Ткаченко (Снігур) Надія Василівна/короткий ЖИТТЄПИС ЖІНОЧОЇ ДОЛІ /

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

 

 на фото – Надія Василівна Ткаченко  

Мого батька Снігура Василя Юхтимовича вдруге мобілізували на фронт – за два тижні до мого народження. Я народилася 6 серпня 1944 року м. Красилів. У 20 років батько загинув у квітні 1945-го року, приславши за місяць до Перемоги листівку і своє єдине фото. Оце й весь матеріальний спадок від усіх предків для мене. Моя мама Снігур(Заїка) Марія Іллівна. Всі у родинах із обох боків були українцями від дідів-прадідів. Віл діда-прадіда трудилися в поті лиця свого, щиро вірили в Бога й навіки спочили у Красилівській землі.Любов до рідної землі я перейняла від бабці, а любов до математики – від мами. Любов же до винахідництва і вміння систематизувати, конструювати, влаштовувати перейняла від батька. А любов до нашої української пісні – від усіх. Своєму виживанню й вихованню я завдячую моїй найдорожчій людині – бабці Тодоньці. Бабуня мені постійно розповідала про мого тата Василя, якого 1937-го року у підлітковому віці репресували й вислали в Сибір, а 1941-го року мобілізували на фронт. Тяжко пораненого його врятувала з німецького концтабору (ризикуючи власним життям і життям свого сина!) мати товариша, який був його бойовим побратимом. Товариш був із західної України, де знаходився табір військовополонених.

Бабця часто розповідала про виняткові талант, порядність і чесність свого сина Василька. До війни він сконструював маленький вітровий двигун, від якого світилася електрична лампочка на подвір’ї у сусідів Ящуків, де на вечорниці збиралася молодь співати, грати й танцювати. У 10 років разом зі своїм батьком (моїм дідом) удвох сконструювали ручну молотарку. Молотили і свої снопи, і сусідам. Тато був надзвичайно талановитий до музики. Сам навчився грати на багатьох інструментах і виготовляв їх власноруч. Я навіть бачила на горищі хати балалайку, зроблену ним із бляхи, що дуже голосно звучала. Тож виростила мене бабця – Снігур Феодосія Арсентіївна, м. Красилів. Вона була старенька й часто ходила в церкву. Була неграмотна, проте знала напам’ять Євангеліє і всю Службу Божу. Часто молилася перед іконкою з Єрусалиму, яку звідти привезла її бабуня (моя прабабуня), яка була паралізована, і церковна громада возила її на зцілення до Гробу Господнього. Моя бабця безперервно й тяжко трудилася до останніх днів і прожила 91 рік. Виростила мене, давши можливість закінчити школу. У холодні часи бабуня огортала мене своїм тілом і дихала теплом на мою голівку, доки я не засинала. У старенької бабні, окрім соломи, палити грубу було нічим. Пригадую її розповіді про голод 1947-го року. Далека родина із с. Корналовичі біля м. Дрогобича пообіцяла дати торбину дрібної картоплі. Довелося туди їхати зверху на вагоні, прив’язавшись до вентиляційних труб мотузками. У лісах, де проходив потяг, на деревах чатували люди й кидали великі гаки («кішки»), сподіваючись тими кігтями зачепити торби з продуктами. Але гаки не завжди втрапляли на торбини, а дуже часто встрявали в людське тіло… З такими труднощами й ризиками привезена колись торбина картопельки врятувала й мене. Змалку я пасла корову за Красиловом, біля річки Случ (на Гідро). У той час старші пастушки садили мене верхи на корову, бо я ще не могла так далеко (5 кілометрів) іти сама. Пасти корову було моєю роботою аж до 15 років – до мого закінчення школи. Окрім того — хатня робота й праця на городі і в полі, на маминій буряковій нормі – від весни до морозів. Весь духовний спадок репресованої і до нитки пограбованої родини моїх предків я спізнала значно пізніше – це були високі моральні цінності, відповідальність, працелюбність і виняткова порядність моїх батьків, бабці й загиблого у таборі “Пудожлаг” діда Юхтима. Після його посмертної реабілітації, вивчивши архівні матеріали його репресування 1937-го року, виявила причину – похід парафіянок і його дружини, а моєї бабці, до м. Хмельницький з клопотанням перед начальством не закривати Троїцьку церкву (1940-го року храм усе ж розвалили і на цій території тепер знаходиться Красилівська СШ №4). За це репресували всю нашу сім’ю: діда Юхтима й підлітка, неповнолітнього, але високого зростом Василька – мого майбутнього батька. Все майно й хату забрали. Василя вислали у Сибір. Через 8 місяців бабцю дивом випустили з Антонінської тюрми й повернули їй порожню хату. Я пішла до 1-го класу початкової (тоді) школи №4, що була через дорогу від бабціної хати, 1951 року. А 1954-го року перейшла навчатися до семирічної школи №3. Її директором був колишній фронтовик Едуард Семенович Семеніхін – людина надзвичайно високої моралі й доброти. Він пройшов через усі фронти, зберігши чисту душу й найвищі людські якості. У 1958 році я перейшла на навчання до 8-А класу СШ №1 м. Красилова. Моє шкільне навчання було завжди напівголодне, але дуже спокійне, цікаве й прекрасне. Ніхто з моїх однокласників нікого не ображав. Усі були щирими, відкритими, рівними. Середовище було навдивовижу спокійне, цікаве, веселе й доброзичливе. Учителі нас виховували на високих мо-ральних цінностях, і ми їм вірили. Ми співали на концертах, залюбки займалися художньою самодіяльністю під керівництвом вчителя-фронтовика І. Золотаренка. Дисципліна була дуже високою. У 15 років, у червні 1960 року, я закінчила школу, і районний відділ народної освіти направив мене на 2-місячні курси при Інституті підвищення кваліфікації вчителів у м. Хмельницький. Там я отримала посвідчення вчителя-демонстратора вузькоплівкового кіно. На той час це було інновацією для школи! Але моя головна педагогічна діяльність почалася з викладача математики у Вереміївській восьмирічній школі. Мені тоді було лише 16 років. Учительська робота мене дуже вабила – і це визначило мою долю. Влітку 1961 року я склала вступні іспити, і з першого вересня 1961 року стала студенткою фізико-математичного факультету нинішнього Національного педагогічного університету ім. М.ГТ Драгоманова (тоді – КДПІ ім. М. Горького). Всі роки навчання активно займалася науковою студентською роботою, виступала на щорічних наукових студентських конференціях. Щодо важливих років моєї праці можна назвати наступні: Закінчила з відзнакою 1966 року фізико-математичний факультет. Залишена працювати на посаді асистента кафедри вищої математики. Навчалась там же в аспірантурі. Впродовж 40 років і навіть по досягненні пенсійного віку працювала на цій же кафедрі. Успішно захистила 1973 року дисертацію й отримала науковий ступінь кандидата фізико-математичних наук. Працювала асистентом, старшим викладачем, доцентом, заступником декана факультету, деякий час – завідуючою кафедри вишої математики. Отримала 1978 року вчене звання «доцент». Поруч із роботою доцента 13 років працювала заступником декана фізико-математичного факультету за сумісництвом. Постійно виступала на наукових конференціях – університетських, республіканських, всесоюзних і міжнародних, готувала до публікації як власні наукові статті, так і наукові збірники. – А 1999-го року набула пенсійного віку. Продовжувала працювати у НПУ до 2006 року. Зараз підтримую культурні й наукові взаємозв’язки з моїми колишніми студентами, які згодом стали моїми щирими колегами. – Стажувалася 2001 року в Америці, де вивчала використання комп’ютерних технологій у вищій математиці. Там остаточно прийшло моє самоусвідомлення, як українки. Повернулася на батьківщину з великим бажанням реалізувати інноваційні технології, комп’ютерне тестування для моїх студентів. – Поряд із роботою у педуніверситеті ім. М.П. Драгоманова 2002 року почала працювати доцентом на кафедрі фундаментальних дисциплін Державної академії житлово-комунального господарства (ДАЖКГ) у м. Київ. За сумісництвом працювала там також заступником декана, деканом у пору становлення цього важливого вищого навчального закладу України. Навчалася 2005-2006 років на факультеті підвищення кваліфікації викладачів вузів при МОН України без відриву від основної роботи. – Із 2007 року й досі працюю професором кафедри фундаментальних дисциплін у ДАЖКГ. – Отримала 2009 року вчене звання “Професор ДАЖКГ”. – Перший навчальний посібник “Міжнародна система вимірювань “51″ із грифом МОН України випустила 2005 року, а вже наступного, 2006-го року відбулося друге видання цього навчального посібника. – Підготувала й випустила 2008 року навчальний посібник із грифом МОН “Виша математика”, ч. 1, а 2009 то року випустила повний курс Вищої математики із трьох частин, який був відзначений премією як кращий (2-ге місце у конкурсі підручників і навчальних посібників академії). – Автор близько 90 наукових, науково-методичних і науково-публіцистичних публікацій у наукових журналах  країни і за рубежем. – Виступала з науковими доповідями більш як на 25 міжнародних наукових конференціях, у тому числі в Росії, Польщі, І Іімсччині, Югославії, Болгарії, Чехословаччині, Данії. Брала участь у Міжнародному математичному Конгресі – 2009. – У 1982 р. нагороджена медаллю “В память 1500-летия Києва – Отримала 1983-го року медаль “Відмінник народної освіті і України”, а 1989-го – нагороджена медаллю “Ветеран праці”. Ніби й чималенько зробила на сьогодні, але спочивати на лаврах не збираюсь: по-перше, досі так і не звикла до цього, а по-друге – ще маю чимало хороших планів і задумів.