Красилівське гетто –криваве пекло війни – у моєму серці повік , -згадує уродженка Красилівського району Фаїна Михайлівна Грубер.
Розповідь :
«Я, Шехтман – Савчук-Грубер Фаїна-Ганна Михайлівна народилась у селі Кузьмин Красилівського району 15 червня 1918 року в бідній сім’ї. Батько був теслею, мати в’язала сітки для рибалок. Дітей вони мали четверо. Мене, завинену в подушку, мати загубила, коли тікала від єврейського погрому у лютому 1919 року. На третій день, коли хоронили розстріляних, знайшли мене під містком із погризеними рученятами…
Свого дому у нас не було. Ми ютилися по кутках у різних господарів. У Кузьмині 1925 року відкрили єврейську школу.
Потрібно було заплатити 50 копійок «вступного». їх у нас не було. Виручила сусідка Гройсман, за що я цілий рік чистила її самовар та інший посуд. На цілий клас був один буквар. Я його брала на вихідні, все передруковувала й дещо перемальовувала. Скоро навчилася читати, а згодом уже й сама стала готувати малих дітей до школи. А після закінчення 4-го класу пішла у Старокостянтинів. Знайшла школу й почала навчатися у 5-му класі. Жила в гуртожитку для бідних. Завжди була голодна: 6 картоплин ділила на 3 дні. За буханцем хліба треба було вистояти пів черзі всю ніч. Як діставала, бувало, то половину віддавала додому, бо там голодували…
Заочно закінчила однорічні педкурси у Бердичеві.І вчителювала в Баглаях, Демківцях, Веснянці – селах Старокостянтинівського району.
Аж тут спалахнула війна. .. У моє рідне село Кузьмин 8 липня 1941 року вдерлися німці. Кожен день відбувалися арешти, смерті, грабежі. У серпні поліцаї вбили майже ЗО ні в чому не винних душ. Удень гнали на роботу без їжі й води. Вдома я вже не ночувала, а тільки хіба під скирдою у полі, або в кущах біля ставу – де випадало. Потім мене пожаліла Одарка Ковбасюк і переховувала у своєму хліві, що знаходився ближче до річки.
Як нині пам’ятаю: 14 лютого 1942 року німці вирішили шести криваві рахунки з жидами. Уже 15 лютого нам заборонили повертатися у свої помешкання. А на дворі – лютий мороз із вітром. Ми – напівроздягнені, з малими дітьми, дві ночі на морі мі – холодні й голодні… Не можна було дивитися на муки дітей.Уночі нас привезли в Красилів…
Батько вже ходити не міг. Ноги його опухли від ран. Він тихо прошепотів: «Хочу перед смертю подивитися на кусочок хліба».Потім німці розстрілювали матерів маленьких дітей. А малюків одбирали й викидали на коридор. Племінникові Ізі було 5 років, він уже все розумів. Його фашисти схопили й живцем розірвали. Меншу дитину (9 місяців) мамі якось вдалося вихопити. Я встигла забігти у напівзруйнований будинок, де були мої діти Соня й Адам. Коли я побачила у вікно, шо ці звірі, ці кати-нелюди творять з моїми дітьми, втратила свідомість. Після того, як отямилась, почала втікати з цього кривавого пекла.
Коли прийшла в Кузьмин, мене одразу впіймали поліцаї. Від бані до управи гнали й били гумовими кийками. На щастя, заступник старости Іван Іванович (прізвище, на жаль, не пам’ятаю) врятував мене. Я заховалась у Одарки Ковбасюк у соломі під ліжком. Поліцай знайшов мене й тут. Став вимагати горілку. Потім мені Одарка розповіла, що він пішов тільки тоді, коли здобув свою омріяну пляшку дурману. Не дивлячись на це, мене знову доправили до Красилівського гетто».
На початку виникнення гетто у м. Красилові усіх зігнаних із навколишніх сіл євреїв утримували у трьох довгих одноповерхових приміщеннях. До війни тут знаходилися райфінвідділ, райземвідділ, перукарня. А в січні 1942 року усіх євреїв, окрім спеціалістів, перевели в гетто, створене окупантами на території сучасної базарної площі. Це являло собою територію зі 20-25 будинків, огороджених колючим дротом. Усі інші будинки, шо належали євреям, окупанти розібрали. Німці й шуцмани охороняли гетто цілодобово. Спершу охоронці дозволяли деяким євреям виходити на базар для обміну речей на продукти, оскільки в гетто не годували. Більше того, на території гетто не було жодної криниці, тому в’язні, як могли, роздобували воду через винагороджувані «поблажки» з боку охорони. В’язнів гетто використовували на ремонті доріг, у підсобному господарстві цукрового заводу.
«Жахливий день випав на нашу долю 17 лютого 1942 року,- згадує Фаїна Михайлівна. – У Красилові почалася тотальна облава. Фашисти вигнали на майдан і дорослих, і дітей – усіх знову тримали на тріскучому морозі від шостої ранку до ночі.
– Ми вас не будемо вбивати, ви самі будете просити смерті, – шаленіли фашисти. Вісім разів я стояла у колі смертників.
Потім усіх зігнали в будиночок, де не було ні вікон, ні дверей. В одну кімнату увібгали 54 чоловіки. Ми стояли в черзі, аби хоч на хвильку присісти. Згодом почали виносити трупи… Насамперед гинули хворі й діти. Я просто дивом тоді врятувалася.
А в травні 1942-го нас усіх зігнали у Манівецький ліс – у табір між селом Манівці і селом Росолівці. Сюди зігнали євреїв з навколишніх сіл і містечок із трьох районів області. Й почалися криваві оргії – розстріли. Було вбито більше трьох тисяч чоловік. У мене, як зачаровану, куля не влучила. До темряви я лежала, як мертва, між трупами, а вночі вибралася з ями й отак знову знову врятувалася…».
В архіві Хмельницької обласної благодійної організації Хєсед-Бєшт можна прочитати: «Втрати могли б бути меншими, якби не такою масовою була єврейська покірливість. Адже організація в гетто була в руках органів самоуправління (юденратів), які дуже вірно служили фашистам – виганяли іаручників і в’язнів на роботи, збирали гроші й коштовності, і запопадливо забезпечували встановлений нацистами порядок.
Наприклад, Айзенберг Михайло Матвійович (народився у селі Малі Юначки Антонінського району Кам’янець-Подільської області), проживаючи на тимчасово окупованій німцями території її м. Красилів та перебуваючи в місцевому гетто в 1941-1942 роках, увіходив до складу керівництва єврейської громади.
Незважаючи на те, шо всіх родичів і членів його сім’ї німці розстріляли, він, як шуцман, примушував євреїв, які були в гетто, віддано працювати на фашистів, жорстоко бив кожного, хто не виконував його розпоряджень чи відмовлявся через хворобу йти на роботу. Разом із старостою єврейської громади Шером Еллі Шльомовичем, секретарем громади Зельзбур Кльомою Елівичем цей самий нелюд-Айзенберг, цей фашистський лакуза відбирав у євреїв гроші, золото, інші цінності і здавав їх німцям.
Кац Мойсей Меєрович, його дружина Зарецька Бетя Піневна й двійко дітей утекли з Красилівського гетто й переховувалися у Мацюк Наталії Ільківни в с. Щиборівка Красилівського району.
«…Уночі я прийшла до свого села Кузьмин, – продовжувала Фаїна Грубер. – Там у моєї сестри раніше жили мої діти. По дорозі мене впіймали поліцаї, кинули в камеру й погрожували публічно повісити. Але, дякуючи добрим людям, мені вдалося й звідти вирватися. Забігла до найближчої хати – до своєї знайомої Ларії Арсенівни Ковбасюк. Я ховалась там при кожній нагоді. Господиня приходила щодня до хліва з відром, наче приносила худобі їсти. А насправді несла на денці відра яку-небудь поживу мені, хоч сама дуже бідувала.
Але згодом перебувати в Ларії Ковбасюк стало небезпечно, бо німці почали дуже принюхуватись. Коли ми прощалися, вона одягнула мене в «кузьминський» одяг, дала хрестик, окраєць хліба, перехрестила – і я пішла. Безмежно добре серце цієї жінки я повік не забуду. Знаю, що проживала Дарія ще донедавна в селі Воронківці Старокостянтинівського району у своєї дочки.
– Пізно вночі, – вела далі свою розповідь Фаїна Грубер, – я добралася в сусіднє село Баглаї Старокостянтинівського району. Ло війни я там учителювала і жила на квартирі у Федора Петровича й Антоніни Филимонівни Мартинюків. Вони навіть не одразу впізнали мене – настільки я була зморена голодом і ледве говорила, тож мене повели на горище, бо в хаті на постої були німці.
У тих же Баглаях жила сім’я Петра Сафоновича та Ольги Власівни Кизюнів. Я їм передала звістку, що переховуюсь від німців, що мені треба якось добратися до партизанів. А без німецького документа – «аусвайсу» – нікуди не підеш. І тоді Ольга Власівна взялася влагодити цей мій клопіт. На щастя, з полону якраз тоді повернувся її брат. Він умів підробляти печатки. Але де взяти бланк? І тут я згадала ще одного хорошого чоловіка. Він працював секретарем сільради. Він уважно вислухав мене і тільки скрушно зітхнув: «Ой, боюся, що за тебе я свою голову віддам…». І приніс таки мені бланк! Так я стала техробітницею школи Савчук Ганною Михайлівною. А за голову єврея у газеті обіцяли 10 тис.крб. і цінний подарунок!
Тож кожен зрадник намагався видати й продати будь- котрого єврея, тому надалі залишатися в селі я вже не могла.
Треба було негайно діставатися до партизанів. Я йшла лісами, а вночі ночувала в полі – у скирдах. Коли майже добулася до села поблизу Житомира, одного разу від безсилля задрімала так, що і геть втратила лік часу. Аж раптом чую дитячі голоси:
– Тьотю, прокидайтеся. Німців у селі нема. Ми вас заведемо до хати й нагодуємо.
Добрі люди мені співчували, але ніхто до хати не пускав. А тут така приємна несподіванка! Дійшла я з дітьми до того далекого хутора й зустріла там чудових приязних людей сім’ю Горчаків – Петра Семеновича й Антоніну Сидорівну, вони мали своїх четверо дітей, а я стала п’ятою. Я важко захворіла. Привезли до мене фельдшера. Прийомна мама, так я її називаю, поставила мені банки. Прийомна сестра Зіна носила їсти, а прийомний батько зв’язав мене з партизанами. Й коли я вже покидала цих добрих людей, Антоніна Сидорівна пошила мені спідничку, дала хліба на дорогу, поцілувала й сказала мені, і по двері їхньої хати завжди для мене відчинені. Я не раз згадую її и плачу…».
Меншого брата Михайла на гірку біду ще в Кузьмині схопили поліцаї. Що з ним сталося – не знаю…
Сестра Броня працювала в колгоспі ланковою єврейської ланки з вирощування цукрових буряків. До війни разом із кузьминськими орденоносицями-п’ятисотенницями їздила до Вінниці на наради передовиків сільського господарства. Нагороджувалась Грамотою Президії Верховної Ради УРСР, цінними подарунками, обиралась депутатом Кузьминської сільської ради. Похована на кладовищі у селі Кузьмин.
Щороку ми зі земляком Карманом, який живе у Києві, приїжджаємо на місце жахливої трагедії у Манівецькому лісі, кладемо квіти до обеліска і згадуємо своїх родичів. А нещодавно знайшовся ще один в’язень Красилівського гетто, якому колись вдалося утекти від розстрілу, – Вайнер Аркадій Петрович. Останні роки він проживав у Бершаді Вінницької області за адресою-, м. Бершадь, вул. 50 років ВЛКСМ, буд. 10».
Не можна обминути увагою й те, що в Латвії вийшла у двох томах «Книга спасіння», куди увійшли й спогади Фаїни Грубер, де подано великий список жертв фашизму, світлини «праведників світу». У цій книзі автор Коваль із великою шаною звертається до Фаїни Грубер: «Ваши сведения очень ценньї – я их использовал в книге. Все зто будет очень полезно для истории. Вьіикона народа, на Вас молиться надо. И я молюсь, чтобьі Бог вознаградил Вас за Вашу светлую, кристально чистую героическую жизнь».
Світ і справді не без добрих людей. Завдяки високій гуманності й людяності українців я вижила, врятувалася приречена на смерть учителька-єврейка Ганна Грубер. Більше двадцяти моїх рятівників стали для мене рідними людьми, найдорожчою родиною. У Києві 29 січня 1995 року відбулася їхня зустріч у посольстві Ізраїлю, де всі вони одержали дипломи й медалі «Праведник світу». Там я дала інтерв’ю представникові Каліфорнії США, де він написав: «Спасибо за Ваш неоценимьій вклад, за Ваше мужество, за Вашу душевную мудрость. Вьі дали поколениям возможность ощутить свою личную связь с историей. Люди смогут увидеть лиш, усльшіать голоса, узнать об их судьбах».
Немає коментарів:
Дописати коментар