Легенда про Настуню/ Село Криворудка/

Колись давно в одному подільському селі жила бідна жінка Горпина Ковальчук. Чоловік її пішов з козаками на татар і поклав голову за волю народу. Залишилася у Горпини на руках маленька дочка Настуся.

Нею єною материнську любов віддала жінка дочці. І на вісімнадцяту весну розквітла Настуся, як ружа красна. Задивля­лись на неї парубки.

Стояла якось Настуня на подвір’ї, а селом тоді на її лиху годину проїжджав фаетоном підстаркуватий шляхтич. Побачив старий розпусник Настуню і вигукнув: “Будеш моєю, бо я так хочу”. Дівчина йому відмовила. Він наказав, щоб дівчину схопи­ли гайдуки. Ті кинулись на неї, та не встигли схопити її за руки білі, як від сусідньої хати налетів на них вихором парубок.

То був Гриць, який вже давно кохав Настуню, а дівоче серце теж таємно линуло до юнака. Розкидав Гриць гайдуків, взяв Настуню за руку і повів до хати. Тоді шляхтич вихопив з-за пояса пістоля і вистрілив парубкові в спину. Куля влучила Гри­цеві в ліве плече і пробила гаряче серце. І впав козак просто на битій дорозі, востаннє глянувши на свою кохану.

Очухалися гайдуки, схопили дівчину, скрутили їй руки, зв’язали ноги, кинули поперек коня і помчали геть із села.

Плакала, побивалася нещасна Настуня, її сльози рясно кропили битий шлях. І там, де вони падали, просто на битому шляху розросталася дрібнолиста трава, вистилаючи шлях ряс­ним зеленим килимом. Тим часом до вбитого парубка підійшов добрий чоловік, нарвав тієї трави, що з дівочих сліз виросла, приклав до смертельної рани, і ожив юнак. Схопився на ноги, побачив, що на шляху розрослася невідома трава і зеленою сму­жкою біжить ген-ген до блакитного обрію. А добрий чоловік сказав йому, що ця трава – це трава із сліз Настуні і по цих слідах її можна знайти.

Нарубок кинувся до двору, вивів коня і помчав по зеле­ному сліду наздоганяти своє кохання. Наздогнав козак панську кавалькаду біля Чорного лісу. Порубав гайдуків і погнав їх що було сили. Розв’язав Пастушо, посадив на коня, і помчали вони в ті краї, де ніхто не міг їх знайти.

Кресав кінь копитами землю, розсипав навколо насіння цілющої трави, засіяв цією травою цілий світ.

З тих пір розрослася вона по всьому білому світу. І на­звали люди ту траву споришем, бо вміє вона бути в “спорі” – су­перечці з негодою, вітром, сонцем, і завжди вперто вистоїть право на життя при стежках і шляхах битих. Ота боротьба, яку все життя веде спориш, і дала йому ті цілющі життєдайні соки, за які його мають поважати люди, виліковуючи ним свої недуги.

Записано в с. Криворудка від Гаврилюк Я.А., 1926р. народження