Війна очима дітей

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Василь Данилович Сабадаш із села Баглайки багато років працював завідуючим сільським клубом, у вільний час писав байки, вірші, гуморески. Друкувався в районній, обласній і республіканських газетах. А цього разу він особисто розповів мені про війну.

«Ми, хлопчаки кінця 30-х, безмежно любили свою Червону Армію. Бувало,йдуть селом червоноармійці, ми й одразу вибігаємо на вулицю подивитись на форму й обличчя військових. Весь час кортіло стати в стрій і марширувати разом із ними в коло ні. А коли таке випадало, це було справжнє свято! Воно продовжувалось і після того, коли солдати вже були за селом, а ми ще довго товкли босими ногами пилюку на дорозі. «Вьіше ногу, тверже шаг, тянуть носок!». Кожен хотів бути командиром, і щоб йому неодмінно козиряли – «отдавали честь».

З настанням весни 1941-го року окремі загони червоноармійців дуже часто переходили від села до села, а то й надовго залишалися на постій. Спілкуватися з ними, спостерігати за їхньою службою, іноді допомагати було для нас найцікавішим заняттям. А ще ми раділи з того, коли давали потримати гвинтівку або поміряти пілотку.

Але найбільшим задоволенням було, коли червоноармійці підуть, а ми після них знаходили 1-2 бойових, патрони. Тоді вибирали «затишне» місце, аби стрільнути. Ото було радості почути справжній звук пострілу.

Не знали ми тоді, що дуже скоро почуємо не одинокий справжній постріл, а велику канонаду, що буде називатися війною. Після обіду 22 червня 1941 року з району повідомили, що почалася війна. А підтвердив це жахливе повідомлення детекторний радіоприймач, адже в селі радіорепродукторів тоді ще не було.

На другий день, у понеділок, біля колгоспної контори зібрали всіх чоловіків і дорослих хлопців. Якийсь представник із району у військовій формі ще раз оголосив, що почалася війна, і, отже, чоловікам треба йти на фронт. Вишикували всіх у колону й погнали, як овець, на призовний пункт у район. Пішли всі: і дядько Максим – мій сусід, і наш бригадир – мій рідний дядько Семен, дядько Іван, два Федори… всі-всі. Як пішли., то мало хто й повернувся з війни живим. Нема… Більшість із них навічно поглинула прірва війни.

Якщо раніше військові частини проходили шосейною дорогою чи по селах зрідка, то з початком війни вони стали пересуватися тут щоденно, а то й часто ночами. Важко було зрозуміти, хто куди йде – чи наступають, чи відступають .. Одні йшли з Проскурова на Старокостянтинів, інші – навпаки. Йшли пішки цілими колонами, йшли поодинці. Інші їхали на вантажівках. Тож дорога в ті часи була забита круглодобово до відказу: шуміла, гриміла, ревіла… Та й по селах було повнісінько військових Змучені, виснажені й голодні солдати просили у людей кусень хліба, аби щось поїсти – і йшли та йшли, невідомо куди. Тепер нам, хлопчакам, була можливість надавитись на військових і в селі, і на шосейній дорозі. Проте на «шосейці» було цікавіше, і ми в основному тільки там і водилися майже цілими днями. А йдучи з дому, обов’язково напихали в кишені кусні хліба, чи іншого чогось їстивного, бо знали, що треба буде дати нашим солдатам. І нам це було приємно. Водночас ми з сумом спостерігали за цим таким невтішним «пересуванням військ» – відступом.

Ми, хлопчаки, хоч були ще не повністю дорослими, проте відчували серцем і душею, що така раптова переміна обставин не з добра. Адже вирувала війна. До справжнього видимого фронту ще, мабуть, було далеко, одначе зрідка вже доносилися до нас окремі вибухи артилерійських снарядів, бомб. А фроніз кожним днем стрімко наближався. І з кожним днем ставало все неспокійніше й тривожніше. Що не день, що не година, то важче було пережити. Так злинали дні за днями. Ось уже й перше липня настало. І пройшло вже вісім днів війни. Але ніхто, по суті, нічого не знав, що де діється і яка обстановка. Потім різні слухи поповзли по селі – одні страшніші інших. Перестали надходити листи й газети. Без жодної інформації ми жили, наче наосліп. А тут ще долетіли чутки, що люди позабирали геть усі, хоча й не абиякі, але найнеобхідніші з наявних у сільському магазині товари. Почувши таке, я й собі побіг у магазин. А там голо-голісінько! Я розказав про це своїм батькам. Але вони за те найменше журились. Нас непокоїло тоді найголовніше – сіль, без якої неможливе життя. Тим часом у нашій кооперації в ящику, де була сіль, усе давно було виметено дочиста. Тоді моя мама вирішила піти на другий день по сіль у село Щиборівку до складів. Була середа 8-го липня.

Прийшовши на склад, мама з горем навпіл назгрібала з відро солі – і з тим йшла додому. А дорогою люди її лякали: мовляв, скоріше йди додому, бо німці зайняли Красилів! Ледве встигла мама додому, як у другому кінці села, тобто на головній шосейній дорозі, зав’язався бій фашистів із нашими відступаючими частинами. З цікавості я вийшов на горб подивитись на ту дорогу. З горба й справді було все видно. Але мене не влаштовувала віддаль, і я вирішив піти на «шосейну», аби ближче роздивитися бій. А кулеметна тріскотня була вже такою шаленою, що й не почуєш, де свої. З обох сторін гриміли гарматні постріли, над головою снаряди пролітали зі свистом. Видно було, шо бій розгорівся великий і жорстокий. А мені ой як хотілось зблизька подивитись на той бій! 1 я почав наближатися через лісок ближче до шосейної. На віддалі приблизно за 200-300 метрів до поля бою я заліг у рові і став спостерігати. А тут раптом стрілянина ше дужче посилилася з обох, сторін

Мені з рова було добре видно німецькі машини, танки, з яких безупинно стріляли. 1 в цей момент десь із протилежної сторони, тобто зі сторони Западинець, гримнув гарматний постріл. Снаряд умить просвистів над моєю головою і в ту ж мить на віддалі якоїсь півсотні метрів вибухнув у ліску, обсипавши мене землею.

О-о, тут я вже злякався не на жарт. Добре, що я лежав у рові, і мене не могли зачепити ні куля, ні осколки. Я чимдуж дременув, пригинаючись, назад, додому. Та ще не добіг, ще був саме на нашому сільському кладовищі, коли зненацька знову недалеко від мене вибухнув новий снаряд. Я ще дужче налякався і, зігнувшись, став тікати до своєї бабусі, яка недалеко жила. Вона стала сварити мене за те, що я в такий небезпечний час швендяю по селі. А в селі таки дійсно – жодної живої людини не було видно: всі поховались.

У бабусі я трохи пересидів у льоху, а коли стрілянина на шосейній дорозі трохи вщухла, вирішив усе-таки піти на місце бою й подивитися на все своїми очима. Було вже надвечір. Але за шосейною, де ще недавно гримів бій, було чимало сільських людей. Ой, жахливу картину я побачив – усе поле було встелене загиблими нашими воїнами, заюшене їхньою кров’ю. Я підходив майже до кожного вбитого, вдивлявся в їхні смертельні обличчя, а по лиці текли сльози розпачу й жалю, в мене розболілась голова. Молоді мертві солдати лежали нерухомо, загинувши геройською смертю в цьому нерівному бою. Хтось із старших односельців почав рахувати їх – тільки на одному полі нарахували щось із 80 загиблих. А були ж іще десь… Кажуть, усього їх було більше 130 чоловік…

А шосейною дорогою безперервно котилася лавина німецької техніки, просуваючись усе далі й далі на Схід. І стала наша Україна відтоді окупованою зоною, і настало для людей важке, безпросвітне життя, яке тривало аж до березня 1944-го.

На третій день після бою зійшлися наші люди з села Баглайки, викопали там же, на полі бою, дві великі могили й поховали всіх загиблих воїнів, які полягли смертю хоробрих за нашу Батьківщину. А весною 1946-го року за наказом райвійськкомату всіх їх перепоховали на сільському кладовищі. Проте недовго дали їм там лежати. Знову таки за наказом районного керівництва останки всіх похоронених у 1950-х роках перевезли у братську могилу на центральну садибу в село Западинці. Тепер тут щорічно на День Перемоги біля пам’ятника місцеве населення проводить велелюдні мітинги Пам’яті загиблих.

А за ініціативою віруючих села Баглайки на тому полі, де в 41-му полягли наші червоноармійці, 1999-го року встановлено великий залізний хрест, де щорічно відправляють панахиди.

…Перші дні окупації пройшли більш-менш спокійно. Відгриміли бої за села Западинці, Баглайки і Сушки. Моторизовані частини ворожої армії форсованим маршем подалися далі – на Схід нашої країни, а в селах залишилися невеликі частини для наведення й підтримання порядку.

З цією метою третього дня після зайняття названих сіл суцільною лавиною пройшлися німецькі піхотинці, вишукуючи наших вояків, що переховувалися у лісах, ярах і селянських хатах. Це в них називалося «зачисткою території». Тоді було затримано чимало наших бійців і відправлено в табори для полонених. А хто не хотів виходити, або чинив опір, таких нещадно на місці розстрілювали. Особливо багато наших солдатів ховалося у лісах і на хлібних колгоспних ланах. Наприклад, біля хутора Борисово з баглаєцького жита сміливо вийшов з гвинтівкою один червоноармієць і направився до хутора. І саме в цей момент, як з-під землі, звідкілясь виринуло двоє німецьких вершників. Червоноармієць не розгубився, не злякався, а вмить скинув із плеча гвинтівку й першим пострілом убив одного німця й одразу націлився на другого. Але той випередив нашого бійця й автоматною чергою смертельно підкосив цього сміливия-героя, який здійснив свій подвиг.

Так і залишилися лежати на дорозі двоє загиблих. Проте знайшлися сміливці з хутора Борисово, які поховали їх обох — кожного в окремій могилі. Причому могилу з нашим солдатом гарно впорядкували, а німця кинули в яму сяк-так. Одначе нова німецька влада швидко виявила таку зухвалість і наказала сільському старості зробити все навпаки. Під силою влади селяни змушені були зробити, як було наказано. Але згодом невідомі сільські патріоти знову переробили все, як було спочатку.

І знову німці наказали все переробити по-своєму, після чого деякий час ці могили ніхто не чіпав і не переробляв. А тоді, нарешті, хутірські селяни тишком-нишком відкопали останки нашого солдата, поклали його в заздалегідь підготовлену домовину і вночі перевезли підводою на сільське кладовище, де поховали його з усіма почестями. Після того могилу з нашим солдатом уже ніхто не чіпав, а той німець так і залишився лежати одиноким в обшарпаній недоглянутій могилі, що заросла будяками. Дивлячись на таке ставлення селян до німецької влади, німці не могли змиритися з цим і всіляко намагалися зламати непокору селян. І хоч перед силою селяни змушені були коритися, проте в серцях у кожного палала ненависть до окупантів.

Якщо в 41-му році під час окупації було більш-менш спокійню, то вже 42-го то тут, то там стали появлятись окремі сміливціпатріоти, які здійснювали, хоч незначні, але очевидні диверсії, що вже давали про себе знати. Наприклад, у селі Кузьмин виявився один офіцер Червоної Армії, який випадково (а може й мав таке спеціальне завдання – Авт.) залишився в тилу – Іван Петрович Гаврилюк. Він ходив по селах під різними приводами, виявляв і шукав своїх патріотів. Так була створена невеличка підпільна група месників у кількості п’яти чоловік. А згодом до них приєдналося ше кілька чоловік із Голюнок і Сушок.

Наприклад, із Баглайок таких було троє: Карнаух Григорій, Карнаух Кузьма і Гаврилюк Віра. Узгоджуючи свої дії, вони не раз збирали важливу інформацію про німців і передавали її ( моєму ватажку, а той приймав рішення і здійснював окремі операції, що завдавали чималої шкоди німцям. Сам Гаврилюк убив кузьминського волосного старшину.

З настанням жнив 1942-го року німці намагалися якнайскоріше обмолотити хліб, висушити й відправити його в Німеччину. Для цього вони виганяли селян на токи обмолочути. і пі хліб. Працювали з шести годин ранку до пізньої ночі. Біля молотарки, охороняючи її, постійно стовбичили двоє поліцаїв, Закічивши роботу, люди розходилися по домівках, а обидва поліцаї й далі залишались охороняти молотарку. Проте, не дивлячись на їхні старання, наші підпільники таки прихитрились спалити її. А вранці, коли люди вийшли на роботу, побачили, шо молотарка спалена. Та німці вперто стояли на своєму: цього ж дня звідкілясь була доставлена друга молотарка. Кілька днів ніби все було спокійно. Німці посилили охорону, й робота пішла ніби злагоджено. Однак, не дивлячись на посилену охорону, група підпільників таки зуміла й цю другу молотарку спалити. Загалом, завдяки зусиллям підпільників, за одне літо тільки в Баглайках було спалено вісім молотарок. Обмолот хліба дуже уповільнився й тривав аж до зими.

Аби не пропав хліб, селяни обмолочували його ціпами Робота, звісно, йшла повільно, але все-таки люди на зиму намолотили ціпами чималенько хліба. Обмолочене й провіяне зерно зберігалось у колгоспній коморі. Тоді староста села Садовський, шоб допомогти німцям, організував доставку зерна підводами на хлібоприймальний пункт у Щиборівку. Одначе йому це вдалося зробити лише один раз. Бо вже вночі підпільники оголосили людям, щоб ішли до комори й забирали весь хліб по домівках. І люди, будучи напівголодними, за ніч встигли розібрати весь хліб. А вранці нахлинула повнісінька вантажівка поліцаїв і німців. Вони ходили по хатах, шукали викрадений хліб і, якщо у когось його виявляли, таких нещадно били нагайками. Звісно, трохи хліба їм вдалося повернути, але далеко не весь. Усе-таки люди зуміли трохи приховати його – і цим самим убезпечили себе від голоду бодай на якийсь період.

Наступним завданням для підпільників було знищити списки людей, яких німці планували вивезти в Німеччину на каторжні роботи. Ця операція підпільникам також вдалася успішно. Та німці не хотіли миритися з цим, і такі списки знову були відновлені. А через кілька днів несподівано розпочався примусовий збір людей, призначених до вивезення в Німеччину. В ці списки була вписана переважно вся молодь 1927 року народження. Потрапив у цю команду і я, але, на моє щастя, мене врятував від каторги мій рідний дядько Чайкун Ульян. Через знайому місцеву лікарку Поліну Йосипівну мені видали фальшиву довідку, що я, мовляв, важко хворий на туберкульоз. Оскільки я був худеньким хлопчиком, німці повірили тій довідці. І серед ночі з приймального пункту мене один німець, давши добрячого стусана в плечі, випхнув за двері.

Німці вже давно помітили, шо в селах Баглайки, Голюнки, Сушки та в інших 1942-1943 років діє підпільна група й доклали всіх зусиль, аби натрапити на слід і виявити підпільників. Хоча це їм довго не вдавалося. Проте взимку 1943 року вони таки натрапили на слід підпільників – Віри Гаврилюк і Кузьми Карнауха. Обох було спіймано раптово й заарештовано. Довго їх катували Стакостянтинівському гестапо, але вони не видали своїх співучасників. За це їх закатували на смерть у Проскурівській в’язниці.

А трохи згодом німцям таки вдалося «вичислити» й керівника підпільної групи – Гаврилюка, жителя села Кузьмин. Тієї ночі він переховувався в домівці дружини колишнього голови колгоспу з Голюнок – Марії Харун. Довго підпільники відстрілювалися. Тоді німці підпалили хату, в якій восени 1943-го року часто переховувалися патріоти. Та сили були нерівні, й месники пустили останні кулі в себе, але живими не здалися.

…А фронт наближався з кожним днем. Наближався день визволення нашого краю від гітлерівських катів, од нелюдів- фашистів. Уже на початку березня 1944-го року далеку канонаду радянської артилерії все дужче й чіткіше було чути навкруги. А 10-14 березня 1944-го наші села повністю звільнили піл німецької нечисті.

У ці дні одразу було розпочато масову мобілізацію чоловіків до Червоної Армії, і в кінці 1944-го я пішов служити до війська, як і всі мої ровесники 1927 року народження. А війна і продовжувалась ще цілий безкінечний рік…».