Його найдорожча пам’ятна реліквія

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

на фото –  Григорій Димокур( перший зліва) у колі шкільних друзів

Про нашого земляка, колишнього фронтовика з с. Моньчинці Г. П. Димокура кореспондент газети “Радянське Поділля” Станіслава Старостіна писала:

«…Особливо запам’ятався квітень 1943-го. Тоді Григорій Димокур воював у складі 18-ої армії, якою командував генерал- лейтенант Леселідзе, а начальником політвідділу був полковник Леонід Ілліч Брєжнєв.

Григорій Димокур служив шофером в армійській газеті «Знамя Родины». Ця армійська газета оперативно відгукувалась на всі події на Малій Землі. її чекали в окопах і траншеях, передавали з рук у руки. А газетярі постійно знаходились у військових частинах, висаджувалися з десантами, брали участь у рейдах диверсійних груп.

Ці слова якоюсь мірою стосуються фронтового життя Григорія Панкратовича Димокура. Адже йому доводилося не лише перевозити друкарське устаткування часопису, але й доставляти газетярів на передову лінію фронту, завозити на Малу Землю свіжі номери армійської газети. Пригадує, як одного разу з диверсійним загоном вирушив у рейд по тилах ворога. Попереду йшли кореспонденти армійської газети Герой Радянського Союзу Сергій Борзенко, Борис Галанов, письменник Степан Крижанівський. В урочищі Вовче горло, відрізаному горами, оборону тримали наші війська. Журналістам було дано завдання – встановити зв’язок, довідатись, як воюють бійці, чого потребують, як налагоджено евакуацію поранених. Добиратися довелося навпростець крутими лісовими схилами, вбрід через бурхливі гірські річки.

Військкори беззмінно перебували на плацдармі, з ними постійно здійснював зв’язок Григорій Димокур. І хоч якою небезпечною була переправа на плацдарм, щоразу редакційний шофер доставляв туди армійську газету, а звідти повертався з переданими нарисами, статтями, замітками кореспондентів.

Частим гостем бійців Малої Землі був Леонід Брєжнєв. Начальник політвідділу 18-ї армії у найважчі моменти бою знаходив душевні слова, шо кликали до подвигу. Тут, на Малій Землі, Григорій Панкратович і став комуністом.

За участь у визволенні й творенні газети Григорій Димокур був нагороджений медалями «За відвагу» і «За бойові заслуги».

І ось залишилися позаду 225 вогненних днів, проведених на Малій Землі. Визволено Новоросійськ і весь Таманський півострів. Але не закінчився на цьому бойовий шлях 18-ї армії Жадану волю несла вона українському народові, братнім народам Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини.

9 травня 1945-го року 18-а армія перебувала у містечку Коетіні, недалеко від Праги. Готували святковий номер газети. І на першій сторінці, як нині пам’ятає, заповітні, довгожданні слова: «Велика Вітчизняна завершилася! О 22 годині Москва від імені Батьківщини дасть урочистий салют на відзначення Великої Перемоги». Але на чехословацькій землі ще точились жорстокі бої. Телеграф передавав у редакцію повідомлення майора Никифора Жатька: «Зранку 9 травня, не припинивши воєнних дій, німці вирішили будь-що прорватися на захід. Наше командування віддало наказ – перейти у рішучий наступ і розгромити ворожі сили».

І тоді військам 1-го, 2-го і 4-го Українських фронтів довелося спільно «приводити до тями» уціліле на той час фашистське угруповання генерал-фельдмаршала Шернера. З ним було по кінчено за три дні.

Повеселілі, радісно збуджені бійці стали наводити красу. До свіжовипраних гімнастерок прикріплювати ордени й медалі. А газета друкувала листи солдатів у рідні краї. Адже потрібно було розповісти про найбільш заслужених, які поїдуть у Москву на Парад Перемоги. За порадою начальника політвідділу 18-ї армії Леоніда Брєжнєва армійська газета “Знамя Родины” випустила сторінки, присвячені 19 подякам І верховного Головнокомандуючого 18-ій армії. Це був своєрідний літопис її бойового шляху.

Незабаром Леонід Брєжнєв одержав нове призначення. Через кілька днів разом із командуючим Гасстиловичем і членом Військової Ради Колоніним він відвідав редакцію армійської газети, щоб попрощатися. По-солдатськи і купі були слова, але кожен згадав про все пережите за роки війни. Тоді й було зроблено на згадку пам’ятний знімок.

Це фото Григорій Панкратович Димокур довгі роки беріг як найдорожчу реліквію. Вона завжди нагадувала йому про колишню бойову юність, про дорогих серцю друзів, про полум’яні п незабутні роки.

…Давно закінчилася війна. Розбіглися вусібіч дороги ветеранів армійської газети. Але до останніх років життя не поривав зв’язки із бойовими друзями нині вже покійний ве- іеран Григорій Димокур. І йшли у невеличке подільське село Моичинці Красилівського району листи, спогади від колишніх фронтовиків – Сарнацького з Києва, відомого поета-публіциста Котлярова, вченого з Харкова Зикеєвої.

Щороку 12 травня ветерани 18-ї армії збираються у Москві. Колись на цю зустріч завжди приїжджав і подолянин Григорій Димокур. І згадували колишні бійці нелегкі фронтові дороги, якими йшли разом до Великої Перемоги.

Бентежні спогади учасників знаменитих історичних ‘ подій минулої доби, мовби нев’янучі полум’яні троянди, мов солдати на бойовому посту, вивершують одвічний плин іншого буття. Життя триває…