ТРИВОЖАТЬ ДУШУ СПОГАДИ

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

На «Гідро» вітряно. Дме різкий північно-західний вітер. Роз-мотуючи вудки, старий Ткачук почув, як здалеку долітає ледь чутний журавлиний поклик. Пилип Онисимович зраділо шукає очима по всьому небосхилу птахів, що відлітають. Аж ген вони!.. Від Заставок летять… Сурмлять свою тривожну пісню в далеких трикутниках.

І ось нарешті можна розрізнити чи не кожного з них. Вожак упевнено тримається курсу. За ним двома шеренгами летить уся зграя. Ключ за ключем пропливає над рідним Красиловом. Над Случем, над багряними садами і перелісками лине сумний про-щальний перегук.

Відлітають журавлі… Летять, і хоче їм віддати всі свої спогади Пилип Ткачук, їх у нього так багато за 84 роки життя. Віддав би, але серце болить, адже вони такі до болю рідні…

Щось невидиме зв’язувало оцю просту, непомітну і водночас героїчної долі людину із тим вирієм, що уже геть злився із сірою глибиною неба. Я бачив, що не хотів він, щоб його життя, якого залишилося і так зовсім мало, проковтнула безодня віків.

…Вудки ніби потомились і, ліниво опустивши голову в чорну воду, лежали, спочивали, їх спокій непомітно перейшов до нас, і полилась тиха розповідь Пилипа Ткачука. Стало зовсім тихо. Лише голос старого чоловіка лунав впевнено і спокійно:

–     Мій батько, Онисим Миколайович, був ковалем (родом він із Красилова). Взяв у борг камінь, залізо, дерев’яну основу, хотів поставити кузню. Щоб збудувати приміщення, потрібні були гроші. Набрав всякого товару, краму і повіз у Кульчини продавати. Коли повертався назад, за Заставками його пограбували. Залишився без нічого.

З того розпачу вирішив залишити рідний край і їхати у пошуках щастя до Америки. Було це десь у 1905-1906 роках. За океаном влаштувався на роботу ковалем на суднобудівному заводі. Якось батько не вберігся і чавунний поршень парового молота розбив йому плече. Потрапив до лікарні. Для догляду викликали матір. Більше року пробула з ним мама. Жили за рахунок пенсії, яку призначили батькові за каліцтво.

Згодом вирішили повернутися додому. 1909 року, 7 березня, на пароплаві по дорозі додому моя мама Марія Сидорівна народила мене.

Дитячі та юнацькі роки минули в Красилові. Навчався у це- рковно-приходській школі, потім два роки у Красилівській семирічці. Після повернення з Америки батько тяжко працював. Він був проти колгоспу і щоб не вступати до нього, добровільно віддав землю Красилівському буряковому товариству. За такі антидержавні погляди його вислали до Сибіру у Красноярський край. Майно конфіскували, нас виселили з будинку. Подалися ми з братом Федором на Донбас. Там влаштувалися на роботу в м. Кадіївці.

З Сибіру батько написав листа Г.І.Петровському з проханням переглянути справу, так як землю він віддав, а під час гро-мадянської війни допомагав червонокозакам-примаківцям, які стояли в Красилові.

Згодом батька відпустили. Але радість наша була передчас-ною. Коли я приїхав з Донецької області, відразу викликали в Антоніни знятись з військового обліку. Там зустрів знайомих красилівчан, батьків яких вислали до Сибіру. Всіх нас того дня заарештували і відправили до Проскурова, звідти – у Житомирську тюрму, де ми пробули 7 місяців.

Там спробував боротися за свої права, адже ніякого злочину не скоїв. Голодував п’ять діб, потім ще сім. Але ніхто не хотів зі мною розмовляти. Як сина куркуля-орендаря, «ворога народу», відправили в Іркутськ. Важко було – зміна клімату, тяжка, виснажлива праця на будівництві Ангарського мосту. А працював електриком-кесонщиком під водою. Згодом відправили на будівництво збагачувальної фабрики по видобутку олова і свинцю в Монголію, потім знову – Іркутськ.

Якось у 1934 році в бараці проводили мітинг з приводу вбивства С.М.Кірова. Виступав ленінградець і розповідав, як це сталося. Я не встиг на п’яту годину повернутися у свій барак. На запитання, чому запізнився, розповів, що слухав про Кірова і додав від себе, що коли б він був на місці Сталіна, людям жилося б краще. За це мене відправили у Читинську тюрму і почали готувати до етапу на Далекий Схід. Спочатку на станцію Рачиха, потім на баржах через Татарську протоку біля Південного Сахаліну і Курильських островів в порт Нагаєво – 5 км через сопку вгору – це вже була територія Магадану. Дали табірну спецівку і відправили на приїск «Утиный». Працював на дільниці «Северный Дарьял» електриком по ремонту електродвигунів

У 1942 році, коли закінчувався строк, мене запитали, чи згоден я був з таким вироком. Відповів, що ні, як можна без суду і слідства! За що ? Я не скоїв ніякого злочину! Дали ще один строк і знову сидів 5 років.

Після звільнення працював вільнонайманим електротехніком. Дихав повітрям вільно, але додому не відпускали.

Не знаю, як дожив до 1948 року. Переніс 14 операцій, хворів екземою. В 1948 році комісія визнала мене інвалідом II групи і нарешті дозволили їхати на батьківщину. Близько чотирьох місяців добирався додому.

По дорозі у поїзді почув таке. За Уралом на річці Яя в старі часи (за столипінської аграрної політики) давали безкоштовно землю – їдь, заселяйся. То з одного боку річки поселились козаки з Дону, а з іншого – українці, як виявилось, то були люди з Кра-силова і назвали своє поселення «Красиловка». Так я дізнався про своїх родичів по матері з Красилова Більчуків.

Загальний строк заслання і тюрем склав 18 років. Коли дістався додому, батька вже не застав – помер в 1943 році. Брат Федір загинув на фронті під Харковом, старший брат ще до війни виїхав за кордон – хотів потрапити до Америки, але не доїхав, працював на Кубі, тамі помер в 1965 році.

А в повоєнні роки я був будівельником, споруджував житло для працівників газопроводу, школу, будинок культури, компресорну станцію. Працював на пошті до пенсії… За що у мене відібрано кращі роки життя?

…Вечоріє. Вітер стих. Перестала кректати стара верба і рипіти висока осина. Важка сіра хмара зависла над газопроводом. Пора додому. Змотавши вудки, закутавшись тепліше, Пилип Онисимович рушив знайомою стежкою в напрямку міста.