Нащадок гетьмана Дорошенка живе в Красилові

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

на фото Світлана Владиславівна Дорошенко, 1978р.

на фото Владислав Михайлович Дорошенко, головний інженер Красилівського вумг, 1978 р.

КОЗАЦЬКОГО РОДУ

Для багатьох красилівчан прізвище Дорошенко асоціюється з особою колишнього головного інженера лінійно-виробничого управління магістральних газопроводів тресту «Київтрансгаз». Саме його ім’я пов’язано з історією спорудження газокомпресорної станції в Красилові, двох магістральних газопроводів, що з’єднують Київ із західними областями України, багатьох газопроводіввідводів середнього тиску на теренах подільського краю, в тому числі й нашого району. Досвідчений фахівець, справжній майстер своєї справи, щира, доброзичлива, товариська людина, високоосвічений інтелігент – ось далеко не всі штрихи характеристики Владислава Михайловича Дорошенка. Біографія цього чоловіка досить цікава і повчальна.

Народився 3 лютого 1937 року в малому Ярославці Калузької області ( у той час це місто належало до Московської області).

Батько, Михайло Петрович, після закінчення Петербурзкого інституту шляхів сполучення, брав участь у будівництві багатьох залізниць тодішнього Радянського Союзу (Турксиб, Москва-Донбас, дороги на Україні). Коли завершилося спорудження славнозвісної Туркестано-Сибірської магістралі, його, як і інших керівників будівництва звинуватили в троцькізмі, заарештували і відправили на два роки в тюрму. Згодом добавили ще рік.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Михайло Дорошенко залишився працювати в Сибіру, як представник замовника спорудження залізничної вітки до Кузнецького металургійного комбінату в Горній Шорії.

Мати, Параска Яківна, (дівоче прізвище Гончарова) з маленьким Владиславом у 1942 році переїхала на свою батьківщину в Оренбурзьку область. Два роки вони прожили в с. Калініно Пономарьовського району разом з дідом Яковом.

Найважче довелося холодною і голодною зимою 1942. Лише завдяки тому, що тримали корову, мали дещицю вирощеної на власному городі картоплі і заготовлену в тайзі черемшу – не повмирали з голоду, як багато їхніх односельців.

1 вересня 1944 року Владислав пішов у перший клас. Оскільки на той час більшість шкільних приміщень використовувалося для госпіталів, то навчалися у звичайних кімнатах житлових будинків. Не було зошитів. Писали на газетах або інших клаптиках паперу, що потрапляли під руки. Лише через рік перейшли в приміщення школи.

– Найбільше закарбувалося у моїй дитячій пам’яті 9 травня 1945 року, – згадує Владислав Михайлович. – Перший День Перемоги зустрічали зі сльозами на очах. Ми, хлопчаки, кидалися на руки невідомим чоловікам у солдатських шинелях, що поверталися з фронту, жінки обсипали їх букетами перших весняних квітів.

На той час в Оренбурзькій області на поселенні ( за злочини, пов’язані в основному з політичною діяльністю) перебувало чимало високоосвічених, інтелігентних людей. Слухаючи їхні розмови, малий Владислав помітив, що говорили і мислили вони якось не звично – не так, як його вчили у школі. Ці розмови надовго закарбувалися у дитячій пам’яті і стали першими життєвими університетами Дорошенка-молодшого.

Із спогадів батька про роботу на будівництві залізниць, Владислав довідався, що під безпосереднім керівництвом Дорошенка-старшого працювали репресовані в тридцятих роках минулого століття воєначальник Рокосовський К.К., авіаконструктор Туполев А.К. та інші видатні державні діячі, що потрапили у лафета гнітючої сталінсько-беріївської системи, котра знищувала неугодних для неї людей. У близьких взаємостосунках з батьком були Алксніс І.Я. ( його батько – Алксніс Яків Петрович, заступник наркома оборони радянського уряду, репресований і розстріляний), юрист Соловський, що працював свого часу в уряді Керенського О.Ф. ( досить компетентна у всіх правових питаннях людина, був висланий на Соловки, а згодом він став почесним академіком французької академії наук). В домі Дорошенків, згадував батько, у свій час бували знаменитий лікар Володимир Петрович Філатов, композитор Микола Віталійович Лисенко.

Очевидно усе це справило неабиякий вплив на майбутню долю Владислава Дорошенка, його прагнення здобути освіту. Після закінчення середньої школи в 1954 році поступив на гірничий факультет Томського політехнічного інституту, де провчився два роки, а потім перевівся в Куйбишевський індустріальний інститут на факультет нафти і газу.

Після закінчення навчання в 1959 році почав працювати на Новокуйбишевському нафтопереробному заводі в цеху по переробці газу. В 1966 році за станом здоров’я переїхав на Україну, в місто Красилів і був призначений головним інженером лінійно-виробничого управління магістральних газопроводів. Цю посаду обіймав тридцять років. І зараз, хоча вже на пенсіїї, але продовжує працювати на рідному підприємстві.

Разом з дружиною, Вірою Микитівною, виростили і виховали дочку Світлану, котра після закінчення Київського політехнічного інституту займається кібернетикою. Внучка Оленка навчається на юридичному факультеті Київського національного університету. Дуже цікавиться історією своїх предків. Адже походять вони із коріння славного гетьманського роду Дорошенків. Це, мабуть, найцікавіший штрих у родоводі Дорошенків-красилівчан, розповіді про який і присвячується цей історичний нарис.

СІМЕЙНІ РЕЛІКВІЇ

З Владиславом Дорошенком мої життєві стежки-дороги перепліталися не раз. Зустрічався з ним по роботі, коли працював лектором райкому Компартії України, завідуючим відділом культури, вчителем загальноосвітньої школи №2. Спілкувалися на різні теми, здебільшого про проблеми сучасного життя, перспективи соціально-економічного розвитку нашого провінційного містечка, говорили про політику. А про гетьманів-Дорошенків навіть мови не заводили. Хто б міг подумати, що він є продовжувачем славного козацького роду…

Дізнався про це випадково. Влітку 2000 року в автогаражному кооперативі ремонтували разом автомашини. Слово за слово зав’язалася розмова.

-Ти, Юрію, цікавишся історією краю, книжки пишеш. Може б і про мене декілька слів згадав, – лукаво мовив Владислав Михайлович. – Будеш мати час, завітай до мене у гості, дещо цікаве покажу.

Довго я відкладав цей візит. У бурхливому потоці буденних справ важко було викроїти вільну хвилину. Тим паче, думав, про історію будівництва лінійно-виробничого управління магістральних газопроводів маю досить детальний історичний матеріал і В.М. Дорошенко його може доповнити хіба що окремими несуттєвими фактами.

Але те, що побачив у домі Владислава Михайловича і почув з його вуст, приголомшило мене приємною несподіванкою.

Невеличка кімната, обставлена великими шафами з книгами, старовинними меблями, швидше всього нагадує історичний музей. Тут зібрано численні матеріали, що пов’язані з родоводом Дорошенків. Альбоми зі старими, пожовклими від часу фотографіями, датованими різними роками від початку минулого століття і до наших днів. Газетні вирізки, ксерокопії документів, фрагментів книжок і журнальних статтей. Особливу увагу привертають особисті речі гетьмана України Петра Дорошенка та його нащадків.

З покоління у покоління передавалися шкатулка з гербом гетьмана, якою свого часу користувався сам Петро Дорошенко. На ножі зі слонової кістки для різання паперу є ініціали нащадків гетьмана, що означають «П.Д.» – Петро Якович, – дід Владислава Дорошенка, «Ф.Д» брат діда, «Є.Д.» – Катерина Петрівна -тітка.

З восьми різноманітних предметів складається велике чорнильне приладдя Федора Яковича Дорошенка, яке свого часу подарували йому бельгійські промисловці з нагоди пуску шахти в Луганську (автор – відомий бельгійський скульптор Меньє – кінець XIX ст..)

Звичайно, далеко не всі речі нащадків гетьмана вдалося зберегти до цього часу.

– Пам’ятаю, колись у діда бачив картину художника Георгія Івановича Нарбута1, на якій зображені дід Петро Якович з племінницею Ольгою Данилівною Карпекою, по чоловікові Артоболєвською – професором Московської консерваторії, – розповідає господар помешкання Владислав Михайлович. – А ще у нас зберігається картина мого батька – вид на ставок Красилівського цукрового заводу. Та й взагалі, дід Петро вважався знавцем українського мистецтва . У його колекції були козацька зброя, картини, книги, вироби з фарфору. Батько розповідав, що бачив портрет гетьмана Дорошенка – гравюра італійського художника XVII століття з написом «Petro Doroshenko cassacirum saporoviennium Generalis», а також перстень, що зображений на цій картині. Більшу частину з предметів цієї колекції, як от портрет гетьмана Петра Дорошенка, передали в різні музеї України.

ДОРОШЕНКИ

Переважна більшість сімейних реліквій, що зберігаються в домі Владислава Дорошенка, зібрані його дідом Петром Яковичем. Ось що про нього писав Михайло Дорошенко в «Моей Одиссее»:

Большой искусства он любитель И собиратель старины.

Скульптур,картин ценитель- Его прельщали так они.

Наш дом в музей преображался.

Был полн предметов старины.

Отец собрать их умудрялся Со всей украинской земли.

Мушкетов, сабель, пик казацких Был в доме целый арсенал.

Эпоху воин гайдамацких Собою он наглядно отражал.

Портреты на стенах, картины,

С собраньем книг шкафов был ряд.

Со старинным фарфором витрины Располагались с ними вряд.

Не тільки колекція старовиних речей та документів, а й генеологічне дерево, складене Михайлом Петровичем в 1967 році на основі досліджень відомого історика, автора брошури «Дорошенки» В.Л. Модрелевського. який описував про малоросійську козацьку старшину, робимо висновок, що рід Дорошенків з IV по XVII покоління дійсно походить від гетьманів Михайла і Петра. Це підтверджується і багатьма реліквіями, що зберігалися в сім’ї Дорошенків, як, скажімо, перстень гетьмана, зброя, кришталеві вироби тощо.

Про це, зокрема, свідчив і родовий маєток діда Якова Степановича Дорошенка – Дорошенків хутір, що розташований поблизу села Дорошевки. за п’ять кілометрів від залізничної станції Михайлівський хутір,колишньої Чернігівської губернії.

У маєтку було 500-600 десятин землі, двоповерховий будинок, великий флігель. Винокурний кінний заводи, розкішний сад з оранжереєю, став у центрі хутора, великий дубовий ліс із столітніми дубами з милозвучною назвою Старий гай, сосняк Славник, урочища Сирітське, Витка та інші.

Сільське господарство велося із використанням найновішої техніки. Все це втілювалося у життя сином Якова Степановича, колишнім професором Петербурзького гірничого інституту, Григорієм

Одружений Яків Степанович був на Єлизаветі Миколаївні Коробчевській, сім’ї якої належав маєток Баничі, що знаходився за 20 кілометрів від міста Глухова (350 десятин). Вони виховали десятеро дітей, які як і більшість представників родоводу Дорошенків були високоосвіченими, знатними і заможніми людьми.

Найстарший син Василь працював судовим виконавцем у Глухові. Помер в 1917 році. Його син був есером. В 1905 році сидів у Петропавловській фортеці. А в 1917 році став секретарем Держплану УНР.

Дочки Віра та Ніна мали наукові ступені кандидатів наук.

Другий син, Григорій, закінчив Петербурзький гірничий інститут, потім працював у ньому професором. Має кілька відкритів у вугледобувній промисловості, ряд наукових праць, видав дуже популярну в свій час книгу «Довідник гірничих інженерів». Ось як про нього згадував С.М. Ясюкевич: «Необходимо отметить заслуги и приоритет в науке по обогащению каменных углей профессора Петербургского горного института Г. Я. Дорошенко (1876 г.), впервые сделавшего обстоятельное теоретическое исследование условий движения частиц угля и сланца при падении в среде и движение восходящих и нисходящих струй в отсадочных машинах».

Під час навчання у Петербурзі жив на квартирі у Костянтина Ушинського, відомого педагога і інспектора Смольного інституту. У 1900 році Григорій Якович перейшов на приватну службу – став . головним керуючим господарством багатого поміщика Миколи Миколайовича Неплюєва ( головні маєтки – Ямпіль, Сверсі, Воздвиженське ( біля 30 тис. десятин землі). Тут Григорій Якович побудував механічний завод, організував прогресивне, повністю механізоване сільськогосподарське виробництво. В 1907 році обраний головою Глухівської земської управи. Помер у Глухові в 1910 році. Йому належали маєтки Баничі і Дорошенків хутір.

Третій син Якова Степановича – Володимир – за професією військовий. Після виходу у відставку жив на хуторі. Був дуже здібною людиною, але любив заглядати у чарку.Помер у 1912 році.

Син Іван працював ветеринарним лікарем в м. Вільнюсі на державному кінному заводі. У 1904 році переїхав у Глухів. Жонатим не був, але мав незаконного сина Дмитра Івановича Дорошенка, який закінчив філологічний факультет Київського університету. Відомий український історик. Був міністром закордонних справ в гетьманському уряді П.П. Скоропадського. Емігрував за кордон. Став професором і деканом університету у Відні.

Федір після закінчення сільськогосподарського училища влаштувався керуючим господарством у маєтку брата Григорія в Баничах і Дорошенковому хуторі. Помер в 1911 році.

Дід Владислава Дорошнека – Петро Якович – закінчив Новгород-Сіверську гімназію, потім медичний факультет

Київського університету святого Володимира. Працював міським і земським лікарем, завідуюм лікарнею у Глухові. У 1907 році був призначений директором Чернігівського дворянського пансіону і водночас очолював жіночу гімназію. Згодом працював головним керуючим Управління мистецтв і національної культури в Києві. Помер в Одесі в липні 1919 року в чині Дійсного статського радника.

За життя був знавцем і відомими збирачем пам’яток української культури. Він зібрав величезну бібліотеку – декілька десятків тисяч книг з історії України, колекції гравюр, картин, монет, українського посуду, срібла, зброї рукописів та указів Петра 1 і Катерини II. Після жовтня 1917 року з приходом до влади більшовиків все це було націоналізовано і передано в музеї України.

На початку XX ст. одним з найближчих друзів Петра Яковича Дорошенка був губернський предводитель Чернігівського дворянства Олександрович Костянтинович Рачинський. їх пов’язували загальні інтереси до мистецтва, української старовини, живопису. Пізніше в Чернігові близькими знайомими і друзями була сім’я губернатора Миколи Олексійовича Максакова. Його дружина Марія Леонідівна (рожд. княгиня Оболєнська) була дочкою племінниці Льва Миколайовича Толстого. У 1912 році після вбивства П.А.Столипіна H.A. Максаков був призначений Міністром Внутрішніх справ уряду Росії.

Однак найближчою Петру Дорошенку була сім’я Павла Петровича Скоропадського і його дружини Олександри Петрівни (рожд. Дурново). Скоропадські рахувалися далекими родичами по Марковичах. У Глухові в 1900 році Павло Скоропадський служив корнетом кавалерійського полку, в 1912 році – полковником кінної гвардії. Дружив з Петром Дорошенком тоді, коли був гетьманом України (1918-1919 рр.). Скоропадські володіли ста тисячами десятин землі в Росії і в Україні. Батько дружини Скоропадського П.П. Дурново був генерал- губернатором і міським головою Петербурга.

Дружина Петра Яковича походила із старовинного роду Марковичів. її батько Парамон Андрійович Маркович (глухівсь- кий предводитель дворянства) і мати Уляна Семенівна (дівоче прізвище Трифановська) – багаті українські поміщики. їм належали багато маєтків в Чернігівській та Полтавській губерніях.

Марковичі виростили семеро дітей. Син Андрій навчався в Колегії Павла Галагана в Києві, помер молодим від туберкульозу. Похований в Києві на Аскольдовій могилі.

Другий син Парамон закінчив Петровсько-Розумовську академію (зараз Тимирязевська в Москві). Служив директором департаменту міністрества землеробства в Петербурзі. Володів маєтками Миколаївський хутір, Антонівка біля Гребінки Полтавської губернії. Одружений на дочці Ямпільського священника М.М. Гапон, яка працювала зубним лікарем у Петербурзі. їх син Михайло Порамонович керував кафедрою будівельних робіт в Ленінградському гірничому інституті, – кандидат наук, написав ряд наукових праць.

Микола після закінчення Юр’ївського університету став юристом. Був земським предводителем дворянства в м. Глухові. Депутат III Державної думи, камер-юнкер двору Його Імператорської Величності. Володар маєтків села Сварків, хутір Калюжний. Помер за кордоном в 1930-му році.

Бабуся Владислава Дорошенка – Марія Парамонівна Маркович – одержала домашню освіту в с. Сварків. її навчали професор Дмитро Багалій (згодом ректор Харківського університету) і відомий український композитор Микола Лисенко. Була музично обдарована, на високому рівні виконувала твори Бетховена і Шопена.

Сестра бабусі Владислава Дорошенка – Варвара Парамонівна

– перебувала у шлюбі з Орловським поміщиком Ветчиніним. який володів маєтком Волове Слецького повіту.

їхні діти були дуже здібними. Син Сергій вчителював у Єльці, Володимир – працював у Меліобюро Харкова, перебував на фронті в 1942 -1944 роках. А згодом працював у Києві за спеціальністю меліоратора.

Дочка Варвара закінчила Московський Дворянський інститут та курси іноземних мов у Києві. Перебувала у шлюбі з академіком Б.Н.Горбуновим – відомим вченим в галузі будівельної механіки.

Інша дочка – Ольга – була одружена з Курським поміщиком Іваном Череновим. Мали маєток Масловку.

Одна з сестер Петра Яковича Дорошенка – Ганна була замужем за поміщиком Лукою Максимовичем Ярмушем. Їх дочка Євгенія перебувала в шлюбі з поміщиком і відомим київським цукрозаводчиком Данилом Олександровичем Карпекою.

Їх сини Олександр (льотчик-поручик), Микола (капітан лейб- гвардії Павловського полку) перебували на фронті у 1914-1916 роках. Микола був одружений на дочці письменника Гаріна- Михайлівського, пізніше емігрував, жив у Лос-Анжелесі США.

Дочка Ганна була замужем за відомим літератором Артоболєвським, закінчила Московську консерваторію. Стала професором у тій же консерваторії. Давала уроки музики дітям Хрущова і Ворошилова.

Ще одна сетра бабусі Владислава Дорошенка – Надія Яківна

– закінчила Київський Інститут Шляхетних дівчат. У Петра Яковича Дорошенка було п’ятеро дітей. Найстарший син Яків дуже обдарований. Мав великі здібності до наук, особливо музики. Грав на кларнеті, скрипці, роялі, баяні, коли навчався у гімназії, дирегував оркестром, займався музикою з майбутнім відомим композитором Ю.А. Шапоріним. В 1904 році став студентом хімічного факультету Київського політехнічного інституту. Товаришував з вченим-авіаконтруктором зі світовим ім’ям, винахідником літака «Ілля Муромець» Ігорем Сікорським і льотчиком – автором «мертової петлі» Петром Нестеровим.

–

На початку Яків 1914 року пішов на фронт. В квітні 1916 року під час Брусилівського прориву на австрійському фронті загинув в кінній атаці під Луцьком. Ось як про цю героїчну смерть писала газета «Новое время» за 29 травня 1916 р.: «27 мая пал смертью храбрых Яков Петрович Дорошенко, корнет 12-го гусарского Ахтырского полка – потомок известного гетмана. Я.П. Дорошенко был на последнем курсе Политенического института, и блестящая карьера инженера ожидала его, но с объявлением войны, оно тот час же вступил добровольцем вольноопределяющимся в Ахтырский полк. Скоро V видели лихого гусара – кавалера всех степеней Георгиевских наград.

26 мая в конной атаке на австрийскую пехоту корнет Я.П. Дорошенко был сражен вражеской саблей, и тень его славного предка благословляла его смерть за Родину».

Дочка Єлизавета спочатку навчалася в в Глухівській жіночій гімназії, а потім перевелася до Московського Єкатеринського інституту (училище ордена святої Катерини), який закінчила в 1904 році. Захворіла на туберкульоз. Лікувалася початку в Ялті, а потім в м. Лозанні (Швейцарія). Померла в Чернігові в 1906 році.

Син Григорій після закінчення Глухівської гімназії поступив на медичний факультет Київського університету. На фронті брав участь в боях, врятував життя командиру полку полковнику Скалону, якого виніс із підірваного бліндажа. В 1919 році був дивізійним лікарем в м. Черкасах. Того ж року евакуював в Болгарію. Мав прекрасний поетичний талант, гарно малював.

Про інших синів Михайла та Сергія детально розповідається в наступних розділах.

МИХАЙЛОВА «ОДИССЕЯ»

Батько Владислава Дорошенка, Михайло Петрович, був талановитою людиною. Інженер за фахом, він захоплювався історією, літературою, живописом. Особливу увагу привертають його поезії. Можливо вони і мають деякі літературні огріхи, але вражають своєю простотою, витонченістю думки, актуальністю тематики. У своїх віршах Михайло Петрович об’єктивно показував тогочасну дійсність, давав оцінки історичним подіям, окремим постатям. Не кожен на той час мав сміливість викладати свої думки на папері. Деякі з його гостро сюжетних віршів актуальні і до сьогодні.

Пропонуємо увазі читачів уривки з історичної поеми «Моя «Одиссея.» ( Друкується за оригіналом автора.)

Историческая преамбула

Решил сперва наш род старинный В преамбуле я вспомянуть.

В его истории столь длинной Иные факты подчеркнуть.

В пределах бывшей Польши панской Согласно родословных книг,

Мы вышли из среды казацкой – Потомки гетманов двоих.

Обоих чтила Украина – И Михайла и Петра:

Опорой вольности два сына Ей были на брегах Днепра.

Кое-где ещё на Украине Походов гетмана Петра Вспоминается доныне Когда-то славная пора.

Там песня слышится нередко: «Ой, на горі, та й женці жнуть…» Народ воинственного предка Не зря решил в ней вспомянуть.

Прославлен он пером Шевченко, Но изменились времена,

И роль в Украине Дорошенко Уже вражески искажена.

Борясь с агрессией царизма,

С султаном, заключив союз, Украину из патриотизма Он отвращал от царских уз.

И вместе с Разиным Степаном Страшил он царских воевод – Готов был с храбрым атаманом Против бояр идти в поход.

Закончились бои, походы. Пришлось покорным стать царю, И в Вятке, в роли воеводы, Окончил гетман жизнь свою.

Так, не на «рідній Україні»,

А в Яропольце, под Москвой Могила есть его доныне,

Там, наконец, обрел покой.

Родной мой город – старый Глухов – Стоит Украины на краю.

Он ряд легенд, преданий,слухов Включил в историю свою.

Основан на реке Эсмани,

Тому уж триста с лишком лет,

Он здесь, на польско-русской грани Пережил очень много бед.

Сначала был под гнетом Польши, Потом сменил Москвы диктат.

Но оттого ничуть не больше Своей судьбе народ стал рад.

В нем храмы, древностей руины Пощажены судьбой стоят.

Опрежней жизни Украины Красноречиво говорят.

Здесь сохранился дом Мазепы. Легенду сочинил народ,

Что от него идет сквозь степи

К Батурину подземный ход.

Сменил Мазепу Скоропадский,

Став гетманом уже тогда,

Как с Карлом тот, с полком казацким Бежал от конницы Петра.

С тех пор Украина подчинилась Диктату русского царя,

И «самостійності» лишилась Когда-то вольная земля.

Далі у розділі «Былое из далека» Михайло Дорошенко детально розповідає про своє життя. Народився він 16 вересня ( за старим стилем) 1891 року в місті Глухові колишньої Чернігівської губернії (нинішня Сумська область) в сім’ї Петра Яковича та Марії Парамонівни (дівоче прізвище Маркович).

Початкову освіту здобував дома під наглядом досвідчених педагогів, випускників Глухівського учительського інституту. А потім вступив у місцеву гімназію.

В гимназии провинциальной Я стал науки постигать,

Учителей оригинальных Пришлось немало наблюдать.

Директор был там Лазаренко Известный ретроград с «звездой»,

Матис, Мессон, Шкиль и Маляренко – Фигур занятных целый строй.

Товарищей всегда немало К нам привлекал радушный дом.

Их осталось в живих уж мало,

Жалеть приходится о том.

Кружок их более интимный Георгий Нарбут украшал,

Уже тогда талант свой дивный В рисунках первых он являл.

Батько працював лікарем у Глухові. В 1908 році його призначили директором Чернігівського дворянського пансіону і жіночої гімназії.

Нам жить не удалось без сдвигов,

Отец род службы поменял.

Мы переехали в Чернигов,

Я там ученье продолжал.

Окончив с золотой медалью,

Избрал себе дальнейший путь.

И, не смущаясь вовсе далью,

Держал в Путейский институт.

Через два роки Михайло Петрович стає студентом Петербурзького інституту шляхів сполучення.

Сложна путейская премудрость Считалась всеми и всегда.

Постичь ее простую мудрость Бывало сложно иногда.

Літні канікули спочатку проводив на дачі в маєтку Баничі, а потім – в студентських експедиціях.

Бывал не раз на изысканьях И на строительстве дорог – Любил я по стране скитанья,

Где жизнь поближе видеть мог.

Брав участь в будівництві залізниць Шепетівка-Червоне, Буй-Данилків (Ярославської губернії”). Однак навчання закінчити не вдалося.

У 1914 році кайзерівська Німеччина оголосила війну Росії. В лютому 1917 року відбулася буржуазно-демократична революція в Петрограді. «Кровопролиття майже не було. Вбивали тільки поліцейських, яких завчасно поставили на дзвіницях і дахах висотних будинків»,- так згадує про той час в своїх мемуарах Михайло Дорошенко.

Згодом доля його закинула на Північний Кавказ. З жовтня 1917 року працював в Новочеркаську. Вихований на старих дворянських традиціях, молодий Дорошенко не міг визначитися, кому надати перевагу. Тому декілька разів переходив то на бік козаків, то на бік більшовиків. У 1918 році переїхав до Києва.

СПОГАДИ ДЯДЬКА СЕРГІЯ

Серед матеріалів «домашнього музею» Владислава Дорошенка увагу привертають спогади дядька Сергія – лікаря за освітою, який був досить неординарною особистістю. На його долю також випали складні випробування. Але за будь-якої ситуації Сергій Петрович не падав духом, а впевнено йшов по житті, долаючи усілякі негаразди. І де б він не був: військовим чи цивільним лікарем, у фашистському полоні чи в сталінських таборах, – скрізь гідно проніс приналежність до славного гетьманського роду Дорошенків.

Спогади Сергія Петровича цінні тим, що в них крім автобіографії знаходимо досить цікаві, я б сказав, унікальні погляди на окремі фрагменти історії України. Пропонуємо вашій увазі окремі уривки з них.

«Я народився в м. Глухові Чернігівської губернії 2 червня 1896 року. Батько моєї матері Марії Парамонівни свого часу рахувався Головним підскарбієм в гетьманському уряді Івана Скоропадського. Гетьман перебував у шлюбі з тіткою Якова Марковича. Розповідали, що дружина була грамотніша від нього. Недаремне побутувало таке прислів’я:«Іван телят пасе, а Марфа булаву несе».

Яків Маркович залишив після себе записи, які робив з початку XVIII століття. В його володінні був прекрасний маєток Сварків, неподалік від якого стояв великий, добре відомий на ті часи Глинський монастир.

Наш родовід походить від двох гетьманів: Михайла, який загинув при облозі Кафи на початку XVII століття і Петра, що був гетьманом на обох берегах Дніпра.

Після невдалих переговорів з турками і Степаном Разіним, Петро був заарештований царем Олексієм Михайловичем, його утримували в Межигірському монастирі під Києвом. А потім перевели в Сосницю Чернігівської губернії. Згодом звідти відправили в Росію і призначили Костромським воєводою. Так як Петро Дорошенко постійно підтримував зв’язки з Україною і продовжував вести переговори, тому йому запропонували службу поближче до Москви в село Ярополець Волоколамського повіту (надалі це був маєток Гончарової – тещі О.С. Пушкіна.)

Похований гетьман у цьому ж селі. Ще на початку XX століття тут зберігався кам’яний знак і іменна каплиця.

«В Ярополец приехал я в среду поздно. Наталья Ивановна… живет очень уединенно и тихо в своем разоренном дворце и разводит огороды над прахом твоего прадедушки Дорошенки, к которому ходил я на поклонение» , – писав О.С. Пушкін H.H. Пушкиній.

Глухів, в якому ми жили, – невеличке містечко, що розкинулося на березі річки Есмань. Колись воно було столицею Лівобережної України. Свого часу гетьманом тут був Кирило Розумовський, який володів маєтком в с. Кучерівка, що неподалік від Глухова.

Перші роки свого життя я провів у Глухові, а пізніше деякий час жив разом з ненькою у Сваркові. Літо проводили в Баничах у маєтку дядька, котрий дістався йому від родичів Коробчевських (Коробчевський був Глухівським повітовим справником). Звідти часто їздили в Петропавлівський монастир, де в свій час Дмитро Ростовський писав свої писав свої «Четь Мінеї». В цьому ж монастирі колись ігуменом був Значко-Яворський, котрий пізніше в Мотроницькому Монастирі освячував ножі гайдамакам. Бували ми і в Ворзелі, де жила сім’я відставного офіцера Балканської війни Храпачова, одруженого з родичкою Коробчевських.

В 1905 році я поступив до Глухірської гімназії, а через два роки змушений був переїхати в Чернігів тому, що батька перевели туди на посаду директора дворянського пансіону.

Водночас він став головою педагогічної ради і викладачем гігієни в жіночій гімназії. Лікарською практикою батько тут не займався. Тільки раз надавав медичну допомогу губернатору Маклакову, майбутньому міністру внутрішніх справ уряду Росії.

У Глухові ми спілкувалися зі Скоропадським, часто бували в селі Туранівка, де жила сім’я Постельникових. Ольга Ордаліонівна, дівоче прізвище Андреева, була внучкою головного цензора при царюванні Олександра І Тимковського І.Ф.

Підтримували постійний зв’язок і з Дорошенковим хутором, де жили мої дядьки Григорій, Федір, Володимир, Сергій і тітка Надія.

Після закінчення Чернігівської гімназії я вступив у Київський університет.Ми на той час жили в Києві. Батько працював у Міністерстві мистецтв і національної культури в уряді гетьмана Павла Петровича Скоропадського.

У Глухові в нас було небагато знайомих батькових колег: голова земства П.М. Мальченко, поміщик Амосов. Нерідко в гості приїжджали Скоропадські. Літо вони проводили в одному з маєтків в с. Полошки.

У Глухові жив однокласник старшого брата Григорія Г.І. Нарбут, який часто відвідував нас. Разом з братом вони малювали, особливо вдало виходили листівки на популярну тоді тему японської війни. Я колекціонував їх і зберігав. Згодом Г.І. Нарбут став відомим художником-графіком, працював у Києві під керівництвом батька в управлінні міністерства національної культури і мистецтв.

Коли ми проживали у Києві, я весь свій вільний час присвячував навчанню. Із задоволенням займався наукою, оскільки з другого класу гімназії захоплювався медициною. В Баничах у мене була амбулаторія, а медичні препарати отримував із земства, а також з міської аптеки.

У Києві в нас було обмежене коло знайомих, лише рідко відвідували родичку, доньку відомого педагога Костянтина Ушинського, яка займалася скульптурою.

У 1919 році я отримав перше призначення лікарем в Пущу Водицю, де будувалася залізниця. Знаходився на дистанції дороги в с. Гаврилівка, у маєтку професора Сікорського. Коли з’явилися денікінські війська, повернувся в Київ, де й отримав посаду лікаря і був направлений в Чернігів. Але до місця і призначення не прибув оскільки кругом шастали банди. Повернувся у Київ уже за радянської влади і отримав призначення у розпорядження XII армії, яка споруджувала залізницю і дислокувалася в с. Кошарівка Чорнобильського району. Дорога пролягала до с. Денисовичі і призначалася для вивезення деревини з тамтешніх лісів.

У 1923 році перейшов на цивільну службу. Працював у Білорусії, де завідував лікарською амбулаторією в с. Бортівка Капаринського району. Згодом повернувся до Києва. Мене -направили ординатором терапевтичного відділення у місто Чорнобиль . Але в 1932 році у зв’язку зі смертю матері перейшов на роботу до Києва. Працював черговим лікарем в мед цеху заводу «Більшовик», а пізніше став лікарем диспансер- лабораторії і довіреним лікарем ощадкас. Водночас обслуговував столичних інвалідів, які працювали в різних артілях. З 939 року – знову на військовій службі. Отримав призначення в інженерний батальйон, який відправляли в Польщу. Але до місця призначення не потрапив, мене перевели у санчастину другого батальйону на Хрещатику. Звідси отримав призначення повинен був приїхати до Чернігова. Однак через хворобу знову відправили до Києва, а згодом отримав призначення лікарем в гаубницьку батарею, яка розташовувалася в м. Сосниця. Хотів залишитися у тамтешньому госпіталі, але командир дивізії переправив мене в батарею, яка дислокувалася у Великому Самборі. Довелося працювати в с. Соснівка, яке відоме тим. Що тут гетьман Іван Виговський свого часу з’єднався з російськими військами.

По закінченню робіт в Польщі ми розташувалися на зимових квартирах в м. Рокитно, де мене призначили гарнізоним лікарем. На початку 1940 року наш батальйон відправили на фінський фронт. Розташувалися на стоянці Онега, де прокладали залізницю Ленінград-Мурманськ. В травні 1941 року поїхали на польові роботи в м. Пружани недалеко від Брест-Литовського. Саме тут нас захопила війна.

Хоча й мужньо боролися наші війська, але шаленного тиску фашистів зупинити не змогли. Змушенні були відступати. Біля Мінська я потрапив в полон. Спочатку мене, як лікаря направили працюватив хірургічний госпіталь, а згодом в сипно- тифозний корпус, бо на той час дуже поширювалася епідемія тифу. Після закінчення епідемії мене перевели в м. Лодзь, де завідував амбулаторією і приймальним відділенням в таборі для військовополонених. Тут я випадково отримав лист від двоюрідного брата Д.І. Дорошенка. Який був деканом факультету філософії українського університету в Празі.

Після переводу в Берлін, де я обслуговував остарбайтерів, захворів туберкульозом. Поїхав на лікування в Прагу і жив у Д.І. Дорошенка. Українців тут було небагато. Та й ті згодом були заарештовані. Д.І. Дорошенко випадково уникнув арешту, і тому переїхав з дружиною в Баварію, де протягом певного часу проживав у колишнього гетьмана Петра Скоропадського. Коли Берлін було взято радянськими військами, я виїхав зі своїми пораненими додому.

У Києві зустрів свою дружину, яка в період окупації працювала на заводі «Більшовик», а згодом служила у академіків Карнаухова та Богомольця.

У 1946 році отримав місце роботи на станції швидкої допомоги. А через три роки за доносом про зв’язок під час війни з колишнім гетьманом Української держави Павлом Скоропадським та двоюрідним братом Дмитром Дорошенком мене заарештували і засудили на двадцять п’ять років. Заслання відбував у таборі в Караганді. У 1956 році був реабілітований. До 1971 року працював лікарем у Києві. Після виходу на пенсію присвятив себе домашнім справам. Неодноразово приїжджав до брата Михайла в Красилів.

ЖИТТЯ, ВІДДАНЕ НАУЦІ

Розповідь про родовід Дорошенків була б, мабуть, далеко не повною, якби не згадати про Дмитра Івановича Дорошенка – видатного українського історика, громадсько-політичного і державного діяча, публіциста.

Народився він у 1882 році в м. Вільно. Походив зі старовинного козацько-старшинського роду з якого вийшли українські гетьмани – Михайло і Петро Дорошенки. Навчався на історикофілологічному факультеті Варшавського, Петербурзького та Київського університетів.

У 1903 році очолював Українську студентську громаду в Петербурзі. Політичну діяльність розпочав дуже рано. Спершу як член Революційної Української Партії, а згодом Товариства Українських Поступовців. Починаючи з 1897 року активно працював з політичними виданнями в Галичині, в 1905-1907 роках з газетами і журналами національно-демократичного напряму на Наддніпрянській Україні – «Рада», «Украинский вестник», Украинская жизнь», «Украйна». Певний час вчителював у школах Києва і Катеринослава. В 1910-1914 роках редагував часопис «Дніпрові хвилі» у Катеринославі.

У роки першої світової війни був уповноваженим Всеросійського Союзу Міст Південно-Західного фронту (з 1915 року), керував відділом допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Гличини і Буковини. У березні 1917 року після реорганізації Товариства Українських Поступівців у Союз Українських Автономістів-Федералістів (з червня 1917 – Українська Партія Соціалістів-Федералістів) Дмитро Дорошенко став членом цієї організації. А потім війшов до складу Української Центральної Ради. 24 квітня його призначають тимчасовим крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Після відступу російських військ з Галичини повернувся до Києва. Наприкінці серпня йому запропонували сформувати новий склад Генерального секретаріату Української Центральної Ради УНР. Проте Дорошенко відмовився від цієї пропозиції через розходження у поглядах на шляхи становлення української державності з М.М. Грушевським.

Незабаром обраний губернським комісаром Чернігівщини і перебував на цій посаді до кінця 1917 року. А наступної весни виїхав у Галичину. Повернувся до Києва лише після приходу до влади гетьмана

ПРАВДА ПРО ГЕТЬМАНІВ

Про свій родовід Владислав Дорошенко знав давно, та нікому про це не розповідав. Навіть в колі близьких чи знайомих. Тільки один раз, на початку вісімдесятих років минулого століття вирішив відкрити таємницю своєму товаришу, тодішньому першому секретарю Красилівського райкому Компартії України Михайлу Володимировичу Гончаруку. Той уважно вислухав свого співрозмовника і порадив:

– Нехай це залишиться при тобі, Владиславе. Ще не прийшла пора.

І це зрозуміло. Адже постатті гетьманів Дорошенків у вітчизняній історії трактувалися неадекватно. Правда про них була захована за завісою таємничості. І лише на початку дев’яностих років почали з’являтися публікації, в яких відкривалися досі не відомі факти з життя гетьманів. Але вони носили епізодичний характер, тобто увага у них зосереджувалаться лише на якомусь окремому фрагменті. Тому, готуючи до друку цю книгу, вирішив систематизувати публікації, які з’являлися у газетах, журналах брошурах, книгах і долучити до цього історичні документи, які передав мені Владислав Дорошенко.

МИХАЙЛО ДОРОШЕНКО

На жаль, про старійшину родоводу гетьмана Михайла Дорошенка в історичній літературі є лише короткі біографічні відомості. Зокрема, в «Довіднику з історії України» міститься таке: «Михайло Дорошенко (рік народження невідомий) – визначний український політичний і військовий діяч був козацьким гетьманом з 1622 по 1628 роки. Брав участь у Хотинській війні 1620-1621 років. В 1622 році обраний гетьманом замість О. Голуба. Здійснив вдалий похід на Перекоп. У 1625 році брав участь у національно-визвольному повстанні під проводом гетьмана Марка Жмайла. Проводив політику зменшення протистояння між козаками і польським урядом. Уник участі козацьких військ у польсько-шведській війні. За гетьмана Михайла Дорошенка було проведено реорганізацію реєстрового козацтва і утворено за територіальним принципом шість козацьких полків. Навесні 1628 року М. Дорошенко, виконуючи умови договору про взаємодопомогу між військом Запорізьким і Кримським ханством, очолив похід козаків на Крим на допомогу

ПЕТРО ДОРОШЕНКО

Постать гетьмана Петра Дорофійовича Дорошенка – одна з найяскравіших і водночас найтрагічніших серед політичних діячів України XVII століття.

У відомого історика В. Степанкова читаємо: «Йому довелося пережити і найбільший тріумф (добитися об’єднання козацької України і проголошення себе її гетьманом), повагу й визнання з боку народу і повний крах результатів багаторічних політичних зусиль, прокляття селян, міщан і козаків Правобережжя; пройти через принизливість капітуляції та почесного ув’язнення; прилучитися до життя бюрократичної верхівки Росії, побути в особі типового російського поміщика і померти далеко від любимої Батьківщини».

Про молоді роки славнозвісного гетьмана збереглося дуже мало даних. Лише відомо, що народився він 1627 року в Чигирині, в сім’ї сина козацького гетьмана Михайла Дорошенка, який був соратником знаменитого Петра Сагайдачного. Крім Петра у сім’ї Дорошенків виховувалося ще п’ятеро дітей. Батьки докладали багато зусиль, аби прищепити їм почуття поваги і любові до всіх членів родини, готовності в будь-який час захистити і відстояти одне одного. В юнацькі роки здобув добру освіту, очевидно в Києво-Могилянському колегіумі.

«Вірність ідеалам патріотично настроєного заможного козацтва Петро Дорошенко проніс через усе життя. Тому, коли в 1648 році спалахнула Визвольна війна українського народу всієї Русі» проти польського поневолення за незалежність і створення національної держави, двадцятирічний юнак вливається до лав армії повстанців. Богдан Хмельницький, будучи в сорокових роках XVII ст. одним із чигиринських сотників, не міг не знати родини Дорошенків і звернув увагу на молодого козака Чигиринського полку, який помітно виділявся гостротою розуму та освіченістю. Не виключно, що він умів себе зарекомендувати з позитивного боку під час осінньої кампанії 1648 року та наступного літа в боях під Збаражем і Зборовом, у наслідок чого гетьман призначає на посаду гарматного писаря. У наступні роки він перебуває серед довірених осіб Богдана, виконуючи різноманітні доручення.

Опираючись на союз із Росією, Богдан Хмельницький,прагнув добитися розгрому Речі Посполитої та об’єднати під своєю булавою всі українські землі. На цьому новому етапі боротьби Петро Дорошенко почав відігравати помітну роль. Десь 1655 року його призначають наказним полковником, очевидно, Прилуцького полку», – пише у своїй статті професор Кам’янець- Подільського педагогічного університету Валерій Степанков.

Улітку цього ж року Петро Дорошенко за дорученням гетьмана відправляється на чолі посольства в Москву. А навесні 1657 року їде до шведського короля Карла X Густава, з яким велися переговори і щодо укладання договору, спрямованого проти Речі Посполитої. Саме в цей час він бере шлюб з донькою київського полковника П. Янека-Хмельницького – родича гетьмана.

Петро Дорошенко виступав проти союзу з Московською державою, тому й підтримав гетьмана Івана Виговського. Будучи вже Чигиринським полковником, у 1660 році їздив у Москву і домагався скасування деяких пунктів Переяславських статей 1659 року. В 1663-64 роках Петро Дорошенко стає генеральним осавулом у гетьмана П. Тетері. 10 жовтня 1666 року правобережні полковники вибирають його тимчасовим гетьманом Правобережної України. У 1665-66 роках Петро Дорофійович розбив двох претендентів на гетьманську булаву – В. Дрозденка і С. Опару.

З метою стабілізації внутрішнього становища Правобережної України, Дорошенко, спираючись на підтримку Київського митрополита Й. Тупальського проводить ряд важливих реформ. Зокрема, аби позбутися залежності від козацького старшини,створює постійне наймане військо в кількості двадцяти тисяч зояків (так звані серденята, у перекладі з турецької -відчайдухи), які відзначалися особистою відданістю гетьманові і хоробрістю в боях.

З метою зміцнення фінансової системи Гетьманщини, Петро Дорошенко встановлює на українському кордоні нову митну лінію і починає карбувати власні монети. Проводив політику колонізації незалежних земель на степовому прикордоні і тому створив новий Торговицький полк. Часто скликав козацькі ради, на яких уважно вислуховував думки рядових козаків. Цим здобув неабияку підтримку серед народних мас.

Водночас з активною реорганізацією внутрішнього державного життя України, широко розгортає і зовнішньо-політичну діяльність. Головною стратегічною метою всієї діяльності у цьому напрямку Петро Дорофійович прагнув об’єднати під своєю владою Лівобережну і Правобережну України. Після Андрусівського перемир’я 1667 року між Московськовією і Річчю Посполитою, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, він вирішив укласти військовий союз з Кримським ханством і перейти під протекторат Туреччини.

З метою зміцнення фінансової системи Гетьманщини, Петро Дорошенко встановлює на українському кордоні нову митну лінію і починає карбувати власні монети. Проводив політику колонізації незалежних земель на степовому прикордоні і тому створив новий Торговицький полк. Часто скликав козацькі ради, на яких уважно вислуховував думки рядових козаків. Цим здобув неабияку підтримку серед народних мас.

Водночас з активною реорганізацією внутрішнього державного життя України, широко розгортає і зовнішньо-політичну діяльність. Головною стратегічною метою всієї діяльності у цьому напрямку Петро Дорофійович прагнув об’єднати під своєю владою Лівобережну і Правобережну України. Після Андрусівського перемир’я 1667 року між Московськовією і Річчю Посполитою, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, він вирішив укласти військовий союз з Кримським ханством і перейти під протекторат Туреччини. Ведучи воєнні дії в Галичині, об’єднане українсько-турецьке військо, у вересні 1667 року змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України. Відтак українсько- польський кордон було встановлено по річці Горині.

Після зміцнення своїх позицій на Правобережній Україні, Петро Дорошенко перейшов на лівий берег Дніпра. У цей час тут відбувалось антимосковське повстання, в ході якого 8 червня 1668 року під Опішнею був убитий гетьман Іван Брюховецький. Відтак гетьманом по обидва боки Дніпра став Петро Дорошенко. Проте на Лівобережній Україні він гетьманував недовго.

Сусідні держави занепокоїлися зміцненням гетьманської влади в Україні і взялися підривати її авторитет шляхом підтримки суперників Дорошенка і військовою агресією. Скажімо, кримські татари виступили на боці претендента на гетьмаську булаву Запорізького писаря П.Суховенка.

Ось як писав про цей досить непростий час відомий поет Василь Стус:

Стенаються в герці скажені

сини України,

той з ордами ходить,

а той накликає Москву.

Заллялися кров’ю всі очі пророчі.

З руїни

вже мати не встане –

розкинула руки в рову.

  Петро Дорошенко, призначає на Лівобережжі наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного, сам повертається у Правобережну Україну. При допомозі запорожців під проводом Івана Сірка на початку 1669 року Дорошенку при вдалося розгромити Суховенка і його союзників – кримських татар.

Противники гетьмана скористалися відсутністю Дорошенка у Лівобережній Україні і в середині березня 1669 року у місті Глухові на основі Глухівських статей проголосили гетьманом Дем’яна Многогрішного. У цій досить складній ситуації, прагнучи нейтралізувати ворожі дії Криму і отримати підтримку у боротьбі проти Речі Посполитої та московського царства, Петро Дорофійович восени цього ж року уклав союзний договір з Туреччиною. Основою цього воєно-політичного союзу стала підписана ще в 1651 році угода між Богданом Хмельницьким і турецьким султаном. Після її підписання Туреччина оголосила війну Польщі. А згодом у вересні 1670 року Дорошенко веде боротьбу зі уманським полковником Михайлом Ханенком – ставлеником Польщі. В липні наступного року під Четвертинівкою на Поділлі козацькі полки розгромили загони Михайла Ханенка. А 27 липня 1672 року об’єднанна українськотурецька-татарська армія, на чолі з гетьманом Петром Дорошенком, турецьким султаном МохамедомО IV і кримським ханом Селім-Гіреєм, захопила фортецю Кам’янець-Подільський і взяли напрямок у Галиччину. На початку вересня союзницькі війська взяли в облогу Львів. Польський уряд, не маючи засобів для продовження війни, змушений був укласти 5 жовтня Бучацький договір, згідно якого Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну. Московська держава розцінила це як можливість захопити Правобережжя не порушуючи Андрусівського перемир’я з Річчю Посполитою. У червні 1672 року з гетьманського престолу було скинуто Дмитра Многогрішного, а на його місце гетьманом Лівобережжя обрано Івана Самой- ловича, якого 17 березня 1674 року оголосили гетьманом всієї України. У червні цього ж року московська армія на чолі з воєводою Г. Ромодановським і козацькі війська гетьмана Івана Самойловича перетнувши Правобережжя, обложили Чигирин – гетьманську столицю. Два тижні тривала ця облога. Війська Дорошенка стійко і завзято обороняли місто. На допомого Петру Дорофійовичу підійшла турецько-татарська армія під командуванням візира кари-Мустафи. І. Самойлович та московські війська змушені були відступити. Відтак Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка. Проте ситуація на цій території була дуже складною. Внаслідок виснажливої довготривалої війни значну частину українських міст і сіл на Правобережжі було зруйновано. Закріпившись у стратегічно важливих містах, турецькі залоги грабували і захоплювали в полон місцеве населення, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті. Мешканці цілих сіл та міст, сподіваючись знайти більш безпечні умови для життя, змушені були тікати на Лівобережжя. Тому популярність Петра Дорошенка серед українського населення почала різко падати.

Розчарований політикою Туречини, Петро Дорошенко, зваживши на погіршення ситуації, восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині він склав гетьманські клейноди. Присягу на вірність московському цареві прийняв від нього Іван Сірко. Однак це не задовольняло московський уряд, який вимагав від Дорошенка присяги ще й на лівому березі Дніпра до того ж вприсутності Івана Самойловича та Григорія Ромодановського. Однак Петро Дорофійович категорично від цього відмовився.

Невдовзі тридцятисячна московська армія і козацькі полки І. Самойловича знову напали на Чигирин. Гетьманську столицю обороняв усього двохтисячний загін серденят. Розуміючи безвихідь становища, 19 вересня 1676 року після кількагодинного запеклого бою, Петро Дорошенко, закликав козаків припинити опір і капутулював.

Ось так завершилася політична кар’єра невтомного борця за незалежність і територіальну цілісність України, справжнього патріота своєї Вітчизни, одного з найвизначніших державних діячів епохи козаччини. Високу позитивну оцінку діяльності гетьмана Петра Дорошенка дав корифей української історії Михайло Сергійович Грушевський: «Був він чоловік великого духу, душею і тілом відданий визволенню України і приймаючи булаву з рук ханських, вертався до старої гадки Хмельницького поставити Україну в незалежне нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу і     автономію.»

Стосовно подальшої долі Петра Дорофійовича Дорошенка, українські історіографи дослідили, що після капітуляції він з сім’єю через місяць переїжджає на Лівобережжя і за згодою Івана Самойловича поселився у містечку Сосниця. А в березні 1677 року тепер уже за розпорядженням царського уряду прибуває до Москви і поселяється за Москвоюрікою. Через Івана Самойловича просив московського царя дозволити повернутися на Батьківщину. Проте російський уряд та український гетьман, відверто кажучи, боялися нового можливого сходження Петра Дорошенка на небосхилі політичного життя України, тому його клопотання не задовільнили. Згодом до Петра Дорофійовича прибула його дружина.

З 1679 до 1682 року Дорошенко перебував на посаді вятського воєводи. А потім перебрався з сім’єю у подарований маєток в с. Ярополче Волоколамського повіту. Помер Петро Дорофійович 9 листопада 1698 року.