Той, хто ніс дітям сонце душі і знань

на фото –  Андрій Маркович Прокопчук  (1912-1969)

Нешодавно виповнилося ціле століття від дня народження великого патріота нашого краю, краєзнавця, вчителя історії, уродженця села Кременчуки Андрія Маркіяновича Прокопчука. Цієї дати з благоволінням чекали, до неї готувалися…

Андрій Прокопчук став символом честі, громадянської мужності, активної життєвої позиції. Народився 13 грудня 1912 року в багатодітній сім’ї. Навчався у місцевій школі. Згодом після закінчення Новоград-Волинської школи кооператорів працював у Волинській облспоживспілці інспектором – до 22 червня 1941 року, де й застала його війна. Окупованою територією пробивався додому в рідне село. І дійшов! Влаштувався працювати на цукровий завод, роботу якого відновили німці.

З весни 1942-го на заводі діяла підпільна група.Ризикуючи життям, Андрій Прокопчук разом із іншими підпільниками під керівництвом механіка заводу Михайла Прокоф’єва виводили з ладу важливі механізми, обладнання, що призводило до тривалих простоїв підприємства. Після чергової диверсії, коли з ладу вивели транспортер, їх вистежили місцеві поліцаї, схопили й у дворі цукрового заходу по черзі розстрілювали. Як розповідає донька А. М. Прокопчука Наталія Савченко, куля потрапила батькові в голову нижче лівого ока. Він залишився живим, дякуючи сестрі Євдокії, яка постійно надавали йому фахову медичну допомогу. Однак врятувати це око не вдалося. Праве ж око Андрій втратив ще підлітком, коли з хлопцями пасли коней у лісі й кинули у вогнище патрони. Який це жах, які нелюдські муки – осліпнути в розквіті літ! Нічого не бачиш – вічна темрява. Та Андрій не опустив рук, а продовжував жити повноцінним життям, приносити користь людям, незважаючи на своє каліцтво. Змалку навчений батьками бути уважним до людей, переймався їхніми турботами, болем і стражданнями.

Закінчивши 1948 року річну школу письма по Брайлю (для незрячих) у м.Ніжин, Андрій Прокопчук вступає до Київського державного університету і закінчує його з відзнакою за спеціальністю «вчитель історії». Одружується із Валентиною Хомівною Кулик, а 1954-го року в них народжується донька Наталія. Андрій Маркіянович у той час працював в Кременчуківській середній школі – аж до 24 лютого 1965 року. Демонстрував неабиякі здібності у радіоконструюванні. Разом із дітьми займався складанням радіоприймачів. Гарно співав, особливо любив виконувати під час концертів педагогічного колективу школи партію Возного з опери М.В.Лисенка «Наталка Полтавка».

Надзвичайно цікаво проводив уроки історії. «Оцінки виставляв черговий у класі, – згадує донька Наталія Андріївна, – а батько щомісяця звіряв записи по Брайлю із класним журналом. Розбіжностей я не пам’ятаю. Читати мене навчили у 5 років. Я, не розуміючи змісту тексту, читала про греків, римлян, турків. Слухаючи мене, він виколював літери, а тоді читав їх пальцями.

Уроки завжди доповнювались археологічними дослідженнями. Систематизувати все це допомагала дружина, матеріали надсилали в Академію наук. Є відповіді на запити- Батько цікавився добою трипільської культури, подіями війни Б.Хмсельницького.

Андрій Прокопчук багато працював у Житомирському архіві, де вивчав історію села Кременчуки і навколишніх сіл, робив виписки (писав на слух). Зокрема, у своїх повідомленнях в Академію наук він писав: «У радіусі 40-50 км від села не зустрічаються гірські породи. Тут рівнинні простори, вкриті чорноземом. Корінь топоніма «кремен» (кремінь) вказує лише на заняття поселенців обробкою привізного кременю, шо пов’язано, мабуть, із виготовленням вогнепальної зброї. Про це свідчать понад тисяча екземплярів кремінних знарядь праці й виробів, шо їх зібрали разом зі мною учні. Крім того, я записав переказ поміщицького економа, який часто примушував кріпаків збирати на полях куски кремінних відшип і скидати їх у ставок, бо вони заважали обробітку плантацій цукрових буряків. У цій місцевості до появи у продажу сірників існував звичай: у придане молодій парі разом із іншими господарськими речами дарували крем’яні запалки. Отже, кременчуки – це умільці обробляти кремінь, які славилися своїм ремеслом на всю округу, тому така назва й закріпилась за селом».

У школі завжди виставляли експонати, знайдені учнями під час археологічних розкопок: шаблі, пістолі, монети, уламки керамічного посуду.

Слава про сліпого вчителя історії з Кременчуків розійшлася не тільки по всьому Антонінському районі, а й по Хмельницькій області. Родина Прокопчуків 1958-го року відвезла Андрія Маркіяновича до Одеси на обстеження в інститут ім.В.П.Філатова, але… зоровий нерв не відновив своєї функції.

Помер А.М.Прокопчук 24 квітня 1969 року. Спогади про батька дочка Наталія, яка нині живе в м.Звенигородка, закінчила такими словами: «Мій тато завжди був для мене взірцем, він гідно й чесно прожив життя, є прикладом моїм дітям і онукам».

Також із особливою ніжністю, щирою теплотою у серці згадує свого учителя історії колишня учениця, тепер ветеран педагогічної праці Євгена Йосипівна Нагорна (Сосновська): «Я добре пам’ятаю Андрія Маркіяновича, він викладав у нас історію у 7-9 класах. Багато уваги приділяв археології, історії нашого й навколишніх сіл. Діти приносили йому різне «каміння», яке він ретельно обмацував і встановлював, що б це могло бути. З таких знахідок було виготовлено стенд лля Хмельницького обласного історико-краєзнавчого музею, а потім його знову передали у школу, а ще згодом – у сільський музей. Це була надзвичайна людина. Він завжди ходив до криниці по воду сам, відмовлявся від допомоги, залишався оптимістом, підбадьорював молодих учителів. Коли ми прийшли працювати вчителями в цю школу, Андрій Маркіянович уже керував учителями й учнями у збиранні матеріалів і написанні історії села. Це було 1963-го року. Всіх учителів він впізнавав по голосу. Ставився до кожного з теплотою. І ми йому віддячували тим же».

Не забув свого учителя й наставника Володимир Ілліч Гоц:

– шанована нині в Красилові людина, пенсіонер: «Наш учитель дуже цікаво розповідав, наводив приклади, і ми, діти, уважно його слухали. А ще він носив із собою листки твердого паперу, на яких були дірочки, й пальцями водив по них. На уроках я стояв біля дошки і показував на карті все, шо говорив Андрій Маркіянович. Мені це подобалося, бо дуже любив історію та свого вчителя».

Славетне життя Андрія Маркіяновича не закінчилось у той скорботний квітневий день. Він живе у щедрості своїх добрих справ, у пам’яті односельців і друзів, у серцях вихованців, які мали щастя навчатися у такого вчителя.

Вважаю, що сьогодні іменем Андрія Прокопчука дуже годилося б назвати вулицю, де він жив, і школу, в якій так плідно, так невтомно й самовіддано працював, прищеплюючи сільській дітворі безмежну любов до рідного краю, його минулого у віках і майбутнього. Кинутий суворим життям у світ вічної темряви, Андрій Маркіянович Прокопчук у широко розпростертих обіймах ніс дітям Сонце душі і знань…