Хроніка одного життя

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Ці спогади записав Іван Васильович СІНЧУК зі слів прабабусі Федори Степанівни КРИСОВАТОЇ (МИКИТЮК) узимку 2001 року – жительки с. Печеськи Красилівського району. Померла бабуся 29 травня 2008 року.

Уже ’76-а зима стукала у її вікно, і жилося їй нелегко, як усім тим, хто здатний перейматися чужою бідою. Адже є люди, котрі дивляться — і не бачать, слухають – і не чують. А вона все бачила і все чула – тому й страждала. І тихими вечорами лилась річечка її спогадів:

Народилася Федора у лютому 1925 року у селі Печеськи в сім’ї селян. У неї були добрий грамотний батько Степан Федорович Микитюк і ласкава матінка Ювгенія Демидівна Микитюк, старші брати й сестри. Родина збиралася увечері в затишній хатині з вишитими рушниками, і всі після вечері розповідали, хто чим займався, як справи у школі. Батько читав Біблію, приходили сусіди, обговорювали сільські події.

Але тривало не недовго. Помер 1934 року батько, учасник боїв Першої світової війни. Він 1915-го року на фронті отруївся під час газової атаки, а по війні, навіть будучи хворим, ніяк не хотів віддавати свою землю в колгосп. Але перед самою смертю написав заяву і велів дружині віднести -уполномоченному»: «Я бачу, що настав такий час, шо треба берегти дітей. А то хату відберуть, а тебе з дітьми відправлять у Сибір. Бачиш, уже Яків (старший син) без нашої о відома став партійним. Я випадково знайшов у нього квиток». Пізніше Якова (Микитюк Яків Степанович) призначать головою сільської ради. Та як відомо горе само не ходить. Повертаючись із Красилова з наради, він простудився й зимою 1939 року Якова, не. стало. Залишився маленький син Микитюк Віталій Якович, який у 70-х роках тривалий час також працював головою, а пізніше секретарем Печеської сільської ради.

Для нашої сім’ї 30-ті роки взагалі були дуже важкими. У і рудні 1932-го – січні 1933-го років поховали Саву й Ольгу маленьких братика й сестричку. Пам’ятаю Великдень 1933- іі) року, коли мама нам дала по крашанці й шматочку Ласки з житньої муки. Не можна казати, шо ми дуже голодували (в нас була корова), але все одно ходили голодними. Постійно хотіли їсти. Великі були «налоги». Збіжжя зібрали непогане, але в нас його забрали підчисту. Навіть квасолю. Пекли хліб і зачиняли в скриню. Напевно, щоб ми не об’їлись.

А потім настав 1941 рік – рік всенародної трагедії. Ще навіть наш Павло (Микитюк Павло Степанович), молодший брат, призваний до війська 1941-го року, нічого й не написав, не дав і шістки про себе (його в березні призвали в ряди Червоної Армії), як тут Німеччина напала на нас – на Радянський Союз.Була обідня пора . Ми були біля машини (молотарка). Молодий хлопчина прискакав на коні й повідомив страшну звістку.

Старші люди заплакали, закричали. У 16 років важко було зрозуміти, чому село покинули бійці Червоної Армії на поталу ворогові. А були ж такі гарні плани на майбутнє. Мені давали направлення вчитись на вчительку. Але не так склалося, як, гадалося. Важко було зрозуміти, чому нашу старшу сестру Палажку (Микитюк Палажка Степанівна) у товарному вагоні вже повезли в Німеччину. Хіба ж вона хотіла?

Уже староста вписав у списки й мене. Добрі люди попередили. Ховалася у бездітних сусідів, у коноплях, у лісі… До тих пір, поки маму не забрали замість мене, дуже її побили. Катрусю (Микитюк-Шевчук Катерина Степанівна), їй тоді було 9 рочків , не пустили з матір’ю, нагнали додому. Бідне дитинча..

Не пам’ятає батьківської ласки, а тут і матінку може втратити.Скільки думок тоді роїлося в моїй голові, а порадити нікому. Самій потрібно було вирішувати, самій обирати долю…Ось назустріч іде мама. Кинулась до мене, але німець кулаком м відкинув її, не. дав пригорнути доньку, плюнув межи очі.Тільки здаля мама перехристила мене й просила повернутися живою.

У Німеччині зранку до ночі я стояла й мила посуд.Працювала в готелі (пізніше, коли наші дійшли до границі Німеччини, там став госпіталь. Праця була виснажливою, а ставлення непередбачуване. Одного разу гітлерівський офіцер, і пішовши на кухню, вигукнув: «Сталін капут!». «Ніхто Сталін капут, Гітлер капут», – не стрималася я й заперечила йому. За що и була побита. Коли прийшла до пам’яті, побачила перелякане обличчя хазяїна, заплакані очі подруги Варочки – тоді й зрозуміла, що залишилася живою. Пройде час – і той самий німець ше раз прийде на кухню, але вже не такий бундючний, аби сказав “Гїтлер капут»! тут же покінчить життя у квітучому садку. Шкода було його, але. напевно, в нього така доля…

Повернулась додому 1945 року. Усе таке рідне, близьке. Брат, хоч і без ноги, але живий повернувся з фронту. Його поранили в боях під Воронежем. Одружився. Дружина з Острогожська Воронезької області. Там і прожили своє житні Жива й здорова повернулася з німецької каторги й сестра Палажка. Підросла молодша Катерина. Але в мами почали відмовляти ноги, давав про себе знати німецький кийок. Пішла, працювати в місцевий колгосп. Від колгоспу направляли на роботу в Ангонінське лісництво. Необхідно було садити нові дерев,». Адже за роки війни німці багато лісу винищили й вивезли, і а її на паливо чимало пішло своїм людям. Зранку до ночі ми садили дерева, сіяли шкілки, обробляли й захищали молоді деревин. Ось уже перші ялинки потягнулись до неба. Граби, буки, квіти. За кожним, як за малою дитиною, потрібен догляд. Мене поставили ланковою.

В Антонінське лісництво 1952 року приїхала урядова коміїсія.

Показали їм Кульчинське урочище. Не могли повірити, що такий короткий період отак виросли ялини. А 1953-й приніс несподівану радість: мене нагородили орденом Трудового Черноного Прапора. Ще через рік – 1954-го – була учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки досягнень народно господарства у Москві. З’явилися нові друзі, нові враження, та досвід.

Нові зміни в житті приніс 1956-й рік, я вийшла заміж за Крисоватого Івана Явдокимовича. Він після повернення з Німеччини довгий час працював на відбудові шахт Донбасу. Сам із багатодітної сім’ї. Після загибелі на війні Крисовачого Явдокима Івановича (батька Іванового), його дружина Крисовата (Мельник) Ярина Мусіївна самотужки підняла на ноги десятеро дітей! Найменшенька Віра Явдокимівна батька не пам’ятає. Вона була ще в колисці, коли той покидав село й обіцяв повернутися з Перемогою. Його ім’я викарбуване на пам’ятнику загиблим воїнам-односельцям.

У мене 1957 року народилася донька, і я була змушена перейти працювати в колгосп «Україна» с.Печеськи. Важко було розлучатися з лісом, але шо вдієш – треба було бути ближче до дітей.

Минули роки, десятиліття, а наче один день… Уже й онуки дорослі. А здається, що це було так недавно. Ще й зараз згадується прожите життя з хвилюванням. А годі… Здавалося, шо завжди зможу й гору перевернути»’.