Розповідь про службу в Афганістані Ткачука Олександра

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Свої спогади про участь у афганській війні командир відділення сержант О. В. Ткачук назвав «Віват, Газні!»

Пропонуємо вашій увазі уривок із цієї розповіді,

«Місяць вересень ше доволі теплий, навіть гарячий, хоча в горах у нічний час уже холодно. Ми знову їхали на Гардез, і я подумав, шо ще раз побачу Нарай, Аліхейль, проте за Гардезом полк повернув на південний схід у бік Джадранського хребта, що знаходився на відстані двадцяти двох кілометрів.

Гори хребта мають висоту близько чотирьох тисяч метрів, місцевість мінлива – то лісиста, то голі скелі. Ми їхали на Хост (сто кілометрів від Гардеза). Минувши перевал хребта спустились у долину гірської ущелини, шо простяглася до Хоста й далі. Колона розтягнулася на кілька кілометрів – величезна кількість різноманітної техніки, що рухалася, ревіла, здіймала хмари куряви. Згори колону постійно прикривали гелікоптери що кружляли в небі, немов шуліки. Проїзджали ми й біля висоти 3234, шо стала знаменитою на початку січня 1988 року.

Незнали ми тоді, шо через два роки й чотири місяці, а саме 8 січня 1988 року, бійці дев’ятої роти йполку під команду ванням полковника Володимира Востротяна, який прикривав дорогу Гардез-Хост із боку Джадранського хребта, вступлять у кривавий нерівний бій з ворогом, який десятикратно переважав їх чисельністю. Тоді буде проводитись військова операція «Магістраль», завданням якої було очищення від Душманських банд дороги Гардез-Хост. Операцією керував командуючий сороковою армією Борис Громов. Під час цієї|операції, завдяки «обманному десанту» (на парашутах було скинуто чучела «десантників») на Хост, де душмани викрили свої| вогневі точки, були розбиті загони бандформування Джелалуддіна, які контролювали дорогу від хребта до Хоста. В ніч на сьоме січня в ущелину, яку обороняли роти полку, був перекинутий із Пакистану на допомогу розбитим душманам загін «Чорних лелек» – особливий підрозділ релігійних фанатиків чисельністю до трьохсот чоловік. Вони були одягнуті в однакову чорну форму, чалми й шоломи, озброєні найсучаснішим на той час озброєнням. Їхнє завдання полягало в тому, щоб будь-якою ціною збити пост, який займала девята рота, а потім завдати удару колонах , які рухались дорогою.

Восьмого січня, а саме з дев’яти годин сорока трьох хвилин до шістнадцяти годин десяти хвилин, тривав інтенсивний обстріл ви­соти з реактивних уста­новок, мінометів, «ба­зук». Після обстрілу, в половині п’ятої вечора,

«Чорні лелеки» атаку­вали позиції роти, але змушені були відступи­ти від нищівного при­цільного вогню наших бійців. Зазнали невдачі й наступні одинадцять атак, а потім на допо­могу десантникам при­йшли авіація й інші під­розділи.

У кінофільмі «9-та рота» показано, як за­гинули всі бійці роти, окрім одного – так про це розповідається і в однойменній книзі «9-та рота» Юрія Короткова. Але насправді із тридцяти дев’яти чоловік роти загинуло всього шестеро і дев’ятеро було поранено. Гвардії молодший сержант Олександров і рядовий Мельников були представлені до найвищої нагороди – Героя Радянського Союзу (посмертно), всі інші нагороджені орденами.

Коли ми проїжджали через Хост, мене дивували своєю красою будинки з білого каменю. Формою вони нагадували англійські будівлі XIX століття, що свідчило про минулу військову експансію англійців у даному регіоні. Сам округ Хост був головною «проблемною» територією для уряду Афганістану.

У середині 80-х років XX століття зусиллями лідерів «альян­су семи» (керівників опозиційних блоків і партій моджахедів) в окрузі Хост було створено велику перевалочну базу й укріпле­ний район «Джавара», що в перекладі означає «вовча яма».

Навесні 1986 року наш полк брав участь в армійській опе­рації з розгрому «Джавари». Я тоді залишався у взводі, оскільки готувався до звільнення в запас. Базу було розгромлено, а вці­лілі залишки душманів утекли в Пакистан. Операція закінчила­ся в кінці другої декади квітня, радянські підрозділи покинули округ Хост, а представники афганського уряду знову показали нездатність до зміцнення своєї влади на місцях. Через три міся­ці базу почали відбудовувати, а через півроку округ Хост уже знову контролювали душмани. Після цього опозиція надумала створити альтернативний революційному уряд, але не на тери­торії Пакистану, а на території Афганістану зі столицею в місті Хост, проте їм це не вдалося.

…У Хості колона повернула на південь, і ми попряму­вали до пакистанського кордону через великий кишлак Тані. Місцевість тут була лісиста, багата на невеликі річки, сади, зелені насадження. За Тані, перед гірським масивом хребта Маздак, колона зупинилась біля підрозділу афганської армії – у районі кишлаків Аламхейль та Наріза.

Наша рота розташувалася поряд із афганцями. Спочатку ми з ними не спілкувалися, бо були зайняті окопуванням. Під час цього заняття душмани нас обстріляли з реактивних міно­метів, пускова установка яких чимось нагадувала установку «ка­тюша» часів Великої Вітчизняної війни. Цікаво було те, що міни вибухали виключно на території розташування нашого полку, а на афганський підрозділ не впало жодної. Після закінчення обстрілу афганці ще кілька разів свистом імітували політ міни, а коли ми ховались під БТРи, глузували з нас і сміялися. Потім до них підійшов їхній командир, насварився на них, і вони при­пинили свої жарти. Він віддав своїм підлеглим якусь команду, і солдати вмить поставили на вогонь великий казан ємністю

близько сорока літрів – для приготування плову. Цей командир досить непогано розмовляв російською та запросив нас разом Із ними повечеряти. Коли я сказав, що родом з України, він по­ляскав мене по плечі і повідомив, що добре знає місто Київ, бо вчився там до армії в університеті. Ми ще порозмовляли з афганськими солдатами мімікою і жестами, а потім нас запросили до казана, в якому вже був готовий плов. До того часу й після того я не раз їв плов, але такого, як тоді, я, мабуть ніколи не їстиму, –такий він був смачний: рис із прошарками м’яса,

Зазвичай, перед «трапезою , афганці закурили анашу, запропонували нам, і ми невідмови­лися. Перед цим я уже пробував курити анашу і знав наслідки її куріння. Відкількох затяжок повеселішав, у мене розігрався апетит. Під час вечері ми ще курили анашу, хто більше, хто менше, розмовляли і, мабуть, розслабились, думаючи, що нічпроведемо на цьому міст. Але після вечері пролунала команда “збір”, після якої ми почали підійматися в гори Маздакського хребта, що тягнулись уздовж кордону з Пакистаном – до кордо­ну між провінціями Пактія та Пактіха.

Підйом був затяжний – аж до ранку. Всю ніч ми йшли, особливо важко було після ситої вечері та під дією наркотичного сп’яніння, але для нас такі нелюдські пе­ревантаження були не вперше, і ми витримали (за мою службу це був єдиний підйом після того, як ми покурили анаші, зазви­чай її інколи курили на місці постійної дислокації полку, про що буде нижче). Коли ми досягли вершини, а це було вже вранці, і скинули всю амуніцію, в мене було таке відчуття, ніби я кудись лечу і, якби причепити крила, то, мабуть, полетів би, як птах. Біля вершини 3021 пропливали білі хмари і, думки мені хоті­лося стрибнутина їхню м’яку «перину» – такі вони були красиві, адже до армії хмари я бачив із землі, а тут – немов на відстані витягнутої руки, неначе ти володар світу і тобі видно все, що діється навкруги. І справді, між хмарами, далеко внизу, було видно маленькі будиночки кишлаків, садів, оброблені клітинки полів, річок і доріг, зелені наснаження.

Мої роздуми і враження перервала команда про рух далі. Пройшовши ше з годину, ми зупинилися, зайняли оборону й аж тоді поснідали. До вечора просиділи на вершині хребта, а коли вже стемніло, почали рух далі. Паралельно нам, на відстані до двох кілометрів, тягнувся ше один хребет, який то підступав близько до нашого хребта, то віддалявся від нього. На одному з місць, де хребти зближалися між собою, нас обстріляли душмани. Було видно, як летять їхні трасуючі кулі. Одна з них влучила в речовий мішок одного з бійців, проникла крізь мішок, солдата розвернуло, і він упав, почавши істерично кричати й лаятись у бік душманів. Дехто з нас припинив вогонь і кинувся надавати першу медичну допомогу, оскільки думали, шо він поранений. Завжди, коли рана неважка, той, хто її отримав, аби зменшити фізичний і душевний біль, кричав і лаявся. Нашому здивуванню не було меж, було смішно й злісно, коли солдат, замість радіти, що куля не «прошила» його тіло, жалкував за пробитою останньою баночкою згущеного молока, шо знаходилась у речовому мішку. На війні всяке буває…

Іншого разу на цій же операції ми знаходилися на одній із висот гірського хребта, а з сусіднього нас обстріляли душмани, зав’язалась перестрілка. Один із молодих солдатів-снайперів заліг – після чергового «вгризання» куль у кам’яну землю. Гоголєв, з мого відділення, взяв у молодого бійия снайперську гвинтівку СВД і почав через оптичний приціл вираховувати ворога. Він знайшов ціль, вистрелив і, закричавши, кинув гвинтівку на землю, а сам, схопившись руками за праве око, впав. Я одразу ж кинувся йому на допомогу, думаючи, шо він поранений. Витягнув 1ПП (індивідуальний перев’язувальний пакет), хотів, було, його перебинтувати, але крові не побачив. Коли я запитав його, шо сталось, Гоголєв відповів, шо при пострілі віддачею гвинтівки оптичний приціл ударив йому в око. Кілька днів біля ока у нього виднілася кругла «печатка» від прицілу. Причина в тому, шо в СВД віддача при пострілі набагато більша, ніж у автомата АК- 74, а Гоголєв цього не врахував.

Шерез кілька днів, рухаючись хребтом, ми підійшли до перевалу, за яким розпочинався хребет Казенандавгар. Цим хребтом нашій роті необхідно було вийти на висоту 2568, зайняти її і блокувати можливість проникнення душманів у долину, де проходить дорога Гардез-Хост. Дозор, який дійшов до кінця перевалу, обстріляли душманами, які закріпились вище, зав’язався бій. Інтенсивний вогонь душмани вели з одного кам’яного укріплення. Наш вогонь проти нього був неефективним, не дала жодного результату й стрільба з гранатометів. Тоді ротний дав мені команду спробувати вистрілити з ПТУРСа, адже він потужніший за ручний гранатомет. Я привів установку в бойовий стан, виклав перед нею бруствер із каменю, бо після пострілу я автоматично стаю мішенню і, в даному випадку, бруствер має мене захистити від куль ворога. Шукаючи ціль, я побачив, як з кам’яного плато душман цілиться в мій бік з гвинтівки англійської системи «Бур» часів англо-афганських війн XIX століття. Хоча перископ мав висоту тридцять сантиметрів, а наполовину висоти був бруствер, я все ж таки автоматично притиснувся до землі, бо складалося враження, ніби душман цілиться в мене. Проте я не почув звуку, щоб десь поблизу просвистіла чи врізалася в землю куля. Я знову почав наводити установку на ціль і, знайшовши в окулярі перископа укріплення, приготувався до пострілу. Позаду мене не було нікого, бо при пуску спершу відлітає кришка контейнера, а потім струмінь гарячих газів від горіння порохового заряду, який спалює все живе. Для мене було найнеприємніше при пострілі те, коли при вильоті з контейнера ракети стається дуже гучний удар, або, вірніше, сильна ударна хвиля, що дуже боляче б’є по вушних перетинках, а також те, шо після вильоту ракети утворюється багато диму й пилу, що заважає керувати польотом ракети.

Хоч як мені було неприємно стріляти, я все-таки вистрілив, але трасер від ракети в прицілі я не побачив попри всі мої спроби керувати нею по тангенсу (вертикалі) та по курсу (горизонталі). Ракета виявилася несправною і полетіла вліво

вгору. Несправність її була в тому, шо контейнер з нею не вперше брали в гори і, хоча, як не старались його берегти, все ж були випадки падіння як контейнера, так і того, хто його ніс. Пролетівши близько трьох тисяч метрів, ракета вибухнула високо над хребтом унаслідок спрацювання пристрою самоліквідації, і душмани почали кепкувати, мовляв, шо це у нас за така «грізна» зброя. Мене взяла злість і я, без відповідної команди, зарядив другий контейнер. Знову пролунав постріл, ракета вилетіла з контейнера і зразу ж у прицілі я побачив трасер (слід від згоряння порохових газів) ракети. На команду «тангаж доверху» ракета відреагувала і почала летіти вгору. Знаючи, що швидкість польоту ракети складає сто вісімдесят метрів за секунду, а до душманського укріплення було близько дев’ятиста метрів, я швидко почав підіймати висоту польоту ракети, яка знизу влетіла в це укріплення. Через долю секунди пролунав вибух, який ушент розніс укріплення. Лушмани почали відступати. Я почав збирати установку, а хлопці розбили два пустих контейнера, бо залишати їх цілими не можна було, адже душмани досить уміло з таких контейнерів робили міни-фугаси.

Душмани відходили вниз по ущелині до кишлака Маму на. Зліва й трохи позаду від мене знаходився лейтенант, командир взводу, який недавно прибув із Союзу після закінчення військового училища. Лейтенант стріляв по душманах із снайперської гвинтівки і співав пісню Володимира Висоцького «Идет охота на волков». У цей час струмінь гарячого повітря відкинув мене в сторону, а лейтенант зойкнув і схопився руками за голову. До нього кинулись надавати допомогу. Виявилось, шо душман вистрілив в наш бік, куля пролетіла по діагоналі біля мене і вцілила лейтенанту в голову, вибивши ліве око, але скроневу ділянку не зачепила. Якби душман поцілив трохи лівіше, то на місці лейтенанта міг бути я- Мене кинуло в холодний піт, і я відчув, як тіло пронизав досі невідомий мені хижий холод, що пригнітив мій розум, ніби повз мене пройшла смерть із косою.

Зайнявши висоту, ми пробули на ній недовго, бо отримали наказ спускатися донизу, до «броні». Але, пройшовши половину спуску, ми зупинилися і зайняли оборону. Сидячи на хребті, я і Юрій вирішили спуститись у невелику ущелину, в якій знаходився маленький будиночок, і перевірити, що в ньому знаходиться. З іншого боку хребта було кілька дувалів, і наш ротний через відсутність харчів послав кількох бійців у надії знайти хоч якусь їжу. Скориставшись відверненням уваги ротного, ми вирішили зробити те ж саме.

Спуск зайняв хвилин десять. Біля будиночка протікав невеликий струмок, що дало нам змогу втамувати спрагу й набрати води у фляги. За будинком була загорожа для овець. Сама будівля була одноповерховою, однокімнатною, що свідчило про те, що це було тимчасове помешкання чабана. Зброї ми не знайшли і нічого цінного також.

Вийшовши з будинку І своєчасно не зорієнтувавшись на місцевості, ми потрапили в зону оборони кулеметної обслуги нашої роти. На наше шастя бійці нас не помітили, а могли б і відкрити по нас вогонь, прийнявши за найманців.

Не встигли ми повернутися до свого окопу, як повернулася група, послана ротним. Вони принесли казан і баранину, яку випросили у жителів кишлака. Баранини вистачило на всю роту.

До вечора ми спустилися до «броні» і повернулися до свого полку, де мене і Юрія було нагороджено медалями «За бойові заслуги», які ми отримали 22 лютого 1986 року.

Після цього виходу мені до самого звільнення в запас потрапити на бойові виходи вже не довелося. Прибувало молоде поповнення, яке також хотіло випробувати себе на міцність нервів, волі, характеру і «рвалось» до бою, не знаючи, що це таке. Тих, хто ше не ходив на бойові завдання, ще необхідно було навчити дуже багатьом армійським «премудростям». Тим паче, я мав більше виходів, ніж інші, а це, в свою чергу, був перебір, адже зазвичай із взводу кожен бував на операціях два-три рази.

Проте і за ці бойові виходи я багато чого навчився: не тільки ходити по горах, розпізнавати, звідки по тобі стріляють і з якої зброї, самому стріляти, знати, на яку відстань розлітаються осколки від гранати і як від них можна заховатись, а й зрозумів, шо прожиті мною двадцять років – це так собі, нічого, в порівнянні з бойовими виходами і тими пекельними хвилинами боїв, через які я пройшов, і для того, шоб вижити, вимушений був вибирати – або я ворога, або ворог мене».