Відважна фронтова медсестра Катерина Карпінська

За матеріалами Ю.Д.Гжимайла:

Катя Карпінська народилась у Красилові. Тут пройшло її дитинство, тут успішно закінчила школу №1. Тоді й збулася її заповітна мрія – стала студенткою Одеського будівельного інституту. Там і зустріла тяжку звістку про напад гітлерівської Німеччини. Серед інших студентів, які не евакуювалися перших днів війни, працювала на спорудженні оборонних укріплень Одеси. У серпні 1941- го їхній інститут у буквальному розумінні слова перейшов у Новочеркаськ Ростовської області. Пішки через усю південну Україну змушені були добиратися студенти- будівельники до нового місця навчання. А коли дійшли до нового місця, виявилось, що німці вже неподалік Ростова. Після двотижневого навчання токарній справі на воєнному заводі Карпінська Катя разом із заводом евакуювалась в Новосибірську область,де працювала токарем до лютого 1942 року. Важкою була та праця по 12 годин на добу, а відстоявши півдобову зміну за верстатом, доводилося після цього ще й навчатися на курсах медсестер.

Наприкінці серпня 1942-го року на фронт вирушила 149-а окрема стрілецька бригада на чолі з командиром В.І. Болдирєвим, сформована у м. Асіно Новосибірської області. Понад сто жінок і дівчат увійшли до її складу. Серед них була й Катя Карпінська.

Переправившись через Волгу, підрозділи бригади пройшли через Сталінград і стали на захист селища Спартанівка. Було просто жахливо й моторошно: навкруги все палало, лунали крики, невщухні постріли й канонада – все ніби кипіло у пекельному котлі, і цьому пеклу не було ні кінця, ні краю.

Після поразки під Москвою фашисти будь-що намагалися оволодіти стійким і непохитним Салінградом, аби дістатися до кавказької нафти. Фронт під Сталінградом перетворився на справжнє пекло. Горіла нафта на поверхні гігантської Волги (ріка буквально горіла), горіла земля, горіло місто Сталінград, горіли люди. Небо було чорне від ворожих літаків. Щодня з-під розвалених будинків медичним сестрам доводилося витягати тіла напівживих людей, виносити з поля бою бійців. Часто працювали без світла, обходилися без їжі й води, робили перев’язки під градом ворожих куль.

У більшості випадків місць у хірургічному відділенні не вистачало й поранених розміщували у землянках, палатках, а то й просто під відкритим небом. Багато бійців потрапляли сюди зі Сталінградського тракторного заводу, де бої точились за кожен цех, за кожен метр.

У пам’яті Катерини Карпінської назавжди закарбувався епізод, що стався у літньому саду Сталінградського тракторного заводу.

«Після того, як фашистські літаки розбомбили розташування нашої медсанроти, ті, хто залишився живим, побачили страхітливе видовище: ще кілька хвилин тому гарні зелені дерева стояли голими, як узимку, на місці великої палатки стирчали операційні інструменти, валявся перев’язувальний матеріал, а моєї палатки не було… Горіла т. зв. «шокова» палатка, горіли поранені, які лежали в ній, горіла медсестра Ольга Сібаєва – вона не мала права залишати поранених і до кінця залишалася з ними…

Живі стали гасити палаючу медсестру й поранених, потім поховали мертвих бійців, а з ними й медиків: чергову Зіну Аштаєву, Варвару Костянтинівну Омельченко, яка врятувала мені життя, а сама загинула, і фельдшера- статиста. Та найважче було вночі. За пораненими добирались на автомобілі, не вмикаючи світла. Щоб водій міг їхати, медсестрі доводилося лягати на капот і знаками показувати водієві дорогу».

Восени сорок другого Карпінська Катерина одержала важке поранення. По дорозі до госпіталю, коли її переправляли через Волгу, налетіли фашистські літаки, й вона опиниласьу холодному купелі, її чудом врятували.

Лікувалася у містах Енгельс і Саратов.

З госпіталю виписали із заключенням:

«…ограниченно годная к воинской службе». Та не могла Катя в такий важкий час сидіти без діла і, хоча була ще надто кволою, попросила членів комісії направити її працювати у військовий госпіталь медсестрою. Це був червень 1943-го року. Шлях до перемоги у Катерини Карпінської, медсестри польового пересувного медичного госпіталю №5243 проліг через Україну,Польщу, Прибалтику, Східну Пруссію. Особливо важко було на території Прибалтики та Східної Пруссії. Ворог чинив нашим військам відчайдушний опір, доводилося зі зброєю в руках охороняти поранених. А їх було дуже багато, і всі вони терпляче чекали негайної медичної допомоги. Нерідко по дві-три доби без їжі та перепочинку працювали медики.

Небачений бій відбувався на станції Ейдкунен, що знаходиться на кордоні Литви та Східної Пруссії. Наші війська змушені були тимчасово відступити. Нелегко доводилось і медикам. Щоб не допустити захоплення поранених ворогом, медпрацівники, серед яких була й Катерина Миколаївна, ледь під колеса не кидалися, аби тільки розмістити на автомашинах, шо рухалися в тил, хоч одного пораненого.

Після завершення запеклих боїв прусської операції Катерину Карпінську нагородили орденом Червоної Зірки.

Закінчила відважна медсестра свій бойовий шлях у Кенігсберзі. Після Перемоги повернулась у Красилів. На її грудях красувалися бойові нагороди – ордени Червоної Зірки та Вітчизняної війни ! ступеня, медалі «За оборону Сталінграда», «За взяття Кенігсберга».

Вступила до педагогічного інституту, успішно його закінчила, викладала математику в школах Коломиї, Красилова, Хмельницького. А 1980-го року Катерину Миколаївну Карпінську урочисто провели на заслужений відпочинок.

Такщощо вам пощастить побувати у Волгограді, завітайте до музею Сталінградської битви. Серед його експонатів є два, які належать Катерині Миколаївні: її лист, написаний на фронті, який вона не відправила додому, та прострелений комсомольський квиток.