ГОЛОДОМОР У ГЛІБКАХ

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

На лівому березі річки Бужок, яка є притокою Південного Бугу, розкинулося невеличке село Глібки. Чудова природа, родючі чорноземи, пасовища на розкішних луках, п’ять ставків, де водиться риба, заплави, багаті дичиною.

Після революції всі селяни одержали землю і раділи, що нарешті настане щасливе життя. В кожному дворі тримали худобу. Багато жителів мали власні пасіки. На пагорбі західної околиці красувалося одинадцять дерев’яних вітряків. Тут мололи зерно не тільки жителі Глібок, а й люди з навколишніх сіл.

Страшні випробування випали на долю селян під час примусової колективізації. Ось як про це згадує живий свідок тих подій Паша Андріївна Маркітан:

–     Осіннього дня 1929 року я прийшла зі школи. Бабуся тримала в руках лист і попросила, щоб я прочитала, бо сама була неграмотною. Лист був від дядька Павла, який працював першим секретарем Чернігівського обкому КП(б)У. Він писав, що розпочинається масова колективізація і просив, аби батько не вагався, а добровільно вступав у колгосп. Приклад батька наслідували і решта селян. В окружній газеті «Шляхом Жовтня» від 7 січня 1930 року було написано, що 1 грудня 1929 року райвиконкомом зареєстровано статут артілі імені Леніна с.Глібки. 156 дворів перейшли на колективну форму господарювання. Усуспільнюється худоба.

Однак те, що всі вступили в колгосп, видно, чомусь не сподобалося вищому керівництву. Треба ж було когось розкуркулювати. Приїхав представник з району. Декілька чоловік, нізащо виключили з колгоспу. А потім їх обклали непосильними податками. Хто не сплачував податків, забирали хати, розпродували майно. До цього списку потрапили Онисим Біляк, який декілька років перед тим в Америці заробив грошей і, повернувшись додому, спорудив млин, одержав земельний наділ від радянської влади, Станіслав Яневич мав молотарку, Іван Новосад, Денис Шаховал та Гнат Зубко – вітряки, Григорій Коломієць, Яків Ткачук, Петро Гаврилюк, Петро Голібко збудували собі гарні хати. Антон Новіцький під час громадянської війни служив у петлюрівській армії, Роман Буняк, виступаючи на зборах, сказав декілька слів, які не сподобалися присутнім районним керівникам – ось які «гріхи» мали ці люди.

Цих селян вигнали з їхніх будинків, а майно розпродали. Григорія Коломійця, Антона Новицького, Романа Буняка вислали в Сибір.

Забрані у власників вітряки згодом розібрали і спалили. Яки-мось дивом лише один уцілів. І то він довго не простояв – згорів від удару блискавки.

За вказівкою зверху усуспільнили худобу, забирали землю, вирощений врожай, трощили жорна. Насувалося страшне лихо – голод.

Паші Маркітан на той час виповнилося дванадцять років. «Я добре пам’ятаю те страшне лихо, – каже вона.- Хоча на дворі буяла весна і було красиве все довкола, але світ здавався немилим. Дуже хотілося їсти. Голод не давав навіть заснути. Ми, діти, бігали до річки, рвали татарське зілля, витягували з нього серединки і їли, аби хоч якось вгамувати голод. Збирали вершки лободи, мама вдома їх пропарювала окропом, солила, заправляла часником. А ще рвали листя черешні, сушили його, терли і пекли млинці. Від коржів, спечених із луски проса та гречки, сильно різало в животі. Нашу сім’ю від голоду рятувала корова.

Страшно було дивитися, як селом ходили виснажені, опухлі від голоду люди. Але найстрашнішою була звістка, яка миттю облетіла село у червні 1933 року. У сім’ї Стаха Кушнірука вбили і з’їли вагітну невістку Анюту. Сусіди бачили закривавлений одяг, куски м’яса. Господарі казали, що вона нібито пішла до родичів у Теофіполь. Через декілька днів помер від голоду її дворічний син Льоня. Але тоді ніхто нікого не притягував до відповідальності».

У Глібках з голоду померли сімнадцять чоловік. Усіх їх по-хоронили без трун.

У той важкий час судили за колоски. Мати п’ятьох дітей Ганна Гаврилюк зірвала в полі декілька колосків недозрілої пшениці. Її спіймали і засудили на десять років. Чоловіка з дітьми вигнали з хати і все майно продали. Така ж доля спіткала Ольгу Коломієць. Навіть сімдесятилітню Теклю Ткачук засудили на п’ять років позбавлення волі, але згодом, зваживши на немолодий вік, випустили з в’язниці.

Я навів факти примусової колективізації та її наслідки лише на прикладі одного невеличкого села. А скільки їх було на території Красилівщини, на нашому славному Поділлі, по всій Україні – важко перерахувати. Ще довго тривожитиме душі людські відгомін того страшного лиха – голодомору тридцять третього. Але хочу сказати про інше. Історичними фактами доведено, що цей голод був штучно нав’язаний, наперед продуманий, заздалегідь спланований.