ПЕРЕЖИТЕ ОЗОВЕТЬСЯ НІМИМ КРИКОМ АРХІВНИХ СПРАВ

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Під таким заголовком наприкінці 2001 року в районній газеті «Красилівський вісник» було надруковано нарис молодої журналістки Людмили Довшкової. Йшлося у ньому про сім’ю Григорія Даниловича Півника з Великої Клітни, якого було репресовано в 1937 році. Чому і за що? Відповіді на ці запитання довго шукав і хотів почути його син Федір. Бо ж протягом усього життя відчував на собі тавро «сина ворога народу».

…У тому далекому 1937 році Григорій Данилович Півник працював головним бухгалтером колгоспу «Червоне козацтво» с. Велика Клітна тодішнього Базалійського району. Знали його тут як активіста, людину досить порядну і чесну. Адже він в числі перших вступив у колективне господарство. Мав півтора морга землі, корову, коня, весь реманент, як і подобає справжньому господареві.

Той день для родини Півників запам’ятається надовго, на все життя. Селом ширилися чутки, що заарештовують ворогів народу. Однак ніхто не міг подумати, що Григорій також опиниться поза законом. Серед білого дня в хату зайшли люди в цивільному. Один з них відрекомендувався уповноваженим НКВС. В присутності понятих Григорія Даниловича заарештували і повели до сільської ради. Усе це відбувалося швидко, за добре відпрацьованою системою, без зайвої метушні і запитань.

Дружина прибігла до сільської ради, аби дізнатися причину арешту. Однак ніхто не пояснив бідолашній, чому забирають годувальника.

Дарма ходила вона тоді до райцентру, залізна завіса таємничості розділила їх назавжди.

Через декілька днів прийшов голова сільської ради і сповістив, що їм потрібно негайно виїхати на Донбас. Хоча й просилася та молила, аби залишили, голова був категоричним. Зібрала свої скромні пожитки, дітей і вирішила йти у світ за очі. Коли вийшла за село, сіла біля шляху, пригорнула діток і гірко заплакала. Мамині сльози пекучими краплями падали у дитячі душі. Того дня вони ніби подорослішали на кілька років.

Коли стемніло, голодні і холодні вигнанці вирішили повернутися у село. Переховувалися на горищі. Тільки одна сусідка помітила їх присутність. Близько десяти днів приносила їм їжу.

Пройшов час пристрастей. Голова колгоспу хоч і з неохотою, та все ж взяв жінку у колгосп на роботу, бо ж таки робочих рук не вистачало. Діти пішли до школи. От тоді то й Федір Григорович відчув, що це означає бути сином «ворога народу». Нізащо виключили зі школи, добре, що допоміг секретар райкому партії, котрий добре знав батька. Вдруге подібне відчув, коли потрібна була довідка від голови колгоспу, щоб отримати паспорт. А скільки довелося пережити, коли навчався в інституті. Кожен день думав, аби ніде не виплило про минуле його батька. Тоді довелося б розпрощатися не тільки з навчальним закладом, а й ніколи більше не мріяти про професію лікаря.

Багато років ятрилися незагоєні рани, непокоїла і поверталася страшним спогадом у снах невідома доля батька. Так спливали роки за роками, змінювалися погляди і ставлення до тих трагічних для українського народу подій. Реабілітація репресованих стала заповітним ключем до багатьох таємниць історії. Поновлювали усі громадянські права і пільги реабілітованим та їх сім’ям. Довге чекання справедливості, а скільки сліз, болю, скільки мук там у минулому. Довгождана мить правди про долю батька прийшла і до Федора Григоровича, – пише у своєму нарисі Людмила Довшкова.

Невеликий листок паперу наче обпікав руки, здавався важким, мов пудова гиря. У кількох коротких рядках не тільки трагедія окремої людини, а й трагедія цілої епохи. Стандартне, сфабриковане звинувачення в антирадянських настроях за зв’язки з Петлюрою, не шанобливому ставленні до вождя всіх народів лягло в основу звинувачувального висновку. П’ятеро односельчан, які виступили свідками у справі Григорія Даниловича, були лише ширмою, бо долю чоловіка уже давно вирішила «енкаведистська» машина. Навіть одиноким позитивним характеристикам значення не надавали. «Розстріляти без суду і слідства» – закарбовано чорним машинописним текстом на пожовклому з тих пір папері. Цим рішенням «трійки» по Кам’янець- Подільській області була поставлена крапка у долі Григорія Даниловича.

–     Нарешті я зняв тягар своєї душі, – говорить його син Федір.

–     Ви навіть не уявляєте, як це важко ходити під тавром «ворога народу». Навіть після того, як мого батька реабілітували, я довгий час відчував великий борг перед ним, та й не раз уловлював на собі підозрілі погляди окремих людей. А ось тепер, після виходу газетної статті відчуваюся зовсім по-іншому. Дуже задоволений, що правда восторжествувала. Тепер не буде образи за батька – людину чесну і порядну, – говорив схвильовано у розмовах зі знайомими Федір Григорович, а з очей його мимоволі капали сльози.