Народна творчість Красилівщини/ легенда записана в селі Волиця/

Місцевий фольклор включає в себе епос (казки, перекази, легенди), лірику (пісні), драму (ігри, обряди, народні п’єси).

Основними групами казок є: казки про тварин; чарівні або фантастичні; соціально-побутові. Здебільшого дійовими особами в казках виступають тварини, відбуваються чудодійні метамор­фози, переможна боротьба з силами Зла.

Легенди, незважаючи на вимисел, сприймаються слухачем як достовірна розповідь. Персонажами є конкретні люди, які во­лодіють надприродними якостями.

Персонажами переказів є люди, які своїми славними діла­ми заслужили шану та добру пам’ять. У місцевих переказах роз­повідається про ймовірне походження назв населених пунктів, річок, урочищ.

Обрядова пісенна творчість включає календарно-обрядові та родинно-обрядові пісні (весільні та голосіння). Специфічними ознаками місцевого фольклору є усна форма, анонімність, коле­ктивність створення.

Весілля як святкове дійство – найважливіший складник на­родної культури, в якому відображено світогляд, мораль поетичних уявлень., трудового народу, родинних та суспільних відно­син.

Циганська долина

Шмат землі на березі  річки Случ захищений висипом і людськими городим» із трьох сторін. І є там криниця із джерель­ною водою, смачнішої за яку немає у цілому світі. Звичайно, цей чарівний куточок був пристанищем для циганського табо­ру з давніх-давен Кращого місця і не знайти. Щоліта долина за­повнювалася циганськими кибитками, кіньми, обдертими босо­ногими дітлахами і, звичайно, музикою гітари, нічними вогни­щами, веселим співом і запальними танцями.

В життя Волині це вносило і радість, і тривогу. Після тружденного дня сільська молодь йшла за городи до річки дивитись на циганські веселощі, часом і сама брала в них участь. Господарі з острахом ввечері закривали свої хліви, комори , ко­шари, а молодиці втихомирювали своїх малят, коли вкладали спати, лякаючи, що їх вкрадуть цигани. Отже, приїзд цигансь­кого табору одні чекали з острахом, другі – з радістю. Красуня Настя чекала цього дня найбільше. Вона була ніби ясна зірка се­ред похмурого неба, її сині глибокі очі здавались повноводними озерцями, оточеними віночками вигнутих довгих вій. Тонкі рівні брови виразно виділялись на ніжно-білому обличчі і чудово ви­глядали разом з червоними губами і рум’яним лицем. Її краса, роботящі руки і незалежний характер приваблювали всю чолові­чу половину і були таємничою мрією не одного парубка села. Деякі навіть пробували втілити цю мрію у життя. Але Настя на простакувате залицяння не звертала уваги, а то й відверто ви­сміювала залицяльників. Приїзду табору цього літа вона чекала з особливим тремтінням. Її приваблював молодий циган – коваль Міхай. Спершу заворожили дівчину його руки, коли вона з бать­ком прийшла в циганську кузню підкувати коня. Настя дивилась на роботу коваля і була зачарована. Рухи плавні і швидкі, впевнені і точні, підкова ніби виліплювалася із м’якої глини, а не з металу. А коли зустрілися поглядом, то і дихати не сміла. Вели­кі, чорні, як терен очі, пронизали її серце і заглянули у саму ду­шу. Це був погляд вільної, впевненої людини з почуттям великої гідності. Так на неї ніжно ще ніхто не дивився. Погляд доповню­вала ледь помітна посмішка.

В душі у Насті відбулося якесь незвідане сум’яття, було дуже лячно і разом з тим щемно-приємно. Рік пройшов, а Настя до цих пір не може забути той погляд, та й, напевно, забути не хоче. Дівчина бажає лише, щоб приїхав табір. Ввечері, поверта­ючись з поля, вона почула гавкіт собак у селі і побачила іще здалеку, як циганки шниряли від хати до хати, замітаючи порох по вулиці своїми квітчастими довгими спідницями. На душі стало радісно, наче виросли крила, і дарма, що жила на кінці села, На­стя і не стямилась, як опинилася у повітці, де порався батько, і весело повідомила, що приїхали цигани і, напевно, з ними є ко­валь.. На батькове запитання: «Навіщо тобі, доню, коваль?»—

спершу не змогла відповісти, на хвильку задумалася і з радістю знайшлася: «У мами зламалася кочерга, потрібно замовити но­ву». Батьки з вдячністю подивилися на дочку: «Яка хазяйновита у них Настуся, спокійна їхня старість». А Настя так швидко пе­реробила домашню роботу, так вправно, як човник у верстаті тітки Теклі. Бігала від стодоли до хліва, від хліва до комори, що мати ще вечеряти не зварила, а Настя все поробила, перевдягла­ся, заклала у косу нову стрічку і прохала батька хутчій йти у та­бір до коваля за новою кочергою. Село поволі затихало, а в та­борі стояла гамірлива метушня. Старі циганки варили їжу на во­гні, діти галасливо бігали, чекаючи на вечерю, чоловіки напува­ли коней біля річки, а молодь починала веселитися. Зазвучали мелодійні, романтичні циганські пісні. Коваля вони зустріли не­сподівано, він ішов прямо на них, ведучи коня за вуздечку. Ті самі очі, той погляд, але хода, хода мужнього чоловіка, що знає ціну своєї справи, хода справжнього цигана. Насті здалося, що зірки на небі не мерехтять, а засяяли сріблястим світлом, і вода в річці стала також сріблястою. Вона вже не чула розмови тата з ковалем, не могла відвести погляду від його статури. І тільки поклик подруги Палажки повернув її у дійсність. Палажка щебе­тала, переказуючи побачене і почуте за день, і вела її за руку на вигін, де зібралася сільська молодь. І |,е літо, просто літо, як зав­жди. Але Настя була переконана: це літо прийшло в село, бо приїхав із табором Міхай. Його розповіді про незнані світи, про незвідані краї і безкінечні шляхи і дороги вона слухала майже щовечора, її щастя із маленького лякливого горобчика виросло у великого і прекрасного птаха, який щоденно все більше розпра­вляв крила. Світ такий безмежний і чарівний, а вони удвох у цьому світі можуть геть усе…

По селі пішли чутки одна страшніша іншої. Жінки шепталися, що цигани на Настю туману напускають, що циган її причарував. Останніми дізналися батьки. «Де це видано, щоб дочка першого господаря на селі водилася з циганом, чи ще, не доведи Господи, одружитися з ним?! Такому не бути ніколи!»

В суботу Настя чіпляла рушники Левкові Юхимовичу, якого дуже поважав батько як справжнього господаря.

Зійшов вже місяць не в ту пору,

І знов за хмари заховавсь,

Він освітив усю долину ,

І знов за хмари заховавсь.

А в тій долині стоїть хата,

В тій хаті там вогонь горить,

Там мати дочку научає,

Дочка заплакана сидить.

Не плач ти, доню, не журися,

Ти в мене донечка одна,

Не жди , не жди, кого кохала,

Він зовсім пара не твоя.

Не стало донечці розмови,

Не стало матері дочки.

На другий вечір за старого,

Чіпляла Настя рушники.

Вирувало весілля Насті і Левка. Вигравали троїсті музи­ки, виспівувала скрипка, гуляли гості, тільки ось перезви на цьому весіллі не було: не мала кому стара Левкова мати пов’яза­ти хустку. Молода про-па-ла!!! Кажуть, що в вербах біля Котла бачили буланого циганського коня.

Пропала Настя, Старий Микола і Лікера доживали віка самотніми і все сподівалися, що ось-ось залунає на їхньому под­вір’ї дзвінкий голос донечки, їхньої красуні Насті. І все чекали…

Легенда записана від Кичак Катерини Івані­вни, 1918 року народження в с. Волиця-1 вчителькою Волицької ЗОШ , Поліщук М. Т.