ДЕПОРТАЦІЯ ПОЛЯКІВ З КРАСИЛІВЩИНИ

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

У 30-х роках на Україні майже не проводилася робота по відстоюванню прав національних меншин поляків, німців, бол- гарів, греків та інших народностей. Особливо позначилася на національних відносинах репресивна сталінська політика і наступна депортація народів у східні райони тодішнього СРСР.

Під лозунгом необхідності «проявлення революційної пиль-ності», як про це оголошувалося в офіційних документах. Рада народних комісарів СРСР 28 квітня 1936 року прийняла Постанову №776-1 ЗОсс про переселення «як політично неблагонадійних» поляків з Української PCP в Казахстан. У 800 метровій прикордонній зоні на території споруджуваних укріпрайонів, полігонів, передбачалося провести роботу по відселенню громадян польської національності.

«У першу групу були включені 35820 поляків, серед яких 23334 дорослих. З тих, хто підлягав депортації у Казахську PCP (Алма-Атинська, Талди-Курганська, Кокчетавська, Карагандинська і Північно-Казахстанська області), направлялись «по державному завданню» 35735 чоловік, по інших областях Російської Федерації малочислені групи від 5 до 15 чоловік.

(М.Ф.Бугай «За повідомленням НКВС СРСР були переселе-ні…» К., 1992 p., стор.12)

Таким чином, поляки, які проживали на Україні, стали саме тими першими, які напередодні війни були депортовані на Схід, і поклали початок акціям по депортації народів СРСР у 30-50 роках.

З Красилівщини виселили поляків з сіл Велика Клітна, Медці, Ледянка, Терешки.

« А почалося це відразу після жнив,- згадує житель села Велика Клітна Петро Францович Бистрицький,- За розпорядженням райвідділу НКВС в селі поставили варту, щоб ніхто не втік.

Людвіга Буяльського, який тільки вийшов за село і направився до сестри в Красилів, відразу ж завернули. Разом з НКВСни- ками був і голова сільської Ради Андрій Півник. Оголосили, що переселяють 23 сім’ї поляків. І зачитали список. Серед них були сім’ї Яника, Петра, Людвіга Буяльських, Каспара, Томаша Козі- ків, Адама Лабенського, Олімпіади Тишкевич, Яника Цихоцько- го, Гелі Яворської».

Куди повезуть – не сказали. Це вже потім з листів дізналися, що в Казахстан. Вантажили на станції Війтівці у товарні вагони. Дозволили брати з собою все, що мали. А що ж вони могли взяти, коли були бідними людьми. Заможних розкуркулили і виселили в 1932-33 роках. Так, наприклад, Каспар Козік до революції не мав навіть своєї хати. Це вже при радянській владі його і ще дві сім’ї поселили у колишньому панському будинку, який поступово його викупив. І то попав у число переселенців».

Життя спецпереселенців було суворим, їх становище постійно ускладнювалося прийняттям безлічі інструкцій. Зокрема, в одній з них, від 8 січня 1945 року, значилося, що спецпереселенці не мають права без дозволу коменданта спецкомендатури НКВС виходити за межі району поселення, який обслуговує дана спец- комендатура. Самовільний вихід розглядається як втеча і спри-чиняє відповідальність у карному порядку. Спецпереселенці, глави їх сімей, або особи, які їх замінюють, зобов’язані у 3- денний строк повідомити у спецкомендатуру НКВС про всі зміни, які відбуваються у складі сім’ї (народження дитини, смерть члена сім’ї, втеча та ін.). За порушення режиму і громадського порядку у місцях поселення спецпереселенці зазнають адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі до 100 карбованців, або арешту до 5 діб.

Переселенці відчували великі труднощі з харчами, через це і була помітно високою смертність, яка сягала 16 відсотків. Без суду та слідства і навіть без письмового звинувачення в 1936 році з Красилівського району було депортовано більше 200 чоловік польського населення.

Депортація народів України віддається болем і нині. І ще на довгі роки залишиться у пам’яті людській.

Епілог

Слухаю своїх співрозмовників і згадую, про що розповідала моя мама:

–     Старшу сестру Ганну з сім’єю, яка жила окремо з чоловіком, розкуркулили в 1932 році і вислали в Красноярський край на станцію Яшкіно. Але які вони були куркулі, просто заможніше жили. Нас, решта, сестер , братів з батьками під конвоєм загнали у вагон-товарняк і відправили зі станції Війтівці у Кокчетавську область Північного Казахстану.

По дорозі померла від тифу двоюрідна сестра Галя. Тут нас чекали важкі випробовування. Змушені були нашвдкоруч копати землянки, жили у холоді і голоді. Переселенці були обмежені в правах. Ніхто не міг без дозволу відлучатися із села. Лише у 1956 році в період хрущовської «відлиги» ми були звільненні від обліку в спецпоселеннях, але без права повернення в ті місця, звідки були виселенні.

Згодом стало легше. На початку 60-х років збудували дім.

У школі я навчався добре. Якщо не слухався батьків, що бу ло дуже рідко, мама казала: «Заберуть чеченці». їх у нашому сс лі Драгоміровка Келлеровського району Кокчетавської області, як і в сусідніх селах було багато. Вислали їх ще у гранні 1944 року разом із інгушами із Північного Кавказу.

Були у нашому селі, й інші переселенці – поляки, росіяни, білоруси, євреї, українці із Західної України та німці з І Іоволжя. Всі жили дружно. Якось я набрався сміливості, (вчився тоді у другому класі) і прийшов на подвір’я сім’ї чеченців. Мене при-

гостили домашніми коржиками. Побачив, як молода жінка босими ногами місила глину з соломою, щоб робити потім саман. На дворі було вже холодно, приморозки. Довго я спостерігав ту картину, аж поки батько не прийшов за мною. Він сказав чоловіку: «Що ж ти робиш?», той відповів ламаною російською мо- вою:«Ничего, сдохнет, другой жена будет». Це вже згодом я дізнався, що жінці було вісімнадцять років і вона була вагітною. Через деякий час, очевидно, не витерпівши страшних мук, яких зазнала від чоловіка, – Багато їх залишилося там – майже в кожному селі кладовища.

За всіма в селі слідкував міліціонер-комендант, молодший лейтенант Воропаєв. В зеленому кітелі, синьому галіфе, з пісто-летом. Я дуже не злюбив його. Особливо після того, як захворіла молодша сестра Валя, потрібні були ліки. Оскільки у сільському медпункті їх не було, то батько без дозволу коменданта поїхав за ліками у райцентр на станцію «Таінча», пізніше місто Красноармійськ. За це його було заарештовано на десять діб.

Довгими зимовими вечорами на печі мама розповідала мені і двом моїм сестричкам про Україну, як там тепло, як навесні у Великій Клітні цвітуть сади, як вишня білим цвітом заглядає у віконце, як у серпні наливаються медом яблука та груші, і як їх там багато. На запитання, коли поїдемо на Україну, відповіда- ла:«Почекайте трохи!» і крадькома змахувала з очей непрохану сльозу.

З дитинства я любив малювати. Одного разу класний керівник Андрій Рудольфович Конраді (також переселенець з Криму, німець за національністю) запропонував влаштувати в класі виставку моїх малюнків. Малював близько двох місяців, приніс у школу вечором і вдвох разом з класним керівником розвішали по стінах. Андрій Рудольфович сказав:«Заголовок напишеш і завтра принесеш».

Наступного дня приніс заголовок і ще два малюнки. А на великій перерві мене викликав директор школи Василь Григорович Суходуб і запитав:«Чому ти підписав свою виставку «Моя

Україна», і чому намалював малюнок з іконами? Ти що віриш у Бога?».

–     Ні, – змикитив я, – просто не раз їх бачив, у сільських хатах.

–     Вечері я почув, як батько перешіптувався з мамою. Це вже потім зрозумів, що його, як комуніста, голову батьківського ко-мітету школи, будуть заслуховувати на засіданні партбюро.

Батько тоді працював бригадиром рільничої бригади.

Хімію у Драгомироовській середній школі викладав Андрій Іванович Роговський, кандидат хімічних наук, колишній викладач Сімферопольського інституту, теж висланий ще в 1944 році. Перед тим, як призначили вчителем у школу, він працював у рільничій бригаді причіплювачем.

Перед Великою Вітчизняною війною старшого батькового брата Леонарда, офіцера, учасника фінської війни, обрали в селі Адамівка Червоноармійського району на Житомирщині головою колгоспу. Головував усього шість місяців. 5 червня 1941 року його було заарештовано. Згодом розстріляли. І досі ніхто не знає за що.

Батька ж в квітні 1942 року забрали в Німеччину. Спочатку він працював на заводі, а потім за втечу потрапив в концтабір у місті Цитау. 9 травня 1945 року його звільнили американці. Щоб не попасти з фашистських таборів у сталінські, після війни він трохи попрацював у рідному селі бригадиром, а потім виїхав в Північний Казахстан, у Кокчетавську область до двоюрідного брата. Там зустрівся з моєю мамою, одружився. Гам народився і я.

Не можу без хвилювання згадувати ті страшні роки. І досі тривожать душу спогади за пережите в дитинстві.