Терниста дорога до слави
За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:
на фото – Йосип Тимофійович Сівйолов ділиться спогадами з краєзнавцем Гжимайлом Ю.Д.
Про свого дядька Йосипа Тимофійовича Сівйолова, Героя Соціалістичної Праці, мешканець нашого міста Віктор Павлович Киданчук розповідав мені й раніше. А нагода зустрітися особисто з Йосипом Тимофійовичем випала лише тоді, коли він 2007-го року приїхав у Красилів напередодні дня Перемоги. Тоді й поділився спогадами про своє життя.
..Народився Йосип Сівйолов у Красилові 1929 року у селянській родині. На обійсті, де зараз мешкає сестра Франя, промайнуло його дитинство. Під лісом із сусідськими хлопцями паслиі худобу, ховаючись від лісника. Разом із ними збирав гілки , щоб пропали ти у грубці невеликої хатинки, де з батьками мешкали крім нього ще братик і сестричка. Змалку зазнав гіркоти голодомору 1932-1933 років.
А потім була війна… Жахливі роки воєнного лихоліття.
На третій день окупанії Красилова німці порозвішували оголошення про створення районної управи і що за невиконання розпоряджень жителів каратимуть – аж до розстрілу. Селян зобов’язали працювати у так званих «общинних господарствах» обовязково здавати молоко або платити податок.
Вводилася подушна подать – 120 крб. із чоловіка й 100 крб. із жінки. Оподаткували навіть власників собак. Кожен член загального двору віком від 16 до 60 років зобов’язаний був працювати. Робочий день селянина тривав з 5 ранку до 22 години. Перерва на сніданок тривала півгодини, на обід – ігодину. Подушним податком обкладали громадян 18-60 років.
Від цього податку звільнялися тільки фольксдойче, інваліди й біженці. Розміри поставок молока мешканцям містечка коливався від 150 до 300 літрів.
У період окупації, як і в голодні роки, красилівчани змушені були додавати в борошно конюшину, липовий цвіт, жолуді. Рідко коли в селянській хаті горіла гасова лампа. Як і в і гарі часи, для освітлення використовували скибку (скіпку).Окупанти забороняли ходити в ліс по дрова.
«Чув я, що на цукровому заводі діяла підпільна група, яку викрили навесні 1943 року. Майже всіх підпільників розстріляли у (Сгарокостянтинівському гестапо». Проте ні розстріли, ні тортури не змогли вбити віру красилівчан у перемогу Червоної Армії над фашистськими загарбниками. І ця віра восторжествувала березня 1944 року Красилів звільнили радянські війська».
«Ще на Заході продовжувалась війна, ше фашист скаженів у своєму лігві, а ми, молоді, – продовжував Йосип Тимофійович уже на звільненій землі бралися за відбудову. Працювали на упорядкуванні вулиць, розбирали зруйновані будинки. Влаштовували не тільки суботники, а й недільники: висаджувані молоді деревця, розкопували газони, клали бруківку».
«Але завжди, – як пише Н.В.Федорчук у книзі «Твої герої, Кам’янеччино»,вабив молодого Йосипа цукровий завод, який годі здавався юнакові справжнім велетнем-красенем. Кожного ранку могутній гудок сповіщав про початок нового трудового дня. Щоранку туди, до прохідної, поспішали цукровари.
У неповні п’ятнадцять літ квітневого дня 1944 року переступив поріг майстерні цукрового заводу і Йосип Сівйолов. (‘початку був учнем-насікальником, згодом – учнем токаря. Колектив, у якому розпочав свою трудову діяльність юнак, був по справжньому дружний, робітники цілодобово не відходили під верстатів. То був нелегкий час, але він був справжнім горнилом, школою досвіду, мужності, життєвого гарту».
До прикладу: у повоєнні роки буряки на підприємство доставляли на «полуторках» та ЗІСах-5. На кожній автомашині з к шгоспів їхало по дві жінки, які розвантажували сировину на кагатному полі. Потім заводські робітники знову завантажувати солодкі корені на транспортні засоби і доставляли їх до бурячної. Там їх знову розвантажували вручну. Скільки треба було пролити поту, витратити фізичної праці! Якою дорогою міною обходився кожен кілограм цукру!
Не дивлячись на це, у лютому 1945 року за досягнуті успіхи Красилівський цукровий завод одержав Перехідний Червоний Прапор ЦК ВКП(б), Ради Народних Комісарів СРСР ВЦРПС і 60 тисяч крб. премії.
За цей час Йосип Тимофійович закінчив вечірню школу робітничої молоді, вступив у комсомол, одружився. Разом із дружиною Галиною Василівною виховували трьох дітей.
«Через усе життя, – зазначає Н. В. Федорчук, – проніс Й. Т. Сівйолов трудові уроки свого наставника – головного технолога цукрового заводу Андрія Яковича Іщука, від якого пере йняв невичерпну працелюбність, енергію, любов до життя. Це допомагало молодому робітникові постійно й наполегливо працювати над підвищенням свого професійного рівня. За короткий час роботи йому присвоїли 7-й розряд токаря. Але однієї спеціальності на цукровому заводі замало, адже підприємство працює сезонно, тут треба бути майстром на всі руки. ! Йосип Сівйолов освоює дуже непросту професію апаратника. Під час виробничого сезону варить цукор, а в ремонтний період точить деталі».
«Робота апаратника особлива, – ділився своїми спогадами про Сівйолова ветеран праці Красилівського цукрового заводу Олександр Григорович Волинець, – тут потрібно мати добрий зір, слух і нюх, знати й відчувати, яка насиченість сиропу. А Йосип досконало володів тонкощами цієї технології виробництва. Уже тоді, в 50-х роках, ми запровадили новий метод варіння цукру середнього розміру кристалів. А під час реконструкції заводу, коли ми модернізували парові машини, переобладнали й плунжерні насоси на електродвигуни й елєктротурбіни, Сівйолов відзначався як першокласний спеціаліст. Скрізь відчувалися його велике бажання й наполегливість у до-сягненні позитивного результату. Ми товаришували, у нас були спільні інтереси. Разом співали у хорі цукрового заводу, брали участь у аматорських виставах, які ставили наші учасники художньої самодіяльності на сценах багатьох Будинків культури цукрових заводів області. Як ветеран війни і праці я часто із (‘івйоловим виступав на зустрічах перед молоддю Красилова. Йосип Тимофійович на заводі умів робити все. Це був прекрасні їй наставник молоді, чуйна і скромна людина».
За путівкою цукротресту 1961-го року Й.Т.Сівйолова переходять з метою кадрового підсилення колективу на новозбудований Кам’янець-Подільський цукровий завод, де він працював аж до 1996 року. Тут ще повніше розкрилася його новаторська думка у підвищенні ефективності виробництва. Власними винаходами, багатьма раціоналізаторськими пропозиціями він тоді досягав максимального виходу цукру з маси – до 40-60%. Його досвід у 60-90-і роки вивчали й запроваджували на цукрових ківодах не тільки області й України, але й у інших державах (Болгарії, Індії, Непалі).
За самовіддану працю, блискучі організаторські здібності, і (платні новаторські успіхи Йосипа Тимофійовича Сівйолова було нагороджено орденами Леніна, двома орденами Трудового Червоного Прапора, медалями. А незабутнього 1971-го року на іюто грудях засяяла Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці.
..Народився Йосип Сівйолов у Красилові 1929 року у селянській родині. На обійсті, де зараз мешкає сестра Франя, промайнуло його дитинство. Під лісом із сусідськими хлопцями паслиі худобу, ховаючись від лісника. Разом із ними збирав гілки , щоб пропали ти у грубці невеликої хатинки, де з батьками мешкали крім нього ще братик і сестричка. Змалку зазнав гіркоти голодомору 1932-1933 років.
А потім була війна… Жахливі роки воєнного лихоліття.
На третій день окупанії Красилова німці порозвішували оголошення про створення районної управи і що за невиконання розпоряджень жителів каратимуть – аж до розстрілу. Селян зобов’язали працювати у так званих «общинних господарствах» обовязково здавати молоко або платити податок.
Вводилася подушна подать – 120 крб. із чоловіка й 100 крб. із жінки. Оподаткували навіть власників собак. Кожен член загального двору віком від 16 до 60 років зобов’язаний був працювати. Робочий день селянина тривав з 5 ранку до 22 години. Перерва на сніданок тривала півгодини, на обід – ігодину. Подушним податком обкладали громадян 18-60 років.
Від цього податку звільнялися тільки фольксдойче, інваліди й біженці. Розміри поставок молока мешканцям містечка коливався від 150 до 300 літрів.
У період окупації, як і в голодні роки, красилівчани змушені були додавати в борошно конюшину, липовий цвіт, жолуді. Рідко коли в селянській хаті горіла гасова лампа. Як і в і гарі часи, для освітлення використовували скибку (скіпку).Окупанти забороняли ходити в ліс по дрова.
«Чув я, що на цукровому заводі діяла підпільна група, яку викрили навесні 1943 року. Майже всіх підпільників розстріляли у (Сгарокостянтинівському гестапо». Проте ні розстріли, ні тортури не змогли вбити віру красилівчан у перемогу Червоної Армії над фашистськими загарбниками. І ця віра восторжествувала березня 1944 року Красилів звільнили радянські війська».
«Ще на Заході продовжувалась війна, ше фашист скаженів у своєму лігві, а ми, молоді, – продовжував Йосип Тимофійович уже на звільненій землі бралися за відбудову. Працювали на упорядкуванні вулиць, розбирали зруйновані будинки. Влаштовували не тільки суботники, а й недільники: висаджувані молоді деревця, розкопували газони, клали бруківку».
«Але завжди, – як пише Н.В.Федорчук у книзі «Твої герої, Кам’янеччино»,вабив молодого Йосипа цукровий завод, який годі здавався юнакові справжнім велетнем-красенем. Кожного ранку могутній гудок сповіщав про початок нового трудового дня. Щоранку туди, до прохідної, поспішали цукровари.
У неповні п’ятнадцять літ квітневого дня 1944 року переступив поріг майстерні цукрового заводу і Йосип Сівйолов. (‘початку був учнем-насікальником, згодом – учнем токаря. Колектив, у якому розпочав свою трудову діяльність юнак, був по справжньому дружний, робітники цілодобово не відходили під верстатів. То був нелегкий час, але він був справжнім горнилом, школою досвіду, мужності, життєвого гарту».
До прикладу: у повоєнні роки буряки на підприємство доставляли на «полуторках» та ЗІСах-5. На кожній автомашині з к шгоспів їхало по дві жінки, які розвантажували сировину на кагатному полі. Потім заводські робітники знову завантажувати солодкі корені на транспортні засоби і доставляли їх до бурячної. Там їх знову розвантажували вручну. Скільки треба було пролити поту, витратити фізичної праці! Якою дорогою міною обходився кожен кілограм цукру!
Не дивлячись на це, у лютому 1945 року за досягнуті успіхи Красилівський цукровий завод одержав Перехідний Червоний Прапор ЦК ВКП(б), Ради Народних Комісарів СРСР ВЦРПС і 60 тисяч крб. премії.
За цей час Йосип Тимофійович закінчив вечірню школу робітничої молоді, вступив у комсомол, одружився. Разом із дружиною Галиною Василівною виховували трьох дітей.
«Через усе життя, – зазначає Н. В. Федорчук, – проніс Й. Т. Сівйолов трудові уроки свого наставника – головного технолога цукрового заводу Андрія Яковича Іщука, від якого пере йняв невичерпну працелюбність, енергію, любов до життя. Це допомагало молодому робітникові постійно й наполегливо працювати над підвищенням свого професійного рівня. За короткий час роботи йому присвоїли 7-й розряд токаря. Але однієї спеціальності на цукровому заводі замало, адже підприємство працює сезонно, тут треба бути майстром на всі руки. ! Йосип Сівйолов освоює дуже непросту професію апаратника. Під час виробничого сезону варить цукор, а в ремонтний період точить деталі».
«Робота апаратника особлива, – ділився своїми спогадами про Сівйолова ветеран праці Красилівського цукрового заводу Олександр Григорович Волинець, – тут потрібно мати добрий зір, слух і нюх, знати й відчувати, яка насиченість сиропу. А Йосип досконало володів тонкощами цієї технології виробництва. Уже тоді, в 50-х роках, ми запровадили новий метод варіння цукру середнього розміру кристалів. А під час реконструкції заводу, коли ми модернізували парові машини, переобладнали й плунжерні насоси на електродвигуни й елєктротурбіни, Сівйолов відзначався як першокласний спеціаліст. Скрізь відчувалися його велике бажання й наполегливість у до-сягненні позитивного результату. Ми товаришували, у нас були спільні інтереси. Разом співали у хорі цукрового заводу, брали участь у аматорських виставах, які ставили наші учасники художньої самодіяльності на сценах багатьох Будинків культури цукрових заводів області. Як ветеран війни і праці я часто із (‘івйоловим виступав на зустрічах перед молоддю Красилова. Йосип Тимофійович на заводі умів робити все. Це був прекрасні їй наставник молоді, чуйна і скромна людина».
За путівкою цукротресту 1961-го року Й.Т.Сівйолова переходять з метою кадрового підсилення колективу на новозбудований Кам’янець-Подільський цукровий завод, де він працював аж до 1996 року. Тут ще повніше розкрилася його новаторська думка у підвищенні ефективності виробництва. Власними винаходами, багатьма раціоналізаторськими пропозиціями він тоді досягав максимального виходу цукру з маси – до 40-60%. Його досвід у 60-90-і роки вивчали й запроваджували на цукрових ківодах не тільки області й України, але й у інших державах (Болгарії, Індії, Непалі).
За самовіддану працю, блискучі організаторські здібності, і (платні новаторські успіхи Йосипа Тимофійовича Сівйолова було нагороджено орденами Леніна, двома орденами Трудового Червоного Прапора, медалями. А незабутнього 1971-го року на іюто грудях засяяла Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці.
На превеликий жаль, 2009-го року перестало битись серце цього великого красилівчанина. Але людська Пам’ять про нього невмируща як про Людину світлої долі.
Немає коментарів:
Дописати коментар