РЕАБІЛІТОВАНІ ІСТОРІЄЮ

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

РЕАБІЛІТОВАНІ ІСТОРІЄЮ

Про страхіття репресій сказано уже чимало. Але пам’ять людська не дає спокою. Бо за загальними повідомленнями і цифрами про трагедії стоять конкретні люди. Про них і раз нагадаэмо красилівчанам.

В 30-40 роках на території Хмельницької (тоді Кам’янець- Подільської), як і в кожній області України, існувала «трійка» – орган, який виносив вироки «ворогам народу». До її складу входили 1-й секретар обкому КП(б)У, обласний прокурор та начальник управління НКВС. Іменем «трійки» виносилися вироки, а пошукову роботу, обшуки, арешти, допити і виконання вироків проводив спеціально підібраний апарат. Його працівники вдосконалювалися у катуваннях, вибиваючи із своїх жертв необхідні зізнання. Ця практика була узаконена в 1937 році, коли Сталін особисто від імені ЦК ВКП(б) дав вказівку органам НКВС застосовувати до арештованих фізичні методи впливу. Арештовані не витримували тортур, підписували протоколи з абсурдними звинуваченнями, зводили наклепи на колег, родичів, на всіх, ким цікавилися слідчі. Були відсутні свідки, захисники, речові та інші докази.

Обвинувачення були стандартними: контрреволюційна діяльність, шпигунство, диверсії, шкідництво. Оскарження чи помилування не допускалися. Арешт ставав трагедією не лише репресованих. їхні близькі та родичі потрапляли до категорії людей, яких в офіційних документах називали «члени сімей ворогів народу». Частину з них також репресували, а решта поневірялась, не знаходячи житла й роботи.

Так аналіз документів, вилучених із архівів колишнього НКВС, свідчить, що управлінням даної структури по Кам’янець- Подільській області викриті і ліквідовані члени груп Польської організації військової (ПОВ), які нібито діяли в Антонінському і Красилівському районах, їх було звинувачено у шпигунстві на користь Польщі.

Красилівчанин Роман Юліанович Ясінський на день арешту працював апаратником цукрового заводу. Постановою трійки УНКВС від 29 вересня 1938 року засуджений до розстрілу. Лише 29 червня 1957 року Військовий трибунал ПрикВо переглянув справу і виніс рішення:

«Привлечение к уголовной ответственности гражданина Ясин-ского Романа Юлиановича признано необоснованным, а поэтому постановление тройки УНКВД по Каменец-Подольской области от 29 сентября 1938 года отменено и делопроизводство прекращено за отсутствием состава преступления. Гражданин Ясинский Р.Ю. по вышеуказанному делу реабилитирован – посмертно».

Дочка репресованого Йосипа Вікентійовича Завістовського – Марія Йосипівна Сташкевич розповідає:

–     Мого батька Завістовського Йосипа Вікентійовича заарештували в перших числах вересня 1937 року. В той вечір він був на зборах у колгоспі «Правда», що в Красилові. Прийшов додому, тільки переступив поріг хати, як прийшли працівники НКВС і сказали: «Збирайтесь! Вас кличе начальник міліції, потрібно поремонтувати сейф». Ми всі зрозуміли, що батька забирають. Почали плакати. Він навіть не поїв, не встигли передати йому чисту білизну, одяг, харчі. І більше його не бачили.

Йосип Завістовський був ковалем. У числі перших вступив до місцевого колгоспу. Віддав все, що було у власній кузні: міхи, ковадла, реманент і став працювати в колгоспі. Майстер був першокласний: ремонтував сівалки, лобогрійки, жниварки, підковував коней, робив серпи, пізніше його взяли слюсарем в МТС. Працював від зорі до зорі. Його поважали в колективі. Не раз бував у райвідділі НКВС, де ремонтував друкарські машинки, револьвери, сейфи. Ніхто не міг подумати, що його, члена райкому партії, ось так зненацька заарештують.

–     А через місяць забрали маму, Яніну Йосипівну,- продовжує Марія Йосипівна. – Пізніше прийшли за й нами, дітьми. Мене, братів Василя, Вітю і сестру, якій виповнилося рік і 7 місяців поселили в дім, де уже були діти із сіл. Згодом відправили в Проскурів. Маму вислали в Казахстан у голодний степ. А ми, діти, змушені були втікати, хто куди. Мене сестра Станіслава забрала у Проскурів. Але й тут знайшли, сказали забиратись за межі області. Голодні, брудні, поневірялись ми по Україні. Куди не приїжджали, щоб влаштуватись на роботу, нас не приймали і не прописували. Насилу влаштувались в Одесі. Коли стала повнолітньою, хотіла одержати паспорт, мені не дали, наводили довідки у Красилові. Майже три роки переховувалась в Понінках у родичів. Тільки в 1941 році приїхала в Красилів.

В 1945 році почала нас розшукувати мама. Відгукнулась Стася, дала мою адресу. Ядвига першою повернулась додому. Я добралась у батьківську хату уже вдовою з дитиною. Чоловік загинув на фронті. Брата Віктора шукали довго, повернувся із дитбудинку, де пробув 12 років. Сестру Вілю не знайшли. Брат Василь відправився добровольцем на фронт. Нас усіх розлучили, порозкидали по світу.

Батька розстріляли ще 10 жовтня 1937 року. Мама повернулась додому хворою.

Коли виселяли з рідної хати, будинок віддали міліціонеру Шимчуку. Все, що було у нас, залишилось новому господареві: хлів, кузня, льох, меблі, одяг, хліб. А нам, коли вантажились на підводу, не дали нічого взяти, навіть одягу, білизни. Такого знущання я ще не бачила.

У довідці про реабілітацію мого батька сказано:

«Судова колегія по кримінальних справах Верховного Суду УРСР від 13 травня 1959 року постановила:

«Постановление тройки УНКВД по Каменец-Подольськой области от 4.10.1937 г. в отношении Завистовского Иосифа Викентиевича, работавшего кузнецом Красиловской МТС, отменено, а делопроизводство прекращено за недоказанностью обвинения. Гражданин Завистовский Й.В. по вышеуказанному делу реабилитирован – посмертно».

А ось що написала про свого батька Г.М. Пасальська : «Мар’ян Іванович Зіляковський народився у Красилові в сім’ї службовця. З дитячих років працював слюсарем на Красилівському цукровому заводі. Коли почала організовуватись ремонтно-технічна майстерня (теперішній машзавод), перейшов працювати туди механіком. На цій роботі сконструював механічний верстат, про що була стаття в газеті з фотографією пристрою і його винахідника; копія цієї фотографії і сама газета і до сьогодні зберігаються в музеї машзаводу. Згодом, коли став уже членом партії, йому довірили очолити колгосп в с. Чепелівці. В голодному 1933 році рятував людей від смерті, організувував у колгоспі кухню. Пізніше працював механіком Красилівського заготзерно.

Улітку 1937 року серед ночі прийшли начальник НКВС і ще двоє понятих, забрали батька, невідомо за що, за яку провину.

А через 3 місяці забрали і маму Емілію Михайлівну Зіляковську. Вона сиділа рік в тюрмі м.Кам’янець- Подільського, а потім був суд, засудили її на 8 років далеких таборів на станції «Яя» Новосибірської області, де працювала на заготівлі лісу. Повернулась додому в 1946 році зовсім хвора. Від батька ніяких листів не було, не знали, навіть де він знаходиться. Ще до свого арешту мама зверталась в НКВС, щоб дізнатись, де батько, їй відповідали: «Ідіть і не питайте, він – ворог народу».

З болем у серці згадує красилівчанка Чеслава Іванівна Паламарчук найстрашніші дні свого життя, коли вона назавжди була розлучена з батьком:

–     Мій батько Іван Йосипович Боняр був заарештований у 1938 році. Його забрали безпосередньо з роботи серед білого дня. В хаті зробили обшук, під час якого нічого не знайшли, а після себе на місці хати залишили розвалини. Мамі з п’ятьма малими дітьми було наказано виїхати. Батька розстріляли через 4 місяці, а в довідці написали, що помер від склерозу судин

І.Й. Боняр реабілітований посмертно 16 жовтня 1956 року Військовим трибуналом Прикарпатського військового округу «за отсутствием состава преступления».

Цікавий факт розповідає внук репресованого Яника Слот- винського В.М. Ярощук:

–     У Терешках в 1907-1911 роках був збудований прекрасний костел. Таких у нашому краї є лише два. Граф Грохольський звелів із Італії привезти орган. На відкриття костелу з’їхалося панство з усього Старокостянтинівського повіту.

Граф послав в Польщу вчитися на органіста мого діда, обда-рованого парубка Яника (Івана) Слотвинського. Це було напередодні першої світової війни в 1914 році. Повернувся Слот- винський в Терешки вже у 1920 році. 6 років був за кордоном. За цей час навчився гарно грати на органі. І десять років грав під час церковних відправ у Терешківському костелі.

У часи колективізації костел перетворили на клуб (сільбуд) і організували там танці. Місцеві активісти змушували Слотвинського грати їм на органі. Він відмовлявся. За це його в 1931 році вислали на Соловки. Рівно три роки відбув він там. Повернувся додому навесні 1934 року. Але недовго побув на волі. В 1937 році знову забрали в НКВС, судили у Вінниці. Дали 10 років. Відправили на Колиму, де і помер у 1938 році».

Лише за 1937 рік в Терешках було репресовано 37 чоловік.

Події, пов’язані з ліквідацією «останнього експлуататорського класу», – одна з найбільш трагічних сторінок сталінського «великого перелому», що розтрощив хребет найактивнійшій частині селянства, залишивши у душах тих, кого обминули репресії, такий страх перед можливим покаранням, що він не минув і донині. Намагаючись нічим не затьмарити «успіхів соціалістичного будівництва», сталінське керівництво оголосило «ворогами народу» усіх, хто був проти колективізації. А раз «ворог народу» – значить треба знищити.

І ось один такий спогад красилівчанки Фекли Карпівни Кізюн, яка розповідає про свого батька Безсмертного Карпа Федотовича:

–     Наша сім’я тяжкою працею нажила велике господарство. Мали найкращий і найбільший на той час у Красилові двір.

До 1929 року жили більш-менш добре. А через рік нашу сім’ю розкуркулили, забрали молотарку, січкарню, 2 вози, 2 борони, 2 саней, культиватор, плуг, 2 коней, 2 корови, 6 овець, 2 свині, 8 індиків, 22 качки, до сотні курей, цілий віз полотна, одяг, килими, 2 мішки вовни, багато зерна і хліба. Забрали все майно, а нас вигнали з хати на вулицю без жодних засобів для існування. Довго поневірялися з однієї квартири на іншу. Жили у батькового брата. Потім поселилися у братового сусіда. Три рази поверталися в свою хату, і три рази нас виганяли звідти. У

1936  році нарешті дозволили повернутися у рідну домівку в Красилів, але за це ми цілий рік відробляли в колгоспі. У липні

1937  року одного вечора, коли батько повернувся з поля, в двері постукали. Мати відчинила, і до хати увійшов чоловік, який запитав: «Де Карпо Федотович?» Вийшовши, батько почув наказ, з якого зрозумів, що слід йти з цим чоловіком. Ми з надією чекали його, але марно, він не повернувся. Через декілька днів усю сім’ю виселили. Прийшов голова сільради, викреслив у паспортах красилівські прописки і вигнав із хати. Якось добралися до Бердянська. Ледве знайшли квартиру. Платили по 25 крб. у місяць. Від батька довгий час не було звісток. Одного разу водій, що приїхав у Бердянськ, передав нам листа, де батько написав, що його арештували за те, що «ображав Сталіна». На засланні від холоду і голоду почав хворіти, втратив зір. У 1938 році його розстріляли. А у свідоцтві про смерть батька написали, що помер 18 травня 1942 року. Мені порадили звернутися з листом до Ворошилова. Через деякий час прийшов документ про посмертну реабілітацію батька. Потім дозволили повернутися у Красилів. Наша хата виявилась заселеною сім’єю Наральника, але незабаром нам її звільнили. Сусіди насміхалися і глузували з нас, називали куркулями, ворогами народу. Були такі, що з розумінням, подоброму ставилися до нас. У хаті було холодно і порожньо. Ми з сестрою пішли працювати в колгосп. Отримували по 22 копійки за день. Цього, звичайно, не вистачало, бо сплачували дуже ли дуже великі податки: ЗО крб. бездітності, 200 крб. за облігації, 56 кг м’яса, ЗО штук яєць треба було виплачувати і здавати державі щороку. Коло хати ріс садок, він і рятував нас від голоду. Люди казали,що ми не виживемо. Але якось побороли оті всі злидні, і ось я живу ще до сьогоднішнього дня.

Нищівного удару зазнала інтелігенція Красилівщини. Були репресовані завідуючий райвно Федина, інспектори Шпаківський, Суконник, директор Красилівської середньої школи Ленський, вчителі – уроженці села Глібок брати Яневичі, Ткачук та інші. Всім їм приписувалась участь у повстанській організації українських націоналістів проти радянської влади.

Я не знав репресованих особисто і не міг зустрічатися з ними. З багатьма довелось познайомитися з пожовклих від часу фотографій, архівних матеріалів, спогадів родичів, знайомих. Ще про багатьох красилівчан достовірних даних так і не вдалося розшукати. Нехай пробачить мене читач.

Подальше дослідження про минулі народні трагедії – обов’язок перед пам’яттю майже тисячі безневинних красилівчан, жертв сталінського свавілля, символ очищення совісті багатьох істориків, які на угоду усталеним ідеологічним догмам змушені були йти проти істини. Це й спокута гріхів нашого історичного безпам’ятства.