Наші трагічно-незабутні сторінки 30-х

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

З останніми архівними дослідженнями трагічних сторінок життя красилівчан у 30-ті роки XX ст.

Великий терор в СРСР був таємно і ретельно спланований: населення поділялося на групи і категорії за процентними нормативами та лімітами на арешти й розстріли для кожної республіки й області.

Цей план своєрідної військової операції обговорювали без протоколу на закритому Червневому пленумі партії в Москві, його було затверджено на Політбюро ЦК ВКП(б) 2 липня 1937- го року. «Чистка» мала тривати чотири місяці. Однак працівники НКВС розтягнули ці криваві оргії на довше.

Кам’янець-Подільську область столичні чекісти запланували 1937 року звинуватити у шпигунстві й диверсійній діяльності, за що належало розстріляти відповідно 750 чоловік, позбавити волі – 1000. Однак за вересень-грудень 1937 року вже було заарештовано 2800 осіб, із яких 1350 прирекли на смерть. Крім «зрадників» почали фальсифікувати справи на їхніх родичів, сусідів, друзів.

Доходило до того, що вже в кожному селі, хуторі, райцентрі «пильне око» виявляло безліч «ворогів» радянської влади – «диверсантів», «провокаторів», «націоналістів» і т.п. У Красилівському районі немає жодного населеного пункту, не позначеного трагічною міткою сталінських репресій.

Уже на початку серпня 1937-го року трійка УНКВС по Вінницькій області (Красилівський район тоді був у складі Вінницької області) прийняла рішення про відправлення в табори й на розстріл перших красилівчан, арештованих як «ворогів народу»: Кізюна Андрія Івановича, який помер у таборі 1943 року, Снігура Юхима Кириловича, столяра цукрового заводу, розстріляного 9 серпня того ж року. До числа «ворогів народу» віднесли й Шахрая Нікандра Помпійовича, робітника цукрового заводу (він отримав 10 років таборів без права листування),11 серпня заарештували Тимченка Назара Юхимовича – також робітника цукрового заводу (через чотири дні його засудили до смертної кари – 15 серпня 1937 року).

У катівні НКВС потрапили 22 серпня 1937 року Бесмертний Карпо Федорович і Комар Микита Степанович. Перший дістав 10 років таборів без права листування, другого розстріляли 8 вересня 1937 року. Отже, з кривавими вироками не барились…

Цього ж місяця розпочався наступ на керівників району: 22 серпня 1937 року зняли з роботи й виключили з партії першого секретаря Красилівського райкому партії Ковальова, який невдовзі буде заарештований і розстріляний. Віддали до суду завідуючого відділом освіти Федину Л.С. За зв’язок із якимось міфічним «шпигуном-диверсантом» Орловим арештували колишнього працівника Красилівського бурякорадгоспу Молодих М.В. А 22 грудня 1937-го року заарештували й оголосили «ворогом народу» й колишнього завідуючого райвузлом зв’язку Андрійчука І.К.

«Ворогами народу» стали 1938 -го року заступник заготзерно Белінська Олена Василівна, третій секретар райкому партії Пастух П. І., т.в.о. голови райвиконкому Романов І. Д. та інші районні керівники.

Не забували каральні органи й про рядових людей. У жовтні 1937-го року заарештували за «антирадянську агітацію» зовсім невинну домогосподарку Андрушенко Ольгу Михайлівну, а також дружину раніше репресованого й розстріляного колгоспника Вєнцковського Олександра Миколайовича – Ірину Іванівну Венцковську. Вирок їм винесли майже через рік – у липні 1938 року.

Для красилівчан період 1937-1938-го років виявився найкривавішим. Тут серед репресованих того часу були представники різних національностей, але найбільше – українців та поляків. А всього на Красилівщині було репресовано 1600-1700 чоловік. У ролі «конвейєрних» катів, які арештовували, допитували й катували були начальник райвідділу НКВС молодший лейтенант Гершкевич (так і свердлить розум гнітюча думка, що найжорстокіші криваві злочини сталінська диктатура зазвичай чинила саме руками мільйонів таких собі нікому невідомих, нікчемно тупих і нерозвинених, але фанатично запопадливих сіренько-миршавеньких молодших лейтенантів – людей без душі, без честі, без імені й сліду на землі. Так би мовити, «люди Ніхто». Всі на одну подобу й манер. Садисти-гвинтики. Купа хижого гадюччя), начальник міліції Волков, енкавеесівці Єльман, Хацюк, Лисенко, який згодом був призначений начальником райвідділу НКВС.

Коли я гортав сторінки особових справ репресованих у державному архіві Хмельницької області, гостро відчув, як кров холоне в жилах. Могильним холодом віяло від тих розпоряджень, протоколів,підготовлених запопадливими працівниками НКВС, де майже проти кожного прізвища було надруковано «расстрелять», а далі – приговор приведен в исполнение», а потім від руки акуратно червоним олівцем поставлені хрестики.

Але «людські жнива» в «могутньому й непорушному» Радянському Союзі за волею Сталіна розпочалися значно раніше – ще на початку 20-х років. Першим політичним процесом уряду Леніна 1922-го року став двомісячний суд над есерами. А потім більшовики «самовіддано» розправлялися з усіма, хто не поділяв їхніх поглядів -аж до 50-х років минулого століття.

Таке сталося, зокрема, з родиною Ткачуків. «Мій батько Онисим Миколайович, – розповів мені 1990-го року Пилип Онисимович Ткачук, мешканець Красилова, – був ковалем. У числі інших вирішив залишити рідний край і 1905-го року виїхав у пошуках щастя до Америки. Після повернення 1909 року додому працював на власній землі. Щоб не вступати в колгосп, 1932-го року добровільно віддав землю Красилівському буряковому товариству. За такі «антидержавні» кроки його вислали до Сибіру – у Красноярський край. Майно конфіскували, а нас виселили з будинку. Подалися ми братом Федором на Донбас. Коли пізніше я приїхав з Донецької області, відразу викликали в Антоніни знятися з військового обліку Того ж дня мене заарештували й відправили до Проскурова, а звідти – у Житомирську тюрму, де я пробув 7 місяців.

Як міг, я боровся за свої права… Але ніхто навіть близько не хотів зі мною розмовляти. Як сина «куркуля», мене відправили в Іркутськ на будівництво Ангарського мосту. Працював електриком-кесонником під водою. Згодом був на будівництві збагачувальної фабрики з видобутку олова й свинцю в Монголії, потім знову – Іркутськ.

Якось 1934-го року в бараці проводили мітинг з приводу вбивства С.М. Кірова. Я не встиг на п’яту годину повернутися у свій барак. На запитання, чому запізнився, відповів, що слухав про Кірова і додав від себе, шо коли б він був на місці Сталіна, людям жилося б краще. За це мене відправили на Далекий Схід — спочатку на станцію Рачиха, потім баржею через Татарську протоку біля Південного Сахаліну і Курильських островів у порт Нагаєво – 5 км через сопку вгору – це вже була територія Магадану. Працював на приїску «Утиниїй» на дільниці «Северний Дарьял» електриком.

Коли закінчувався строк, 1942-го року мене запитали, чи згоден я був із таким вироком, я відповів, що ні, бо як же можна було карати отак, без суду й слідства, я ж не скоїв ніякого злочину. За таку «відвертість» мені дали ще один строк – і я знову сидів 5 років Не знаю, як дожив до 1948-го року, і переніс 14 операцій, додому в Красилів повернувся через 18 років інвалідом II групи».

Перед Великою Вітчизняною війною старшого батькового брата Леонарда Гжимайла, голову колгоспу зі Житомирщини, розстріляли 5 травня 1941 р., а повідомили, що засудили на 10 років концтаборів.

Мого ж батька Дем’яна Гжимайла у 16 років німці забрали в Німеччину. Спочатку він працював на заводі в м. Цитау, потім за втечу його кинули в концтабір. Тільки 9 травня 1945 року його звільнили американці. Щоб не потрапити з фашистських таборів до сталінських, він, одразу ж після війни, виїхав у Північний Казахстан – у Кокчетавську область. Там зустрівся з моєю мамою. Там народився і я – у краю великих снігів і тріскучих морозів.

У селі Драгомирівка Келлерівського району, де ми жили, за всіма переселенцями наглядав комендант – також молодший лейтенант Воропаєв. У зеленому кітелі, синьому галіфе, з пістолетом. Я дуже незлюбив його. Особливо після того, як захворіла моя молодша сестричка. Батько без дозволу пішов тоді за ліками у райцентр, за що його заарештували на 10 діб…

Довгими зимовими вечорами мама розповідала мені і двом моїм сестричкам про Україну, як навесні у В. Клітні цвітуть сади, як там вишні білим цвітом заглядають у віконце, як у серпні наливаються медом яблука й груші, і як їх там багато…

На наші запитання, коли ми поїдемо в Україну, мама відповідала: «Почекайте ще трохи!», а по щоках котилися сльози…

Одного разу на шкільному конкурсі малюнків директор мене запитав: «А чому ти підписав свій малюнок «Моя Україна» і чому ти летиш туди на літаку?

– Лечу на літаку, бо так скоріше!

Нічого не сказав на те Василь Григорович Суходуб, глибоко розуміючи внутрішній стан душі школяра-українця. Колишній фронтовик і сам був з України, гарно грав на баяні і співав українські пісні.

А коли нарешті настав той заповітний день, і мої батьки збиралися на Україну, мені… знову не пощастило: я збирався на службу до лав Радянської Армії… І тільки після служби в армії я вперше у травні 1969-го року ступив на українську землю, коли прилетів у Київ із Самарканда. А потім був Красилів. Він одразу слав для мене рідним, найдорожчим і найкрасивішим -справжньою Батьківщиною.

Яскравим поетичним символом:

Красилів мій рідний,

Як ранок погідний,

Що в серці моєму повік не згаса…

Місто ранкове – мов пісня чудова,

Вічно квітуча земля…

Незважаючи на масові тортури, жорстокі переслідування, красилівчани виявили непохитний волелюбний дух і несхитну віру в Україну.

Ми навіки збережемо пам’ять про наших славних земляків, яких із корінням свавільно виривали кровожерливі каральні органи з рідної землі  кидали на загибель у Сибір, у далекі казахські степи, з хто дивом рятувався, їх добивали голодом і каторжною працею Нехай імена всіх загиблих будуть вічним докором кривавим комуністичним керівникам минулого і суворим застереженням сучасним та майбутнім діячам владного рангу.