САДОВСЬКИЙ Василь Петрович

Спогади про службу в Афганістані записали О.ЛЮБАРЕЦЬ, учитель української мови та літератури та  Д.СЕВЕРЕНЮК, краєзнавець:

“На строкову військову службу я, Садовський Василь Петрович 1953 року народження, був призваний 8 травня 1972 року Красилівським районним військовим комісаріатом Хмельницької області. Військову присягу прийняв 27 травня 1972 року у Ризькому ВКіК. Звільнений у запас після закінчення терміну служби 18 травня 1974 року.

28 листопада 1980 року призваний на дійсну військову службу вдруге Хмельницьким ГВК міста Хмельницького. І з грудня 1980 року по жовтень 1981 року – курсантом в/ч 44993, де закінчив школу прапорщиків із загальною оцінкою «добре». Після закінчення якої з жовтня 1981 по вересень 1984 був старшим техніком самохідно-артилерійській батареї 331 гвардійського артилерійського полку 128 гвардійської мотострілецької дивізії. Служив чесно і сумлінно. Дуже багато товаришів по службі йшли до Афганістану. Ось і я подумав: «Якщо не я, то хто?» Написав рапорт. Відповідь була позитивною. І ось у вересні

1984  року я і мій друг-прапорщик Олег Зайцев полетіли виконувати свій військовий обов’язок у складі обмеженого контингенту радянських військ у в/ч польова пошта 71184 в Афганістан.

Прилетіли. Клімат інший, обстановка інша… Але роздумувати довго не можна було, треба швидко адаптува-тися. Посада моя була – командир ремонтного взводу ремонтної роти 1074 артилерійського полку 108 мото-стрілецької дивізії 40 загальновійськової армії. У підпорядкуванні у мене було 20 солдатів строковиків, і багато хто з них уже брав участь у бойових діях. Багато чому вчив їх я, і сам у них навчався. Вони в мене всі були молодці. Хоробрі, сміливі, ніколи не кидали товариша в бою. Звичайно, не всі ми повернулися живими, але це була війна. Перше моє бойове хрещення проходило під Баграмом. Розвідка доповіла, що в гірській місцевості ховається банда бунтівників. Полк зайняв вогневі позиції і завдав артилерійський реактивний вогонь. Після цього вертольоти висадили піхоту для «прочісування» місцевості. Після того бою повернулися на зимові квартири ми без втрат. Чи було мені страшно першого разу? Думаю, всім там було страшно. Усі хотіли повернутися до своїх рідних і близьким живими. Але слово «страх» і «боягузтво» – це два різних слова. Можу твердо сказати про себе: боягузом я не був. Виховання було з дитинства правильним. Труднощів не боявся ніколи. Потім було ще багато таких виходів, звідки поверталися із втратами. Це, напевно, найважче – втрачати своїх бойових товаришів. Поранений я був 3 рази. Перший раз поранення було легким, у ліву ногу по дорозі на Джелалабад. У госпіталі пробув 20 днів і знову в стрій. Другий раз поранення було важким, усе на тій же дорозі на Джелалабад на 18-му посту. Поранення було в пах. У госпіталі пробув 1,5 місяця. А на третій раз була контузія. 10 квітня 1985 року в районі селища Аліхель, де мій взвод проводив ремонт пошкодженої техніки після скоєння багатокілометрового маршу. Пролунав свист мін противника. І одна з мін потрапила в КАМАЗ зі снарядами. А поруч стояли ще машини з боєприпасами. Думати не було часу. Я кинувся до палаючого автомобіля, сів за кермо, відігнав на безпечну відстань і вистрибнув. І тут стався вибух. Після цього випадку був представлений до урядової нагороди «За бойові заслуги». Потім був госпіталь у Кабулі. Багато довелося там пережити. І навіть переосмислити своє життя. На багато речей почав дивитися по-іншому. Важко все згадувати…

У Союз я повернувся в січні 1987 року. З серпня 1988р. проходив службу в групі Радянських військ в Німеччині на посаді старшого техніка гаубичної самохідно-арти- лерійській батареї гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону 96 самохідно-артилерійського полку 9 танкової дивізії 1 гв. танкової армії.

У квітні 1992 року був відряджений до Управління кадрів Московського військового округу, де був направлений у в/ч 14118. У цій частині я служив на посадах начальника складу взводу тилового забезпечення, потім командиром взводу тилового забезпечення. І в грудні 2007 року був звільнений у запас з вислугою 34 роки в званні старшого прапорщика.

Мені складно говорити про себе, але я думаю, що з честю виконав свій військовий обов’язок. Напевно, батьки мої, Садовський Петро Станіславович і мати Садовська Євгенія Максимівна, пишались би мною, якби були живі. У нас була багатодітна сім’я. І всі діти виросли достойними людьми.

У мене теж четверо дітей. І знаєте, мені не соромно дивитися своїм дітям в очі.

На сьогодні я військовий пенсіонер. Перебуваю на заслуженому відпочинку».