МАРКІТАНИ

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Про уроженця Глібок, Маркітана Павла Пилиповича, я чув давно. Чимало про нього написано у багатьох періодичних виданнях.

–     Але це далеко не все про нашу велику родину, – каже його племінниця Паша Андріївна Маркітан, яка проживає у селі Глібках Красилівського району.

За своє довге педагогічне життя Паша Андріївна провела не одну тисячу уроків. А сьогоднішній урок вона підготувала для мене. Я слухав її, зачаровуючись оповідачем – живим свідком, очевидцем тих далеких подій.

Ось вона – жива історія минувшини, щемно-хвилююча сповідь душі.

–     Земля уже втомилася від сухого виснажливого літа. І тепер, коли небо затягнулося важкими сірими хмарами, вона відпочивала.

У село прийшла осінь. Це була не та осінь, котра чарівним пензлем перефарбовує листя у позолоть, зволожуючи землю і рослинність дрібним дощем, інколи зігріваючи лагідним промінням втомленого сонця. Це було щось інше. Свинцеві хмари опускались на спочинок до низьких покрівель хат і високі ясени ніби ховалися десь у небесному мороці. Чорна земля була мокрою.

Отакої днини Пилип Маркітан завжди згадував минуле. Наче крізь сон він бачив свого батька, неньку, які померли дуже рано. Бачив себе за наймитською роботою і в будні, і в свята. Ткав полотно односельцям та для жителів навколишніх сіл. Не тільки як славного трударя знали Пилипа. Відомий він був і як неперевершений виконавець дум та пісень народних. А скільки казок та приказок знав – важко перерахувати.

Сьогодні згадав, як вечорами, неподалік старої черешні, зліталась дітвора з усього кутка аби послухати оповіді та спів дядька Пилипа. Найбільше всім подобалася дума «Про сина Івасенька».

Пилип згадав своє парубоцтво, Степаниду молоду, завзяту, гарну дівку, яка запала йому в душу, і згодом стала дружиною.

Думи, наче бджоли, роїлися у Пилипа в голові. Ні, недарма прожив своє життя. Бо віддавав людям все, що міг. Виростив п’ятеро дітей. Найстарший Павлик виділявся своїми розумовими здібностями. Щоб послати його вчитися, потрібна була рекомендація священика. Пішов до попа попросити, щоб той дав потрібний документ. Але повернувся ні з чим. І лише після другого візиту піп дав документ, але за це потрібно було відробити – наткати полотна. Діватися було нікуди. Погодився.

Взявши потрібні документи, дід відвів мого дядька Павла в Моньчинці. Там було двокласне училище, яке дядько закінчив успішно. Потім дід відвіз його в Дермань Рівненської області, де він, як дуже здібний учень, навчався за державний рахунок в учительській семінарії.

Павло змалку мріяв стати вчителем. Можливо тому, що бачив приклад гарного вчителя-порадника, що допоміг йому обрати шлях до цієї професії, давав читати книги. Думав, що ставши вчителем, зможе покращити безпросвітне життя народу.

Ще в дитинстві від батьків та від свого діда по матері Шаховала Якова багато наслухався про тяжку долю селян- крігііюіїш дідові Якову було 19 років, ходив на панщину. Одного разу вів панських коней додому, а назустріч їхав пан. Дід Яків не встиг зминути з дороги і панський кучер оперезав йому спину нагайкою. А той хотів віддячити, та не попав у кучера, а ненавмисне вдарив батогом пана і втік, бо знав, що будуть бити. Ввечері Якова спіймали, привели на панську конюшню. Пан наказав дати 25 різок і віддати в солдати. За 25 років служби в царській армії дід Яків зазнав знущань і тяжкої солдатської муштри. Все витримав, бо мав міцне здоров’я. Повернувся додому у віці 45 років, одружився, виростив п’ятеро дітей. Дожив до глибокої старості. Помер, коли йому було 95 років.

Навчаючись в учительській семінарії, Павло Пилипович приїжджав додому на канікули, привозив заборонені книжки. Про це хтось доніс у жандармерію. Коли приїхали з обшуком, книг не знайшли, бо сусідський хлопець, побачивши жандармів, вибіг із саду до розчиненого вікна і крикнув: «Павло! Жандарми! Давай книжки!»

А книжки завжди зберігалися в мішку. Дядько Павло кинув той мішок через вікно, а хлопець заховав його в коноплі, згодом переніс у заплаву річки Бужок. Пізніше книжки перенесли до хати родичів, що стояла пусткою.

Бабуся Степанида розповідала, що там був «Кобзар» Шевченка. Вже за часів радянської влади вона, пам’ятаю, загортала його в хустину, клала в скриню. А в неділю, коли сходилися її ровесниці, обережно виймала з скрині «Кобзар» і просила почитати їм «Катерину» чи «Наймичку», а я вже тоді ходила до школи і добре вміла читати.

Дядько Павло після закінчення учительської семінарії працював в с.Русівлі Теребовлянського району Тернопільської області. Там одружився. Згодом подружжя переїжджає в село Западинці Красилівського району, де Павла Маркітана призначають завідуючим міністерським двокласним училищем. То були роки, прожиті турботою про освіту сільських дітей, про їх майбутнє. Допоміг двом молодшим братам здобути освіту.Молодша сестра Марина стала вчителькою.

Коли розпочалася імперіалістична війна, П.П.Маркітана мобілі-зовують на фронт. У Чугуєві Харківської області закінчив училище прапорщиків, служив в Балашові Саратовської губернії. В Балашові обирається до Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів.

В 1919 році обирається делегатом на IX з’їзд більшовицької партії. На Закавказському фронті воював разом з С.М.Кіровим. Тому тяжко пережив його вбивство в 1934 році. В 1922 році направляється в Новочеркаськ, де його обирають секретарем окружкому партії. В 1923 році працює в Ростові секретарем оргбюро Донського краю.

В 1925 році його направляють на Україну в м.Вінницю. Там працює секретарем окружкому. Згодом працював в Одесі, Кривому Розі, інструктором, заввідділом ЦК КП(б)У. А з жовтня 1932 року першим секретарем Чернігівського обкому КП(б)У.

Не раз приїжджав у Глібки. За його клопотанням на адресу хати-читальні в село Глібки Народний комісаріат освіти прислав бібліотечки і радіоприймач. Біля хати-читальні збиралося багато людей. Слухали радіо. Це було в 1930 році. Коли приїжджав у Глібки в 1934 році, односельці поскаржилися, що далеко добиратися до райцентру в Теофіполь, аж 45 км. Він написав зразок заяви, порадив зібрати підписи. З тією заявою пішов по селу сусід Когут Тимофій. Зібрав 40 підписів. Незабаром мій батько відвіз заяву в Київ. А в 1935 році село Глібки згідно Постанови Раднаркому було віднесено до Чорноострівського району. Чорний Острів знаходиться на віддалі 12 км від с.Глібки. Село належало до цього району до 1963 року.

Важливою рисою характеру Маркітана-керівника, Маркіта- на-людини, завжди була любов до трудящих. Він ставився до них, до їх праці з надзвичайною повагою і теплотою. У виступах часто підкреслював:

«В усій нашій роботі треба пам’ятати про головне – це турбота про людину, що є найціннішим капіталом у світі» . І як це актуально звучить сьогодні.

«Бувало, зупинить Павло Пилипович машину біля поля, на якому працюють колгоспники, підійде до них, поговорить трохи, а потім візьме косу і почне косити. Добре косив! Завзято, із вмінням. А ще пам’ятаю, – розповідав шофер П.П.Маркітана В.П.Кравченко – він ніколи не проїхав мимо людини, що йшла дорогою. «Зупини, Володю»,- каже і запросить її до машини, розпитає про життя-буття».

1937 рік став початком масового сталінського геноциду проти власного народу. Він увійшов до народної пам’яті як один із трагічніших, став останнім роком життя Павла Маркітана.

У 1937 році ми дізнались, що дядька заарештовано. Як потім розповідала його дружина, Катерина Іванівна і його водій В. П.Кравченко:

–     Самого Павла Пилиповича вже кілька днів підряд на всю ніч забирали до Чернігівського обласного управління НКВС, там допитували. А вранці я заїжджав за ним. І він, наче нічого й не було, приступав до роботи. Розумієте, до роботи у такому стані! Тільки сірим і змарнілим від безсонної ночі було його обличчя. Однак, 29 серпня на роботу вже не вийшов…

.Одночасно заарештували і Катерину Іванівну. Без всякого слідства зачитали вирок – 5 років концтаборів в АТЖР (Акмо- лінському таборі жінок репресованих) на півночі Казахстану, десять років була на засланні, а після смерті «великого вождя всіх часів та народів» приїхала в Україну. Жила в Черкасах. В 1993 році на 104 році життя померла.

«Відразу ж після арешту, П.П.Маркітана у «чорному вороні» доставили до Києва, в Лук’янівську в’язницю. Слідство доручили вести начальнику 4-го відділу НКВС України майору держбезпеки О.Хатеневечу (до речі, перед цим він був нагороджений орденом Червоної Зірки за свою катівську діяльність, а після «справи» Маркітана – золотим іменним годинником. А у 1940 році цього покидька розстріляли за незаконні, звірячі методи слідства та масову фальсифікацію карних справ). Як проходило слідство, ми знаємо – методи іспанської середньовічної інквізиції перед ним бліднуть.

Після страшних фізичних і моральних тортур П.П.Маркітан «зізнався», що ще у 1933 році був завербований до української націоналістичної організації фашистського напряму ГІ.П.Люб- ченком, членом Політбюро ЦК КП(б)У, згодом – головою Рад- наркому України, який покінчив життя ЗО серпня 1937 року разом з дружиною, доцентом Київського держуніверситету М.М.Крупеник. У тому ж році встановив тісні зв’язки з «одним із керівників Київської військової організації, шпигуном» Б.В.Скарбеком, через якого старанно передавав таємниці, секретні відомості іноземному консулові. Якому – невідомо… Цього, очевидно, слідчий не встиг придумати.

24 жовтня 1937 року на «суді» Військової колегії Маркітан, зрозумівши безглуздість опору, також визнав себе винним у зраді та шпигунстві, і був засуджений до розстрілу. 25 жовтня вирок був виконаний у тій же Лук’янівській в’язниці …» Старший син П.Маркітана, Петро після закінчення інституту повинен був відслужити в армії. Він розповідав, що нічого не знав про арешт батька, як його викликали. Не сказавши й слова енкаведист зірвав з петлиць відзнаки, заарештував і зачитав вирок – 5 років концтабору, як сину «ворога народу». їх він відбував в Комі PCP. Коли закінчився строк, в 1942 році його забрали на фронт в штрафний батальйон. На щастя, залишився живий. Але після війни не дозволили повернутися в Україну. Ще відбував заслання у Свердловську, працював інженером на заводі «Машинобудівник». Лише в 1946 році повернувся в Україну. Жив з матір’ю в Черкасах.

Другий син В’ячеслав помер в ГУЛАГу. Дочка Галина була уже одружена, жила в Києві. Її нікуди не висилали, але виключили з інституту, з комсомолу. Чоловіка, який працював режисером в театрі ім.Франка, звільнили з роботи, виключили з партії за зв’язок з родичами дружини – «ворогами народу». Щоб якось жити і прогодувати сім’ю, він пішов працювати електромонтером.

З болем і тривогою сприйняли родичі арешт дядька Павла, їх почали переслідувати.

Мій батько, Маркітан Андрій Пилипович, народився в 1889 році. Змолоду працював в господарстві разом з батьками. Пам’ятаю, як розповідав, що в жнива на заробітки ходив аж у Таврію. Зароблених грошей вистачало, щоб прохарчуватись, добратись додому. І лише одного разу купив собі сатинову сорочку.

У 1909 році батька призвали на службу в царську армію на флот. Служив в Кронштадті на крейсері «Андрей Первозванный», який після революції був перейменований у «Республіку».

У морфлоті потрібно було служити 5 років. Але в 1914 році почалася імперіалістична війна, і йому довелося служити далі. Брав участь в революційних подіях 1917 року в Петрограді. Додому повернувся у 1918 році.

В 1929 році вступив у колгосп. Працював бригадиром рільничої бригади, а потім рядовим колгоспником, бо звільнили з бригадира, як брата «ворога народу».

У лютому 1938 року його заарештували. Робили це, як завжди, блискавично. Батько тільки повернувся від мене, ще не встиг роздягнутися, щоб пообідати, як увійшли в хату представники НКВС разом з головою сільради Дударем. Зробили обшук. Батькові сказали, що він заарештований, і забрали. Більше про нього ми нічого не чули. Декілька разів ходила в Проскурів старша сестра. Передач не приймали, а лише взяли гроші.

І так до 1956 року ми нічого не знали про долю свого батька. В1956 році мені написала дружина дядька Павла Катерина Іванівна, що ії чоловіка реабілітували посмертно. Вона дала мені адресу і зразок заяви.

Я написала в Головне Управління таборів НКВС Приїхав в село представник з КДБ, звелів викликати 15 чоловік віком старше ЗО років, їх довго про все розпитував.

А через деякий час прийшов документ, що батька реабілітовано в липні 1956 року. Щоб дізнатись про долю батька, я знову написала до ГУЛАГу. Мені відповіли, що Андрія Маркітана засудили до позбавлення волі на 10 років з суворою ізоляцією (забороною листування) і що в таборі він помер 1947 року від дистрофії. Звичайно, це була неправда. Аж у 1989 році ми дізнались правду, що його у 1938 році розстріляли в Проскурові.

На запит про долю батька з управління Комітету державної безпеки по Хмельницькій області отримала відповідь:

«Уважаемая Прасковья Андреевна!

На поступившее заявление сообщаем, что Ваш отец Марки- тан Андрей Филиппович …18 февраля 1938 года вместе с другими жителями села Глибки был арестован органами НКВД. Обвинялся в том, что якобы являлся «участником контрреволюционной группы, по заданию которой собирал сведения шпионского характера и совершал диверсионные акты».

Решением тройки УНКВД по Каменец-Подольской области от 28 сентября 1938 года был приговорен к расстрелу. Приговор приведен в исполнение 14 октября 1938 года в г.Проскурове, где и похоронен на старом кладбище.

В 1956 году органами КГБ уголовное дело на Маркитана А.Ф. было пересмотрено й постаиовлением Хмельницького областного суда был реабилитирован посмертно.

Начальник подразделения УКГБ УССР по Хмельницкой области В. Захаров. 30 ноября 1989 года»      Разом з батьком був розстріляний житель Глібок Войтко Роман Григорович. Репресований і двоюрідний брат Шаховал Павло Леонідович, його теж розстріляли. Ще репресували Яневича Якима, Цибулю Романа, Цибулю Пилипа. Вже тепер відомо, що причиною арешту батька і Войтка стала пожежа. У ланкової Пігуль Ганни Платонівни згорів хлів. Всі добре знали, що ланкові туди зсипали попіл, щоб весною використати під цукрові буряки, як добриво. Хтось через необачність всипав туди попіл з недотлілою жариною і він загорівся. Сусіди ще звечора чули запах горілого. І коли сталась пожежа, всі пошепки говорили, що то від попелу. Але ніхто не насмілився сказати про це вголос, бо ще й пригрозив голова сільради Дудар, що покривають ворогів.

На допиті у в’язниці з батьком жорстоко поводилися. Разом з ним сидів житель с.Марковець Волков Юхим, якому згодом пощастило вирватися з лабет НКВД. Але він дав підписку про нерозголошення таємниці і мовчав. А коли в роки війни нашу територію окупували німці, він розповів ту трагічну правду. Одного разу після допиту безсвідомого батька кинули в камеру. Він стікав кров’ю. Коли прийшов до тями, то сказав: «Я більше не витримаю. Підпишусь, що запалив. Нехай роблять зі мною, що хочуть».

Всім нам тяжко було пережити ті страшні роки. Старша сестра була уже одружена в Марківцях, мати померла, я працювала в іншому районі, а старого діда 78 років та молодшу п’ятнадцятирічну сестру Катерину попередили, щоб збирали речі. В серпні 1938 року прийшли з сільради разом з головою Дударем, викинули на подвір’я всі речі, хату закрили на замок, і підводою разом з іншими сім’ями репресованих відвезли на станцію Чорний Острів і сказали:«їдьте, куди хочете та тільки не в бік кордону». В бік кордону і квитків не давали. Для цього потрібно було мати в паспорті особливий штамп. Вони поїхали в Умань. Влаштувалися на роботу, хто де зміг, а діда і сестру на роботу не приймали.

Дід на станції Умань наймався розвантажувати дошки, вугілля, або допомагав комусь по господарству. Так і бідували, бо не мали за що жити, чим заплатити за квартиру. Я вислала гроші і сестра приїхала в Глібки. Але як тільки з’явилася в селі, зразу ж прийшов посланець з сільради і в супроводі виконавця відправили в Чорний Острів у відділ НКВС.

Листопад, болото, моросить дощ, а вона йшла тим болотом і плакала, а поруч їхав на коні виконавець, що їх супроводжував. Ввечері він її здав у відділ НКВС. Там прочитали пакет і сказали, щоб за 24 години виїхала туди, де була, і відпустили. Голо- дна, холодна, змучена, сирота вночі поверталась у Глібки, до дому, якого фактично не було. Вона так і не повернулась в Умань .А весною з Умані прийшов дід Пилип. Зупинявся по селах, пропонував допомогу по господарству, аби дали поїсти та пустили переночувати. Коли прийшов у Глібки, в хату не пустили, хоч вже тоді вийшов закон про повернення репресованих. Діда викликали в сільраду, пригрозили, що відправлять туди, де його сини, і змусили продати хату в колгосп, бо її облюбував колгоспний бухгалтер Подоляк. Дід змушений був ходити по селу, шукати притулку.

Щоб завершити розповідь про розправу над усією родиною Маркітанів, уявити собі, що таке сталінізм і сталінський терор, додамо: був репресований і чоловік сестри Павла Пилиповича – Василь Сергійович Фіщук, який працював директором школи в селі Синявка Менського району на Чернігівщині. Тітку Марину звільнили з роботи, вигнали з шкільної квартири. А на її утриманні було троє дітей. В хату люди пускали потай, вночі, щоб ніхто не бачив. Перебивалась тим, що комусь щось пошиє. Дала притулок прибиральниця школи. Згодом їй дали роботу аж у Луганській області.

–     А тепер декілька слів про себе, – каже Паша Андріївна, – Я народилася в Глібках у 1920 році. В 1934 році, після закінчення 7 класів, вступила в Проскурівське педучилище, яке закінчила в

1937  році Тульчині, бо туди його перевели. Коли заарештували батька, мене виключили з комсомолу, звільнили з роботи, потім на роботі, правда, поновили.

Пропонували зректися батька, родичів, про це написати в газеті. Але я вирішила – нехай буде, що буде, а я батька не зречусь і не напишу. Через півроку поновили в комсомолі. Хоч завжди і скрізь при нагоді нагадували, що батько – «ворог народу» . У роки Великої Вітчизняної війни залишилася на окупованій території. Жили разом з дідом. Після війни почала вчителювати в Глібках, тут і вийшла заміж. В 1955 році, заочно закінчила історико- філологічний факультет Кам’янець-Подільського педінституту. В Глібках працювала до пенсії. Спочатку завучем, а згодом директором школи.

Спогади Паші Андріївни бентежать душу. Дивлюсь у її добрі зволожені очі і шукаю відповіді на запитання: «За що на таку славну родину випало стільки горя? Усі Маркітани любили життя, усі в цій родині були працьовитими, дбайливими, господарями, людьми чесними і порядними. Хто заплатить за їхні скалічені долі, за недоспівані ними пісні ?»