Легендарний матрос із «Потьомкіна»

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

на фото – Іларіон Шестидесятний

Іларіона Шестидесятного змалку вабило море, хоча й народився він 1880 року далеко від його бе­регів, виростаючи на Пів­денному Бузі. А море – безкрайній синьо-зелений світ – вабило дужче й дужче. І він пішов йому назустріч. Пішов сам, піш­ки, за сотні кілометрів.

А було йому тоді всього шістнадцять…

І він таки дійшов до моря, але не став моря­ком. І лише згодом, коли призвали служити «За веру, царя и Отечество», несподівано потрапив на флот. Спочатку – навчальне судно «Березань», а потім – гроза і слава російського флоту – броненосець «Князь Потемкин-Таврический».Іларіон прийшов на «Потьомкін» за рік до повстання. Ще до його початку брав участь у підготовці збройного виступу. Але розпочати повстання раніше наміченого строку примусили обставини.

Про те, що відбувалося тоді на броненосці, легендарний матрос Іларіон Павлович ШЕСТИДЕСЯТИЙ не раз розпові­дав під час зустрічей із учнями, колгоспниками, робітниками селища Антоніни Красилівського району,- розповів він про по­встання і кореспонденту нашої районної газети «Зоря комуніз­му» Анатолію Крятенку 1965 року. Талановитий журналіст опу­блікував ці спогади як документальний нарис. Подаємо окремі фрагменти з нього.

«На світанку 14 червня 1905 року до броненосця, який прибув у район Тендри, підійшов міноносець №276. Він доста­вив команді харчування. Раптом хтось із обуренням вигукнув.

-На м’ясі – черви! Але головний корабельний лікар Смирнов скомандував:

-Облити солоною водою – і в котел!

Розгнівані матроси загуділи:

-За борт цю гидоту! За борт, а не в котел!

Згодом на капітанському мостику появився командир ко­рабля Голіков. Матроси розійшлись, але обурення не вщухало. В обід ніхто з них не хотів їсти борщ із гнилим м’ясом. Тоді старший офіцер Гіляровський викликав караул».

«Вакуленчук, а за ним і інші матроси, щоб запобігти прово­кації, рушили до гарматної башти», – згадував колишній матрос другої статті Іларіон Шестидесятий. – Голіков наказав карау­лові затримати близько ЗО матросів, які не встигли перебігти до башти. Іларіон до болю стиснув зуби. «Зараз розстріляють хлопців. За що?!».

Коли пролунала команда «Вогонь!», гвинтівки мовчали.

-Ах так, не підкорятися? – заверещав Гіляровський і, під­скочивши до одного з караульних, вихопив гвинтівку й пере­смикнув затвор. Цієї ж миті матрос Вакуленчук кинувся до

Гіляровського, щоб одібрати зброю. Але постріл з гвинтівки пролунав раніше. Вакуленчук упав, заливаючи палубу кров’ю.

-Бий драконів! До зброї, браття! – вигукнув Матюшенко.

«Повітря сповнилося грізними вигуками. Корабель затрем­тів від тупоту матроських черевиків, Іларіон, наче піднятий вітром, опинився на батарейній палубі. Схопивши гвинтівку,вибіг наверх. Там побачив розпластаний труп Гіляровського. Від сильного удару з боку Іларіона по голові впав і більше не піднявся лейтенант Неупокоєв. Інші офіцери, зрозумівши, що на броненосці повстання, розбіглися по каютах. Матюшенко і Шестидесятий побігли туди. Незабаром за бортом опинилися лейтенант Тон і ненависний лікар Смірнов.

У цей час на передній палубі, там, де кілька хвилин тому стояли приречені на смерть матроси, повзав на колінах не даній командир корабля Голіков. Матроський суд був коротким і невблаганним – розстріляти!»

Усі офіцери були заарештовані й посаджені в трюм. Команда зібралася на мітинг. На щоглі замайоріло червоне полотнище. Матюшенко говорив про революційні події в країні, про те, що настав час рішуче виступити проти гноблення самодержавства. Потім для керівництва кораблем обрали революційний комітет із 15 чоловік, до складу якого увійшли Матюшенко, Ленисенко, Шестидесятий, Нікітін, Личов та інші. Головою обрали Панаса Матюшенка. Комітет вирішив: «Революційний Потьомкін» іде в Одесу на допомогу страйкуючим робітникам».

Тепер ми знаємо, що серед учасників повстання був і Олександр Коваленко, інженер-механік. Його обрали до скла­ду революційного комітету, який керував повстанням (як один із небагатьох офіцерів, які перейшли на бік повсталих матро­сів, Коваленко, по суті, був командиром бунтівного корабля – .

Пізнім вечором 14 червня броненосець «Потьомкін» разом із міноносцем № 267, що примкнув до флагмана, кинув якір на одеському рейді. Робітники страйкуючої Одеси вийшли приві­тати героїчний екіпаж революційного броненосця.

В адміральській каюті на засіданні комітету було написа­но прокламацію для військових: «Від командира броненосця «Князь Потемкин Таврический». Просимо негайно всіх коза­ків і армію скласти зброю і всім приєднатися під один дах на боротьбу за волю. Прийшов останній час нашого страждання! Геть садержавство!..»

Тим часом призначений Шестидесятим почесний караул у складі Нікітіна, Самойленка, Пронякіна і ще кількох озбро­єних матросів перевіз тіло Вакуленчука з корабля на набе­режну Одеси. Незабаром було встановлено зв’язок із соціал- демократичною організацією більшовиків міста й домовлено про спільні дії. Робітники порту підвели до броненосця судно й перевантажили вугілля.

16 червня хоронили матроса-більшовика Григорія Вакуленчука. Тисячі людей прийшли провести в останню путь загиблого революціонера, скандуючи «Геть царя!», «Хай живе революція!». Коли процесія поверталася з кладовища, на де­монстрантів напали козаки й поліція. І тоді заговорили гармати «Потьомкіна».

А десь у Севастополі готувалася кара. В ніч на 16 черв­ня загін бойових кораблів у складі трьох броненосців, крей­сера і чотирьох міноносців під командуванням контр-адмірала Вишневецького вийшов із Севастопольської бухти на прибор­кання «Потьомкіна». Але навіть із такими силами адмірал не наважився атакувати революційний броненосець! Звернувши у район Тендри, він став чекати підмоги.

Вранці 17 червня на горизонті з’явилася ескадра з оди­надцяти бойових кораблів. Броненосець «Потьомкін», грізно задерши жерла своїх гармат, сміливо рушив назустріч ескадрі. Мінний машиніст Шестидесятий стояв біля бойових механізмів, готовий використати вогневу силу свого корабля.

Історія довго пам’ятатиме цей морський бій, у якому революційний броненосець «Потьомкін» без жодного по­стрілу одержав перемогу над найбільш грізними кораблями Чорноморського флоту.

Подаючись назад, відступив флагманський броненосець «Ростиславль», за ним потягнулись інші кораблі. Ескадра відсту­пила у Севастополь. На 11-й день повстання революційний ко­рабель, так і не здавшись царському флоту, зайшов у Констанцу (Румунія). Нескорений екіпаж здивував цілий світ своїм сміли­вим, рішучим повстанням проти царизму.

А потім були чужі міста й країни – Румунія, Швейцарія, Канада. По всьому світі розкидала доля потьомкінців. Іларіон Шестидесятий повернувся на батьківщину аж 1923-го року. Рано зібрався та пізно виїхав: захворів син, і хвороба надовго прикувала хлопця до ліжка, затримавши їхню сім’ю на чужи­ні. Повернувшись на батьківщину, колишній матрос із головою поринув у трудові будні радянських п’ятирічок. Працював на цукровому заводі біля Києва, потім – у Київських трамвайних майстернях. Тривалий час, до самої Вітчизняної війни, трудив­ся на Московському автомобільному заводі. Війна застала його в Кіровській області, куди поїхав у відпустку до дочки, та так і не зміг повернутися до столиці. Лонька пішла добровольцем на фронт, а Іларіон Павлович залишився працювати в колгоспі – у його роки вже не ставали під рушницю…

У зв’язку з 50-річчям повстання на броненосці «Потьомкін» Іларіон Павлович Шестидесятий був нагороджений орде­ном Бойового Червоного Прапора, а 28 червня 1965 року І. П. Шестидесятому було присвоєно звання Почесного грома­дянина міста-героя Одеси.

…У селищі Антоніни Красилівського району І.П. Шести­десятий прожив два десятиліття. Ще на початку 60-х років керував будівельною бригадою у племгоспі. В місцевій лі­карні працювала донька Віра Іларіонівна – Заслужений лікар УРСР. На початку 70-х родина Шестидесятих переїхала у м. Хмельницький. І тут непросто було застати Іларіона Павловича вдома, не дивлячись на поважний вік.

Мені також пощастило побачити легендарного матроса з «Потьомкіна», коли у жовтні 1977-го року у нещодавно збудова­ному новому приміщенні Хмельницького музично-драматичного театру ім. Петровського відбувалися урочисті збори, присвяче­ні 60-річчю Великого Жовтня. Почесним гостем у президії був Іларіон Павлович Шестидесятий – невисокий на зріст чоловік у білому кітелі з глухим комірцем, груди якого прикрашав орден Бойового Червоного Прапора. Білим інеєм вкрита голова. А під білосніжними густими бровами – світлі очі. Йому тоді було 97 років. Переді мною сяяла жива легенда історії…

Багато років жив і трудився в селі Росолівці Краси­лівського району й інший колишній двадцятирічний учасник повстання на броненосці «Князь Потемкин Таврический» у роки першої російської революції 1905-1907 років – Моїсей Пантелейович Єфіменко – росіянин, який народився у Ростовській губернії 1885 року.

Після того, як революційний крейсер пришвартувався в порту Констанца (Румунія), повсталі матроси, уникаючи пере­слідувань і репресій, як політичні біженці, змушені були при­йняти румунське підданство.

Матрос корабля Єфіменко М. П., як і інші, працював під наглядом поліції в одного з поміщиків Румунії. Там одружився року на румунці Парасковії Бабатрін. Тільки 1918 року Моїсей Пантелейович ЄФІМЕНКО разом із дружиною та чо­тирма дітьми повертається на батьківщину, в Ростовську губер­нію. Але у зв’язку з голодом родина переїздить до України – в Антонінський район. Там Єфіменко влаштовується колійним обхідником на дільницю залізниці від станції «Антоніни» до по- лустанка с. Росолівці. Жив із родиною у невеличкому будиноч­ку в с. Росолівці до кінця життя. Помер Моїсей Пантелейович Єфіменко 1952-го року. Похований на кладовищі села Росолівці. Своїм рішенням Красилівська районна рада депута­тів трудящих на кладовищі поставила Пам’ятний знак.

Посвідчення учасника першої російської революції 1905-го року було підписано самим Головою ЦВК РСФРР Я. М. Свердловим, – розповідала онука Моїсея Пантелейовича

-Ткачук (Єфіменко) Катерина Василівна, 1928 року народжен­ня, уродженка с. Росолівці. – Ми гордимося нашим славним предком, чиє ім’я навічно увійшло в історію.