих європейських фірм». І це в той час, як у місті Проскурів їх усього було не більше двох десятків.

Перший аероплан у небі над Антонінами мешканці побачили 1911-го року. Із захопленням спостерігали антонінці за цим дивовижним дійством, як відважний льотчик кружляв над селом і лісом. Очевидець цієї події, згодом популярний польський письменник Казимир Лясковський у своєму прекрасному документальному творі про Антоніни розповідав так: «Волинський авіатор пан Малинський розпочав свій зліт у маєтку Верезне поблизу Рівного й долетів на першому етапі до села Забари біля Корця, звідти на другий день вилетів у напрямку до Шепетівки, але ця частіша його подорожі була небезпечною, тому що пілот мав пролетіти ЗО верст над великими лісами, які належали Графові Потоцькому і князеві Сангушку. Неподалік Шепетівки зіпсувався двигун, але це не завадило досвідченому авіаторові вдало приземлитися у Шепетівці.

Перечекавши там день – другий несприятливі погодні умови, Малинський вирушив до Антонін, долаючи останню відстань у 55 верст за 39 хвилин. В Антонінах сміливого льотчика чекала галаслива публіка разом із родиною графа Потоцького. Пан Малинський гостив у графа Потоцького в Антонінах 2 дні, а потім вирушив у подорож до Проскурова. Ця подорож сміливого льотчика стала справжньою сенсацією на Волині».

Маєток «Антоніни» після реконструкції палацу 1905-1908 років стає найвишуканішим палацо-парковим ансамблем на Волині. Парк, який обрамлював архітектурні будівлі масивом понад 20 га, стає також і найкращим на Волині. Ботанічна колекція парку нараховувала понад 3500 сортів квітів і чагарників. «Граф Потоцький, будучи членом Паризького академічного союзу, – зазначає краєзнавець Олександр Пажимський, – досліджував можливості проживання у наших широтах страусів і верблюдів.

Обирався 1896-1901 років віце-президентом Сільськогосподарського Київського Товариства, а 1906-1907 років-членом Першої Державної Думи в Росії від Волинської губернії».

Збагачує книгозбірню, започатковану Сангушками, до 20 тисяч томів, що стає найбільшою приватною бібліотекою на Волині, окремо колекціонує твори образотворчого мистецтва, культури, графіки. У залах висіли старовинні портрети князів Острозьких, полотна М.Матейка, Ж.-Б.Лампі, М. Баччіареллі, І.Брандта, Ф.Ласло, В.Коссака, старовинні гравюри. Грали витонченими формами бронза, мармурові скульптурні портрети короля Яна III Собєського, Понятовських – короля Станіслава Августа й примаса (архиєпископа) Міхала. Вражали колекції порцеляни севрської та корецької фабрик Сангушка, старовинна зброя, роги та шкіри екзотичних тварин.

У цей час Антоніни славилися і своїм парфорсним полюванням, влаштовуваним щорічно виключно для титулованої магнетерії. Для цього тут утримували, як уже згадувалося, великий табун чистокровних арабських та англійських коней, зграю собак, штат прислуги, споряджені зброярні, звіринці.

Полювання відбувалося у спеціальному парку-заповіднику, названому «Пилявин». То була вікова діброва за селом, котра пам’ятала ще часи козаччини.

На всю Європу славилися тутешні полювання на вепра, влаштовуванні Юзефом Потоцьким. Сам Потоцький був відомим мисливцем-спортсменом, часто полював на світових просторах поміж Білим та Голубим Нілом, у Сомалі, Цейлоні, на Далекому Сході. Навіть привіз одного разу в Антоніни живо го лева. До речі, цьому левові поставлено в парку пам’ятник, мистецьки виконаний із пісковика. А відомий німецький зоолог Карл Гагенбек привіз в Антоніни слона й американських бізонів.

У Потоцьких завжди було велелюддя гостей і тих, хто приїздив сюди у господарських справах. У “Маєтковій книзі відгуків», як писав К. Лясковський,«…були тисячі імен людей із різних кінців Європи».

“Куточком Заходу» називали маєток «Антоніни» численні гості.

У зв’язку з жорстокими й нищівними революційними перетурбаціями Потоцькі на початку 1918 року виїхали у Францію до замку Монтрезар на березі Лаури. Очевидиця цих подій Зофія Коссак-Шуцька У СВОЇЙ КНИЗІ «Вспомини з Волині 1917-1919» про це розповіла так: «У період гетьманату Скоропадського селяни порозбирали землі маєтку, збіжжя в копицях, сіно, але на будівлі не посягали й житла не грабували.

Можливо, тому, що керівник Головного управління мистецтв і національної культури уряду Скоропадського, а перед цим міністр закордонних справ гетьманату Лорошенко звернувся до міністра внутрішніх справ із проханням взяти під охорону палац графа Потоцького на Волині в Антонінах. Ця проблема була порушена українським послом у Відні В. Липинським.

Міністерство внутрішніх справ віддало розпорядження губернському комісарові Волині шодо забезпечення охорони палацу графа Потоцького .

У цей час, аби врятувати маєток від непроханих гостей, який опинився під загрозою пограбування, старенький лікар Щуцький, котрий усе життя прожив в Антонінах, створює з числа прислуги й службовців маєтку «Комітет працівників». А коли довірений пана Ліпш і його помічники самоусунулися від цих справ, офіційним головою комітету було обрано безграмотного сторожа Памфілова. Нашвидкуруч у місцевій майстерні було виготовлено печатку, й комітет почав діяти. Все, що знаходився в палаці, стайнях, прислуга оголосила своєю власністю. Після евакуації німців Антоніни зайняв отаман УНР Віденко. Комендантом Антонінського палацу призначили Яворського – робітника з сусіднього помістя.

Вояки Віденка, які оселилися у панських домах, крали все, що потрапляло їм під руки.

Комітет постійно «сварився» і ними, боронячи печатку і все те, що він оголосив своєю власністю.

«Комітет зумів зберегти все в маєтку – крім виїзної стайні і палацової пивниці. Запаси вин і горілки, зібрані в палаці, були такими великими, що про них ходили легенди. Тож петлюрівський штаб і його загони, що розмістилися поблизу, щедро користувалися ними протягом двох місяців. Два місяці тривала ця шалена п’яна оргія. Петлюрівці викочували на подвір’я столітні дубові бочки, рікою лилося з них вино, відрами носили горілку й зневажливо критикували «колишнього графа за якість напоїв, які вони оголосили кепськими. Вояки легковажно виливали їх серед двору, чи роздавали жінкам, як негідний чоловічий напій, густі, як олія, старі італійські та іспанські вина. Сам отаман Віденко щодня зранку пив мараскіно, розбавляючи самогоном та закусував копченою рибою. Решту дня пив шампанське також із самогоном».

Усе це закінчилося тим, що 12 серпня 1919 року, як писав «Кур’єр Варшавський», графський маєток підпалили більшовики під час протистояння зі січовими стрільцями УНР. Пожежа шаленіла три дні, знищивши палац і значну частину однорідного парку. Велику кількість творів мистецтва, меблів, бібліотеку й архівів вдалося врятувати палацовій обслузі й селянам. Коли в Антоніни 1920 року прийшли польські війська, зі залізничної станції Чорний Острів цінності перевозять до Варшави, а пізніше – до Києва. Одначе існує версія, як пише краєзнавець П. Казимірова з міста Хмельницький, що «… панський маєток спочатку пограбували, а потім спалили самі ж селяни».

У сучасних Антонінах від старого маєтку збереглися флігель палацу, мурований манеж початку XIX ст., стайні, гараж, ряд будівель, де жили робітники маєтку, три брами з розкішною огорожею, альтанка, скульптура левів, сторожка.

Так закінчилась епоха розкошування власників Антонінського маєтку. Й так непростимо безглуздо й безкарно було знищено рукотворне європейське диво – грандіозний палац із 147 кімнат найкрасивішого і найбагатшого на Волині палацо-паркового ансамблю в Антонінах. Цю перлину Волині – маєток, що захоплював людей своєю вишуканою красою, усіх вражав «магнатським багатством, англійським лоском, французькою елегантністю, голландською чистотою», представники роду Сангушків і Потоцьких створювали руками тисяч людей протягом півтораста літ.