Літопис нелюдських мук невільників-остарбайтерів
За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:
(Неотримані листи красилівчан із Німеччини 1942-1943 років).
Масове захоплення й вивезення дармової робочої сили зі сіл і міст Кам’янець-Подільської області до праці гітлерівська Німеччина розпочала з березня 1942 року. Окупанти та їхні поплічники організували справжнє полювання на людей. їм потрібні були раби – багато рабів із загарбаної України.
Постійно влаштовуючи облави, людей хапали під час свят на вулицях, ба, навіть на роботі у полі. Щоб уникнути насильного вивезення у Німеччину, молоді люди йшли на ризик – вдавалися до самозараження тифом, віспою, іншими небезпечними захворюваннями. Або просто втікали у безпечніші місця. Не дивлячись ні на що, нацисти протягом березня 1942-початку 1944 років вивезли з нашої області до німецького рейху 117230 мирних жителів. Із одного тільки Красилівського району було уярмлено 1936 чоловік. У листах додому невільники писали про виснажливу рабську працю, про знущання й голод, про тугу за своїм краєм, за рідними й близькими. У державному архіві Хмельницької області зберігаються десятки тисяч лисин із неволі, зокрема 1768 поштових відправлень (поштівок) із Красилівського району, які з причин воєнного часу не потрапили до адресатів.
Деякі свідчення нелюдських мук (адже всі листи прочитати просто неможливо) колишніх невільників третього рейху Красилівського району надрукували у своїй книзі «Україна сниться» працівники державного архіву Хмельницької області О. Алтухова й Н. Ільїна.
Пропонуємо їх вам, шановні красилівчани – цей літопис невільницьких мук, може, хтось упізнає тут себе, своїх рідних чи близьких. Усі пропуски й скорочення позначені крапками. Ці листівки з неволі (листи писати німецька влада не дозволяла) особливо хвилюють своєю щирістю, достовірністю і не потребують коментарів.
Масове захоплення й вивезення дармової робочої сили зі сіл і міст Кам’янець-Подільської області до праці гітлерівська Німеччина розпочала з березня 1942 року. Окупанти та їхні поплічники організували справжнє полювання на людей. їм потрібні були раби – багато рабів із загарбаної України.
Постійно влаштовуючи облави, людей хапали під час свят на вулицях, ба, навіть на роботі у полі. Щоб уникнути насильного вивезення у Німеччину, молоді люди йшли на ризик – вдавалися до самозараження тифом, віспою, іншими небезпечними захворюваннями. Або просто втікали у безпечніші місця. Не дивлячись ні на що, нацисти протягом березня 1942-початку 1944 років вивезли з нашої області до німецького рейху 117230 мирних жителів. Із одного тільки Красилівського району було уярмлено 1936 чоловік. У листах додому невільники писали про виснажливу рабську працю, про знущання й голод, про тугу за своїм краєм, за рідними й близькими. У державному архіві Хмельницької області зберігаються десятки тисяч лисин із неволі, зокрема 1768 поштових відправлень (поштівок) із Красилівського району, які з причин воєнного часу не потрапили до адресатів.
Деякі свідчення нелюдських мук (адже всі листи прочитати просто неможливо) колишніх невільників третього рейху Красилівського району надрукували у своїй книзі «Україна сниться» працівники державного архіву Хмельницької області О. Алтухова й Н. Ільїна.
Пропонуємо їх вам, шановні красилівчани – цей літопис невільницьких мук, може, хтось упізнає тут себе, своїх рідних чи близьких. Усі пропуски й скорочення позначені крапками. Ці листівки з неволі (листи писати німецька влада не дозволяла) особливо хвилюють своєю щирістю, достовірністю і не потребують коментарів.
с. Васьківчики
ІВАНЮК Геня – батькам – із табору м.Бад Шартау, №103,
12 вересня 1943 р.
«. .Ми до цих пір носим «0ST» на грудях, а тепер одбули більш як рік, то перевели на ліву руку, а шораз далі, то переведуть і на плечі… Нам говорили, що одбудем рік, то будуть пускати зовсім вільно і познімають грати, а тут прийшлось, то ше й на вікна наклали. Таке моє життя і так проходять літа мої молоді. Дуже тяжко переносити це усе, і не раз проклинаю сама себе.. Посилок більше мені не висилайте, бо я знаю, що у вас немає, а ви висилаєте, якось я вже і так буду. Дуже в нас погані чутки є з дому,…».
13 вересня 1943 р.
«…Опишу про своє нещасне життя. Роблю я там саме… Полу чаю дуже мало грошей… Купити не можна ніде нічого, бо тут всяка мелоч на картки… На гуляння виходим з лагєря, щоб трохи розвеселити себе, але ж підем і весь час говорим за дім і згадуєм, як дома колись добре було…».
с.Закриниччя
ЛЬВОВУ Терешку – від дочки Антосі – з Гамбурга, 28 лютого 1943 р.
«…Як сплю, то й тільки спокійна, а то що не роблю, а ви мені всі в голові. Стану, задумаюсь, аж чуть не впаду. Ви знаєте, просто дурна зробилась. Іще напишу я вам, що ходила в город, купила одну брюкву і миску буряків, а директор забрав, не давав два дні їсти, добре, шо я зі своїми дівчатами, то вони дали повечеряти…».
МОСТеПАНЮК Антоніна – сестрам – з Гамбурга.
12 червня 1943 р.
«Як у чужій сторонні тра тяжко страдати.
Ой, шо пізно гра лягати, а рано вставати.
Шо ніколи змити голови й добре постірати…
…А ночний вже іде двері закривати.
Зачинились двері рубанії,
Задзвеніли ключі, ключі міднії,
За шо пропадають літа молодії?”
ІВАНЮК Геня – батькам – із табору м.Бад Шартау, №103,
12 вересня 1943 р.
«. .Ми до цих пір носим «0ST» на грудях, а тепер одбули більш як рік, то перевели на ліву руку, а шораз далі, то переведуть і на плечі… Нам говорили, що одбудем рік, то будуть пускати зовсім вільно і познімають грати, а тут прийшлось, то ше й на вікна наклали. Таке моє життя і так проходять літа мої молоді. Дуже тяжко переносити це усе, і не раз проклинаю сама себе.. Посилок більше мені не висилайте, бо я знаю, що у вас немає, а ви висилаєте, якось я вже і так буду. Дуже в нас погані чутки є з дому,…».
13 вересня 1943 р.
«…Опишу про своє нещасне життя. Роблю я там саме… Полу чаю дуже мало грошей… Купити не можна ніде нічого, бо тут всяка мелоч на картки… На гуляння виходим з лагєря, щоб трохи розвеселити себе, але ж підем і весь час говорим за дім і згадуєм, як дома колись добре було…».
с.Закриниччя
ЛЬВОВУ Терешку – від дочки Антосі – з Гамбурга, 28 лютого 1943 р.
«…Як сплю, то й тільки спокійна, а то що не роблю, а ви мені всі в голові. Стану, задумаюсь, аж чуть не впаду. Ви знаєте, просто дурна зробилась. Іще напишу я вам, що ходила в город, купила одну брюкву і миску буряків, а директор забрав, не давав два дні їсти, добре, шо я зі своїми дівчатами, то вони дали повечеряти…».
МОСТеПАНЮК Антоніна – сестрам – з Гамбурга.
12 червня 1943 р.
«Як у чужій сторонні тра тяжко страдати.
Ой, шо пізно гра лягати, а рано вставати.
Шо ніколи змити голови й добре постірати…
…А ночний вже іде двері закривати.
Зачинились двері рубанії,
Задзвеніли ключі, ключі міднії,
За шо пропадають літа молодії?”
ПИЛИП’ ЮК Таня – матері – з Гамбурга №516, 3 липня 1943 р.
«…Ви, мамусю, пишете, шоб я не плакала… Як же не плакати, як не можна перенести, шо уже рік і тра за тими двома гнилими картоплями заглядати їм у руки, що вдома кращі валялись… Щоб досталась додому і щоб борщ стояв під лавкою, тс я б думала, шо то Великдень.,.».
с.Решнівка
ГАДАлЮК Арсен – батькам – із Бухгодшького табору,
14 квітня 1943 р.
«…Колік утік Несюрів – передайте Несторові. До нас приїхало багато з України людей, то розказують, шо вдома дуже “добре”…».
ГРИЦЮК Савва – матері – з Гамбурзького гемайншафтста- бору, 21 червня 1943 р.-.
«…Мамо, мені зара зірвали хліб. Перше давали на трьох буханку, а зара дають на чотирьох .. Обшим погано жию…»
ІЩУК Петро – батькам – із табору м. Бухгольц, 5 липня 1943 року.
«…Харчі трохи лучші, уже платять гроші з 2 нед 11 м. більше 15, но я ше не получав, на цю неділю получу. Дальше вам напишу, що тут наші пленні пописались у німецьку добровольчу армію і також тут цівільні рускі щось 7 чоловік записались.
Напишу вам ще за посилки, посилок мені не висилайте, прошу, бо я знаю ваші усі вжитки, мені зара лучше…».
ІЩУК Надія – батькам – із Гамбурзького остарбайтерта- бору, № 368, 12 серпня 1943 р.:
«…Коли б ви знали, як я переживаю… Прошу я вас вишліть з усіх картонки, нехай я вас побачу хоч раз перед смертю…».
с. Севрюки
ГАВРИК Харитина – батькам – з Котбуса, Остарбайтєр табір, ІЗ березня 1943 р.
«…В мене одна думка – додому і напитися молока… 1 ше раз хоч наїстись і тоді помирати…».
ШЕВЧУК Марія – батькам, – Любеїльк, табір, 3О травня 1943 р.
«…В нас новість така. Померло 4 наших хлопці. Випили горілки крепкої і покінчались… Як їх випроводжали, то всі заплакали…».
ХАРЧУК Савва – батькам – із Любенького остарбайтерта- бору, 29 травня 1943 р.
«…Життя моє вже вам ізвєсне. Наросла вже зелень, а в Німеччині її хватає, накришать так, як свиням, запарать її і такий наш обід і вечеря. А хліба мало, но щоб не той хліб, то за цей час уже поздихали б, а робота тяжка
КОСТЮК Степан – батькам – із Любецького остарбайтєр- табору, ЗО серпня 1943 р.
«…Для мене багато допомагають чехи, французи, які роблять з нами. Вони мене називають братом. Вони часом розкажуть новості, хоча балакати не вміємо, але один одного по- німаємо, що він і я хочемо чимскоріше додому…».
с. Волиця Йодко
КОЦЮК Фросині – від сестри Євгенії – із Зальцбурга, 18 січня 1943 р.
«… Я живу з оцінкою на «погано». Сьогодні пішла до Марії., .і додому прийшла тільки в холяві. Холера, чисто відлетіла. От дурне, досить тонке, то ше й рветься. Марія пише: їй погано, і що мені писати? Кому своє горе розказати чи описати? І так рішаю тобі.Та боюся, щоб мама не узнала. А я живу, коли б ти знала, що взяла з дому, повір, то вщент порвала на стайні і біля дров- все в одному. І так налатаю і знов рветься. А чим латати? Хіба і бумагою. Повір, що дід тут ходить одітий краще, як я. А що робити? Роботи досить завжди. Що то писати, коли б були результати. Прошу, сестрице, порви цю відкритку, хай мама не шаг. Ще, сестро, як згадаю за дому… Ой, важко, важко……
ДЕСЯТЧУК Ольга – батькам – 26 січня 1943 р.
«Живу в хазяїна, але хазяїн пішов на війну, тільки хазяйка, поляк і я. Життя моє нехороше. Хазяйка сердита, бо хазяїн на війні… Все на моїй голові. Тяжко мені з такою молодою хазяйкою бути, і харчі теж нехороші.. .».
с. Кобиллє
ПеНДИЩУК Ольга – батькам – із Пльхбаха, 16 серпня
194Зр-
«Того, як я жию, вам не желаю. Ой, мамо, мамусечко, щоб їм мене лучше була б на цвинтар випровадила, а не сюди.
Одколи ти живеш, то не знала такої досади, як ми переживаєм.
Щоб я була знала, що сюди поїду, лучше собі смерть зробила.Що з’їм їхню пішу, то завсігда живіт болить і ніхто не вірить. Люди, ме думайте, шо тут добре, а всім нам, українцям, біда, тілько з нас сміються і кажуть: «Ви, українці, дурні, перше вас євреї обманювали, а тепер – німці…».
с. Кульчинки
Вовк Теклі – від подруги Наді – ЗО липня 1943 р.
“Що тут наші дівчата заробляють? А я й сама не знаю. От тільки одна, яка вже «заробила», вже 5 місяців, як привела дитину, більше таке не чути пока нічого. . Мануфактури тут скрізь завалено, но тільки на картки, а для нашого народа карток нема. В чому хоч, у тому ходи, коло стола нам не можна їсти, тому шо ми не люди… (Ці слова підкреслені автором листа) Понімаєш?
ПИТЛИКУ Михтоду А. – від дочки Аксєнії з Егезіна
11 жовтня 1943 р,
«Мамо, вишліть мені посилку, бо я за цими харчами тут но можу прожити… щоб ви мене побачили, то не пізнали б . Мені дуже скучно за молоком і галушками, бо тут як наварять, як для свиней, і їж, як хоч,а заставляють,. ».
с. Мовчани
МАЗУРОК Семен – дружині Тетяні з Бундшуга. 8 березня
1943 р.
«А дому нема чого споминати. Як сказати за дому, то німці сміються… Є чутка, шо до 45 років тра буде робити дарма за кусок хліба, бо гроші, то вони нікому не потрібні, нічого купити. 1 я так до сьогодні нічого не купив. Я би попросив тебе, щоб ти мені прислала хоч одну сорочку…».
с. Мончинці
«…Ви, мамусю, пишете, шоб я не плакала… Як же не плакати, як не можна перенести, шо уже рік і тра за тими двома гнилими картоплями заглядати їм у руки, що вдома кращі валялись… Щоб досталась додому і щоб борщ стояв під лавкою, тс я б думала, шо то Великдень.,.».
с.Решнівка
ГАДАлЮК Арсен – батькам – із Бухгодшького табору,
14 квітня 1943 р.
«…Колік утік Несюрів – передайте Несторові. До нас приїхало багато з України людей, то розказують, шо вдома дуже “добре”…».
ГРИЦЮК Савва – матері – з Гамбурзького гемайншафтста- бору, 21 червня 1943 р.-.
«…Мамо, мені зара зірвали хліб. Перше давали на трьох буханку, а зара дають на чотирьох .. Обшим погано жию…»
ІЩУК Петро – батькам – із табору м. Бухгольц, 5 липня 1943 року.
«…Харчі трохи лучші, уже платять гроші з 2 нед 11 м. більше 15, но я ше не получав, на цю неділю получу. Дальше вам напишу, що тут наші пленні пописались у німецьку добровольчу армію і також тут цівільні рускі щось 7 чоловік записались.
Напишу вам ще за посилки, посилок мені не висилайте, прошу, бо я знаю ваші усі вжитки, мені зара лучше…».
ІЩУК Надія – батькам – із Гамбурзького остарбайтерта- бору, № 368, 12 серпня 1943 р.:
«…Коли б ви знали, як я переживаю… Прошу я вас вишліть з усіх картонки, нехай я вас побачу хоч раз перед смертю…».
с. Севрюки
ГАВРИК Харитина – батькам – з Котбуса, Остарбайтєр табір, ІЗ березня 1943 р.
«…В мене одна думка – додому і напитися молока… 1 ше раз хоч наїстись і тоді помирати…».
ШЕВЧУК Марія – батькам, – Любеїльк, табір, 3О травня 1943 р.
«…В нас новість така. Померло 4 наших хлопці. Випили горілки крепкої і покінчались… Як їх випроводжали, то всі заплакали…».
ХАРЧУК Савва – батькам – із Любенького остарбайтерта- бору, 29 травня 1943 р.
«…Життя моє вже вам ізвєсне. Наросла вже зелень, а в Німеччині її хватає, накришать так, як свиням, запарать її і такий наш обід і вечеря. А хліба мало, но щоб не той хліб, то за цей час уже поздихали б, а робота тяжка
КОСТЮК Степан – батькам – із Любецького остарбайтєр- табору, ЗО серпня 1943 р.
«…Для мене багато допомагають чехи, французи, які роблять з нами. Вони мене називають братом. Вони часом розкажуть новості, хоча балакати не вміємо, але один одного по- німаємо, що він і я хочемо чимскоріше додому…».
с. Волиця Йодко
КОЦЮК Фросині – від сестри Євгенії – із Зальцбурга, 18 січня 1943 р.
«… Я живу з оцінкою на «погано». Сьогодні пішла до Марії., .і додому прийшла тільки в холяві. Холера, чисто відлетіла. От дурне, досить тонке, то ше й рветься. Марія пише: їй погано, і що мені писати? Кому своє горе розказати чи описати? І так рішаю тобі.Та боюся, щоб мама не узнала. А я живу, коли б ти знала, що взяла з дому, повір, то вщент порвала на стайні і біля дров- все в одному. І так налатаю і знов рветься. А чим латати? Хіба і бумагою. Повір, що дід тут ходить одітий краще, як я. А що робити? Роботи досить завжди. Що то писати, коли б були результати. Прошу, сестрице, порви цю відкритку, хай мама не шаг. Ще, сестро, як згадаю за дому… Ой, важко, важко……
ДЕСЯТЧУК Ольга – батькам – 26 січня 1943 р.
«Живу в хазяїна, але хазяїн пішов на війну, тільки хазяйка, поляк і я. Життя моє нехороше. Хазяйка сердита, бо хазяїн на війні… Все на моїй голові. Тяжко мені з такою молодою хазяйкою бути, і харчі теж нехороші.. .».
с. Кобиллє
ПеНДИЩУК Ольга – батькам – із Пльхбаха, 16 серпня
194Зр-
«Того, як я жию, вам не желаю. Ой, мамо, мамусечко, щоб їм мене лучше була б на цвинтар випровадила, а не сюди.
Одколи ти живеш, то не знала такої досади, як ми переживаєм.
Щоб я була знала, що сюди поїду, лучше собі смерть зробила.Що з’їм їхню пішу, то завсігда живіт болить і ніхто не вірить. Люди, ме думайте, шо тут добре, а всім нам, українцям, біда, тілько з нас сміються і кажуть: «Ви, українці, дурні, перше вас євреї обманювали, а тепер – німці…».
с. Кульчинки
Вовк Теклі – від подруги Наді – ЗО липня 1943 р.
“Що тут наші дівчата заробляють? А я й сама не знаю. От тільки одна, яка вже «заробила», вже 5 місяців, як привела дитину, більше таке не чути пока нічого. . Мануфактури тут скрізь завалено, но тільки на картки, а для нашого народа карток нема. В чому хоч, у тому ходи, коло стола нам не можна їсти, тому шо ми не люди… (Ці слова підкреслені автором листа) Понімаєш?
ПИТЛИКУ Михтоду А. – від дочки Аксєнії з Егезіна
11 жовтня 1943 р,
«Мамо, вишліть мені посилку, бо я за цими харчами тут но можу прожити… щоб ви мене побачили, то не пізнали б . Мені дуже скучно за молоком і галушками, бо тут як наварять, як для свиней, і їж, як хоч,а заставляють,. ».
с. Мовчани
МАЗУРОК Семен – дружині Тетяні з Бундшуга. 8 березня
1943 р.
«А дому нема чого споминати. Як сказати за дому, то німці сміються… Є чутка, шо до 45 років тра буде робити дарма за кусок хліба, бо гроші, то вони нікому не потрібні, нічого купити. 1 я так до сьогодні нічого не купив. Я би попросив тебе, щоб ти мені прислала хоч одну сорочку…».
с. Мончинці
РИБКО Євгенії Л. – від сестри Юстини – з Лалааса,
26 липня 1943 р,
«…Війна кончиться – прийду додому, але не знаю, чи хутко. Сюди ворота широкі, а назад то вузенькі. Треба привикати з чужими людьми, з чужою мовою і чужим государством. Які є новості? Чи скоро надієтеся руського брата бачити, бо туї у Німеччині жодної ночі не мона заснути, а ви догадайтесь… (йдеться про нальоти авіації – Авг.).
с. Моньки
СТРІЛЬЧУКУ Івану – від сина Степана – з табору Гіппах,
10 лютого 1943 року.
« .. Прошу вас, тату, такого нічого не пишіть, щоб я, чи Боже борони, ви не попали в біду. Зараз всі листи перевіряються через комісію. Новості можете писати всі з життя свого…».
26 липня 1943 р,
«…Війна кончиться – прийду додому, але не знаю, чи хутко. Сюди ворота широкі, а назад то вузенькі. Треба привикати з чужими людьми, з чужою мовою і чужим государством. Які є новості? Чи скоро надієтеся руського брата бачити, бо туї у Німеччині жодної ночі не мона заснути, а ви догадайтесь… (йдеться про нальоти авіації – Авг.).
с. Моньки
СТРІЛЬЧУКУ Івану – від сина Степана – з табору Гіппах,
10 лютого 1943 року.
« .. Прошу вас, тату, такого нічого не пишіть, щоб я, чи Боже борони, ви не попали в біду. Зараз всі листи перевіряються через комісію. Новості можете писати всі з життя свого…».
с. Яворівці
КЛЕМ’ЮК Олександрові – від дочки – 19 липня 1943 р.
“… Як я хазяюю? Вожу сіно, 15 гектарів берегів косити. І все на мої руки… Встаю в три часа ранку, лягаю в дванадцять… Я сама мушу робити на хазяїна…».
КЛЕМ’ЮК Олександрові – від дочки – 19 липня 1943 р.
“… Як я хазяюю? Вожу сіно, 15 гектарів берегів косити. І все на мої руки… Встаю в три часа ранку, лягаю в дванадцять… Я сама мушу робити на хазяїна…».
с. Велика Клітна ФУРМАН Лідія – батькам із Ліхтенфельса – 3 січня 1942 р.
«…Коли б то хотілось, то що ту мову – її можна вивчити за 1 місяць, але ж на холеру голову морочити… Все, все набік,одне головне, що додому… У вас же дуже беруть людей, так що трудно, щоб Оля з Надею осталися вдома… Пока ще вдома, то не жалійте собі нічого. їжте жир більше як хліб, бо тут “замість мяса- хробаки, те ми їсти мусим” – це слова із нашого вірша, ми декламували на Різдво, не дивлячись на присутствіє шефа із своїми підбріхувачами .. Мало бумаги, я б вам описала… Хоч би на папері своє горе розказала.,.».
КОЗІК Антоніні – від дочки – 8 липня 1943 р.
«…Ви пишите, що я роблю? Я роблю в полі і в стайні коло худоби. Ви знаєте самі, яка в хазяїна робота. Дою штири корови. Дуже мене руки болять… Я вже нічого не маю, що взяла з дому.. Я вже в Німеччині другий рік, а іще нічого не купила і для нас купити не можна, бо кажуть, що ми росіяни…».
КОЗІК Антоніні – від дочки – 8 липня 1943 р.
«…Ви пишите, що я роблю? Я роблю в полі і в стайні коло худоби. Ви знаєте самі, яка в хазяїна робота. Дою штири корови. Дуже мене руки болять… Я вже нічого не маю, що взяла з дому.. Я вже в Німеччині другий рік, а іще нічого не купила і для нас купити не можна, бо кажуть, що ми росіяни…».
ВИННИЧУК Павло – батькам – з табору Пауль, Леутцен, 14 липня 1943 р.
« ІПрацюємо ми по 10 годин… Ще сонце не сходить, як ми поїмо по літрі баланди і йдемо на роботу. На обід приносять чай, і так працюємо далі, не звертаючи уваги ні на яку погоду. Дощ іде, а ти працюй. І так проходить время. Я за проволокою… Від Станіслава одержав листа,який тоже обіжається на своє життя…».
« ІПрацюємо ми по 10 годин… Ще сонце не сходить, як ми поїмо по літрі баланди і йдемо на роботу. На обід приносять чай, і так працюємо далі, не звертаючи уваги ні на яку погоду. Дощ іде, а ти працюй. І так проходить время. Я за проволокою… Від Станіслава одержав листа,який тоже обіжається на своє життя…».
МАРЧУК Никифор – батькам – з Гейлігенштадта, 21 липня 1943 р.
“…Тут працюємо з Маруською разом, за це получаємо по 6 марок на місяць. От за них і дістань багато чого… Хлопці наші пішли бідолашні по фабриках, їх фабриканти забрали, там зазнають. Чоботи порвались впрах, штани тоже полатали. Ходжу по каміннях босий».
ЧЕКЕРСЬКОМУ Григорію – від дочки Гані – 25 жовтня 1943 р.
« Як ми вже сіли в гой проклятий поїзд, що він нас так далеко завіз, ми дуже й дуже плакали… А як став уже рушати поїзд, то ми всі так кричали, що я не знаю, куди було чути той крик, гірше, як на який пожар у 100 раз. Але цей крик нам нічого не поміг, а тілько ми позахрипали і від плачу дуже боліла голова… Дорогою ми мало що їли… їсти нам дають три рази на день .. Візьмеш гой хліб і не знаєш, чи їсти його чи дивитись на нього. А тепер їм гаку капусту й брукву, шо дома навіть би не хотіла дивитись, а тут мушу їсти… Ой. Боже, Боже, нащо ти караєш нас, молодих, нащо ми страдаємо, нащо нам таке життя?..».
“…Тут працюємо з Маруською разом, за це получаємо по 6 марок на місяць. От за них і дістань багато чого… Хлопці наші пішли бідолашні по фабриках, їх фабриканти забрали, там зазнають. Чоботи порвались впрах, штани тоже полатали. Ходжу по каміннях босий».
ЧЕКЕРСЬКОМУ Григорію – від дочки Гані – 25 жовтня 1943 р.
« Як ми вже сіли в гой проклятий поїзд, що він нас так далеко завіз, ми дуже й дуже плакали… А як став уже рушати поїзд, то ми всі так кричали, що я не знаю, куди було чути той крик, гірше, як на який пожар у 100 раз. Але цей крик нам нічого не поміг, а тілько ми позахрипали і від плачу дуже боліла голова… Дорогою ми мало що їли… їсти нам дають три рази на день .. Візьмеш гой хліб і не знаєш, чи їсти його чи дивитись на нього. А тепер їм гаку капусту й брукву, шо дома навіть би не хотіла дивитись, а тут мушу їсти… Ой. Боже, Боже, нащо ти караєш нас, молодих, нащо ми страдаємо, нащо нам таке життя?..».
с. Мала Клітна
НІДЗЕЛЬСЬКА Надія – батькам – із Бамберга, 12 грудня
1942 р.
«…Писала мені Сянька, щоб я додому прибувала. Я б одної годинки гола й боса пішла б, та й не можна, Я своїй хазяйці вже докучила за дому, вже не хоче й слухати. Як скажу, кричить: “Війна кончиться, тоді підеш додому.,.”.
ПЕСТОНЮК Петро – батькам – із Форхейна, Руссентабір,
12 грудня 1942 р.
“…В лагері їсти лають три рази. 200 грам хліба в сутки і і суп в більшості варять з капусти, брукви та картоплі. РІДКО коли пшоняний. Але за 7 місяців привик. І будьто наїдаюся, Живіт аж тріщить, а очі чорта з’їли б… З одежі вишліть, шо
можете..
…Працюю усе время на дворі. Дощ, сніг, мороз, болото по вуха, і, а я повинен працювати. Часом обмокнеш, обмастишся болотом, шо тільки одні очі блистять. Одежа домашня потрохи и мінується. Нової ніде не дістати…».
ПЕСТОНЮК Ганна – батькам – 2 травня 1943 р.
…Як посходимося, то нас тут дуже багато, вся Україна десь тут. Всі чужі, але тут як свої, не розбираються, аби побачили один одного, то вже наші…».
З червня 1943 р,
«Маленьку пісню прощальну напишу зара:.
Ой у краю, в Німеччині жило три подрузі І, не довго тут проживши, стали на розлуці.
Ой жили ми всі три разом, було і добренько,
1 вдруг одна захворіла, стало вже сумненько.
Ой у місті, у Бамберзі, дзвони задзвонили,
Нашу Варку-подруженьку тут похоронили.
Ой, подруго наша мила, що ти наробила,
У час такий, на новий рік ти нас засмутила.
Сумуємо ми без тебе у далекім краї,
А ще гірше твоя мама, як про тебе взнає.
А удома на Вкраїні всі рідні чекають,
Мо’ повернеться їх дочка з німецького краю.
– Не чекайте, мої рідні, і ти, рідна мати.
Я осталась в Німеччині повік вікувати…
Ой, Боже, Боже, як то забутись за ту Варку…».
НІДЗЕЛЬСЬКА Надія – батькам – із Бамберга, 12 грудня
1942 р.
«…Писала мені Сянька, щоб я додому прибувала. Я б одної годинки гола й боса пішла б, та й не можна, Я своїй хазяйці вже докучила за дому, вже не хоче й слухати. Як скажу, кричить: “Війна кончиться, тоді підеш додому.,.”.
ПЕСТОНЮК Петро – батькам – із Форхейна, Руссентабір,
12 грудня 1942 р.
“…В лагері їсти лають три рази. 200 грам хліба в сутки і і суп в більшості варять з капусти, брукви та картоплі. РІДКО коли пшоняний. Але за 7 місяців привик. І будьто наїдаюся, Живіт аж тріщить, а очі чорта з’їли б… З одежі вишліть, шо
можете..
…Працюю усе время на дворі. Дощ, сніг, мороз, болото по вуха, і, а я повинен працювати. Часом обмокнеш, обмастишся болотом, шо тільки одні очі блистять. Одежа домашня потрохи и мінується. Нової ніде не дістати…».
ПЕСТОНЮК Ганна – батькам – 2 травня 1943 р.
…Як посходимося, то нас тут дуже багато, вся Україна десь тут. Всі чужі, але тут як свої, не розбираються, аби побачили один одного, то вже наші…».
З червня 1943 р,
«Маленьку пісню прощальну напишу зара:.
Ой у краю, в Німеччині жило три подрузі І, не довго тут проживши, стали на розлуці.
Ой жили ми всі три разом, було і добренько,
1 вдруг одна захворіла, стало вже сумненько.
Ой у місті, у Бамберзі, дзвони задзвонили,
Нашу Варку-подруженьку тут похоронили.
Ой, подруго наша мила, що ти наробила,
У час такий, на новий рік ти нас засмутила.
Сумуємо ми без тебе у далекім краї,
А ще гірше твоя мама, як про тебе взнає.
А удома на Вкраїні всі рідні чекають,
Мо’ повернеться їх дочка з німецького краю.
– Не чекайте, мої рідні, і ти, рідна мати.
Я осталась в Німеччині повік вікувати…
Ой, Боже, Боже, як то забутись за ту Варку…».
ХАРЕВИЧ Василь – матері – з осгарбайтер табору Нюрберга, 22 серпня 1943 р.
2/УІІІ-ц.р. ноччю через Нюрнберг проходила великої яка все поперевертала і погромила на своєму шляху… Таких, як ми, багато пішло в цю ніч у царство небесне. І тепер з того часу часто повівають днем і ноччю західні неспокійні холодні вітри, і люди при їх поривах із страху в землю лізуть»(нальоти авіації – М.С.).
2/УІІІ-ц.р. ноччю через Нюрнберг проходила великої яка все поперевертала і погромила на своєму шляху… Таких, як ми, багато пішло в цю ніч у царство небесне. І тепер з того часу часто повівають днем і ноччю західні неспокійні холодні вітри, і люди при їх поривах із страху в землю лізуть»(нальоти авіації – М.С.).
А ці поштівки МЕЛЬНИКА Сергія з Кульчин і МОМОТ Мотрі з Кузьмина дійшли до адресата, бо були відправлені іншими засобами транспорту. Їхній зміст помітно відрізняється від попередніх лояльністю, тому німецька цензура й дозволила їх. Подаємо їх без скорочень.
МЕЛЬНИК Сергій – матері МЕЛЬНИК Марії Андріївні – №4242, 8 липня 1943 р , неділя.
«До родних на Україну. Здраствуйте. дорогі мамо! Перш за все передаю вам здалека щиросердечний привіт і бажаю Вам щастя та здоров’я у Вашій домашній жизні. Пишу й повідомляю, що я до котрого часу нахожусь жив та здоров і того Вам жилаю По перше я вас, мамо, дуже прошу, щоб ви не журилися за мене. Мені тут добре, ТІЛЬКИ одно – дуже скучно і тягне додому, щоб мав крила, то одної минути прилетів би до Вас, дорогі мамо, але шо зробиш, я не один такий.
У шахті я вже не роблю, а на бензінному заводі, але не все-редині, а надворі, далеко від завода. Накидаю болото, з якого роблять і керосін, і бензін, і масло. Так шо ви за мене не журіться… їсти дають добре. Хватає для мене, 500 г хліба і 60 г маргарину щотижня, сахар дають і м’ясо. їсти хватає і роботи теж хватає. Це цього тижня нам підбавили харчі. Но не всім тим, що… І тим, що на болоті, підбавили хліба, дають удвоє масла і дають м’ясо. Ви писали, що я за вас забувся, ні я не забувся, а ви за мене забулись. Я вам пишу щотижня, а мені… Ми ходим на волі, ходим, хто куда хоче, ходимо, купуєм пиво, лімонад, картошку, фасолю, капусту. Може сфотографуюсь, то вишлю фото. Так шо ви за мене не беспокойтесь, живіть собі помаленьку, не журіться, як я тут…».
МЕЛЬНИК Сергій – матері МЕЛЬНИК Марії Андріївні – №4242, 8 липня 1943 р , неділя.
«До родних на Україну. Здраствуйте. дорогі мамо! Перш за все передаю вам здалека щиросердечний привіт і бажаю Вам щастя та здоров’я у Вашій домашній жизні. Пишу й повідомляю, що я до котрого часу нахожусь жив та здоров і того Вам жилаю По перше я вас, мамо, дуже прошу, щоб ви не журилися за мене. Мені тут добре, ТІЛЬКИ одно – дуже скучно і тягне додому, щоб мав крила, то одної минути прилетів би до Вас, дорогі мамо, але шо зробиш, я не один такий.
У шахті я вже не роблю, а на бензінному заводі, але не все-редині, а надворі, далеко від завода. Накидаю болото, з якого роблять і керосін, і бензін, і масло. Так шо ви за мене не журіться… їсти дають добре. Хватає для мене, 500 г хліба і 60 г маргарину щотижня, сахар дають і м’ясо. їсти хватає і роботи теж хватає. Це цього тижня нам підбавили харчі. Но не всім тим, що… І тим, що на болоті, підбавили хліба, дають удвоє масла і дають м’ясо. Ви писали, що я за вас забувся, ні я не забувся, а ви за мене забулись. Я вам пишу щотижня, а мені… Ми ходим на волі, ходим, хто куда хоче, ходимо, купуєм пиво, лімонад, картошку, фасолю, капусту. Може сфотографуюсь, то вишлю фото. Так шо ви за мене не беспокойтесь, живіть собі помаленьку, не журіться, як я тут…».
МОМОТ Мотря – батькові, вагон І. місце 10-3 вересня
1943 р.
«Добрий день, родні! Передаю вам сердечний привіт і дай дай Бог нам скоро побачитись. Я жива та здорова. Ще ніякого случаю не було. їсти дають добре й одежа вся ціла. В своїй одежі я не хожу, а в штанах, в сорочці, без блюзки, бо дуже душно там, де я роблю, в жакеті, що пошила, але там скидаю, в черевиках. Получила я від вас откритку з квіточками та 3 пос. І часто получаю отк. Наш барак із дошок. Відколи ми приїхали, то не мастили, а завтра вівторок, то думаєм мастити кімнатку самі.
Підлогу теж самі миємо по очіріді. Тату, тут уже жнива кінчили.Врожай був хороший, але теж дуже дощі йдуть. Однієї ночі дуже блискало й гриміло і дуже була злива, але рано встали – і як нічого не було.
Відколи тут, ще не була слаба. Тільки часом приб’єш пальця. Є такі дівчата, шо навіть крепші стали. Яблука їмо і сливки. Івже купила Тані, Марійці і Сені брошки, коралі, гребінчики, і самій є з чого бундю пошити, бо є славне плаття. Тут, тату, яблука ростуть по дорогах і ніхто не рве. Пишіть, тату, все про своє і ти ти, Ганю, описуй все. Мені Явдоха написала про Сеню, як ше вона була вдома. Досв.».
Ці свідчення є незаперечним доказом нелюдських мук і тяжкої долі красилівчан на примусових роботах у Німеччині, безпосереднім свідченням із рабської неволі тих, хто далеко від рідної землі став жертвою нелюдських злочинів, заподіяних фашистськими загарбниками на понівеченій землі синів і дочок України.
1943 р.
«Добрий день, родні! Передаю вам сердечний привіт і дай дай Бог нам скоро побачитись. Я жива та здорова. Ще ніякого случаю не було. їсти дають добре й одежа вся ціла. В своїй одежі я не хожу, а в штанах, в сорочці, без блюзки, бо дуже душно там, де я роблю, в жакеті, що пошила, але там скидаю, в черевиках. Получила я від вас откритку з квіточками та 3 пос. І часто получаю отк. Наш барак із дошок. Відколи ми приїхали, то не мастили, а завтра вівторок, то думаєм мастити кімнатку самі.
Підлогу теж самі миємо по очіріді. Тату, тут уже жнива кінчили.Врожай був хороший, але теж дуже дощі йдуть. Однієї ночі дуже блискало й гриміло і дуже була злива, але рано встали – і як нічого не було.
Відколи тут, ще не була слаба. Тільки часом приб’єш пальця. Є такі дівчата, шо навіть крепші стали. Яблука їмо і сливки. Івже купила Тані, Марійці і Сені брошки, коралі, гребінчики, і самій є з чого бундю пошити, бо є славне плаття. Тут, тату, яблука ростуть по дорогах і ніхто не рве. Пишіть, тату, все про своє і ти ти, Ганю, описуй все. Мені Явдоха написала про Сеню, як ше вона була вдома. Досв.».
Ці свідчення є незаперечним доказом нелюдських мук і тяжкої долі красилівчан на примусових роботах у Німеччині, безпосереднім свідченням із рабської неволі тих, хто далеко від рідної землі став жертвою нелюдських злочинів, заподіяних фашистськими загарбниками на понівеченій землі синів і дочок України.
Немає коментарів:
Дописати коментар