Олександр Коробко

(народився в селищі Антоніни, член Національної спілки журналістів України, працював редактором газети “Закарпатська правда”, проживав в м. Ужгород)

НАША ВУЛИЦЯ

Не виходило з нашої вулиці ні героїв, ні вчених, ні письмен­ників. З давніх-давен хуг жили прості смертні: народжувались, цілий свій вік працювали біля землі і потім назавжди відходили в її лоно. На їх місце приходили інші, молодші. І знову йшли ти­ми ж стежками, тими ж кроками, з тими думами… Кроками батьків, з думами великих хліборобів.

Обминали нашу вулицю асфальти, автобуси, але завжди були на ній людська стежка. Веснами дітлахи так вбивали її босими ноженятами, що вже ціле літо, навіть у зливу, на ній не було бо лота. Ця стежка, ніби з’єднувала кожен маленький двір з великим світом.Уздовж вулиці весною буйно зацвітають садки. Цвітуть яблу­ні, груші, черешні, сливи. Цвіте жовта акація і біла акація, цві­туть квітки в загорожах, у садках співають солов’ї . І тоді буває гак гарно, що здається: на землі немає вже кращої вулиці, кра­щих садків, квітів та солов’їв.
Ні, такого гамору — хліборобського – не буває у містах.Вранці золотистим співом будять мирян півні. І з того часу не втихає життєвий гамір вулиці аж до вечора.

Рано встає тітка Яніна з своєю дочкою Юлею. Готують наспіх сніданок, гукають тітку Христю — і всі троє біжать з сапами в поле. А з другого кінця вулиці – Марія, Єва, Ганна… А потім – тільки білі хустини маячать далеко-далеко в полі. З настанням тепла всі жінки одягають білі хусточки, молодшають, стають веселішими. А чоловіки з хлопцями веснами підмітають садки, поправляють огорожі – і потім в селі не видно: у полі орють, сіють, косять. Хіба що по вечорах зрідка спалахують вог­ники цигарок.

Між споришами і ромашками вздовж вулиці видніються два довгих рівчаки, сліди німецьких танків – відголосок війни. Важ­кі, незабутні сліди війна залишила в кожній хаті, в кожній сім’ї . Вечорами довго світяться вікна Варвари Плисюк та Ганни Кова­нчук: зосталися вдовами і тепер одиноко доживають свою ста­рість. Минули довгі роки, а їм так і хочеться підійти до вікна, припасти чолом до холодної шибки і виглядати, щоб хтось пове­рнувся в дім. Вночі тут тихо – тихо, як після бою. В споминах часто приходять чоловіки, брати, діти… А потім знову наступає н нь, знову у вікна заглядають великі жовті соняхи, сонце, знову псе забувається в життєвих турботах аж до вечора.

Одиноко світяться вікна посивілих вдів. їх у нас багато, цих одиноких вікон…

І Іо обіді на вулиці з’являється листоноша з великою сумкою. Вона зупиняється біля хати тітки Єви і гукає:

Владочко! Вам лист од сина.

гка Єва кидає все і біжить до воріт. Тітка Єва довго читаєречитує кожен рядочок. До неї прибігає веснянкуватий Юрик, менший син. Солдатського листа читають спочатку. Згодом мати до роботи і зустрінеться з Юриком тільки увечері. Хлопчик тихо скаже:

Мамо, давай корову здамо у колгосп… щоб не пасти…

Ну, як тобі не соромно – ти ж всього два пасеш.

Єва роботяща, всюди встигає: і в полі, і вдома. Колгосп допоміг їй побудувати хату. Тітка Єва тепер щовесни сіє побіля хати ба­гато різних квітів, і потім вони зацвітають, і садок зацвітає, і тут ціле літо гарно-гарно. Поряд з хатою тітки Єви виросло ще дві: Марії Кондратюк та Дмитра Войтюка. А трохи далі – Ліди Риба- чук, Романа Луцюка, Івана Жука, Володимира Бартошука… Коло кожної хати – молоденький садочок, квіти: щоб гарно було. Змі­нюється життя, змінюються люди, змінюється вулиця.

Весняними вечорами до глибокої ночі гудуть над садками хрущі і не сплять хлопці та дівчата. А як ще вийде місяць між зорі – то здається все це казкою, доброю чарівною казкою, яку ми чули від бабусі.

Хлопці одружуються, дівчата виходять заміж, сусіди святку­ють новосілля, лелеки щоразу приносять і гублять на нашій ву­лиці гарненьких діток. Молоді батьки знаходять їх і дуже раді­ють і дякують лелекам…

Дядько Фока і тітка Христя справили своїм дітям уже п’ять весіль. І ще два сини ходять у парубках.

Дядько Фока раніше працював у колгоспі їздовим, але поста­рів і тому зараз при хаті. Садок гарний посадив: як не дочекаєть­ся сам яблук, то іншим буде.

Дуже гарно буває, як влітку на зелену вулицю висипле гра­тись дітвора. Глянеш здалека – наче квіти хто розкидав.

Кожного літа до тітки Надії приїжджає з бабусею племінниця Таня. Сільська вулиця для неї, киянки, – цілий світ загадок, сві і непізнаного. Таня дивується землі, полю, лісу.

А чорні квіти бувають? – перепитує.

Ні.

А чому?

Бо квіти для того, щоб людям радість була, – кажуть дорослі.

Галя сама навчилася бігати до поля — поле їй подобається найбіні.ше. Вона годинами може простояти: дивитися на квіти, на бджілок, на комбайни. А якось пішла і заблудилася в травах — ледве відшукали.

Ранками по вулиці проходять хлопці в робочому засмальцьова­ному одязі – механізатори з відділення Сільгосптехніка – ціла династія Сидоруків, Олександр та Володимир Бартошуки, Іван Жук, Едуард Молодецький, Володимир Рибачук…Поспішають, а І’аня дивиться крізь вікно і питає:

Дяді на поїзді працюють?

Звідки Тані знати, що ці дяді мають золоті руки, котрим скоря­ється і вогонь, і сталь, і велетенські машини? Звідки знати мале­нькій дівчинці, що під робочими спецівками в них б’ються теплі людські серця? Таня багато вже знає про метелики, про квіти, але ще не знає про добрі людські серця…

Трапилась чоловікові біда: в комбайні, яким молотив пшени­цю в полі, поламався вал. Уже вечір. У майстерні відділення «Сільгосптехніка» нікого нема, тільки сторож ходить. Куди зве­рнутись по допомогу? Не стоятиме ж машина в такий гарячий час усю ніч. І прийшов чоловік на нашу вулицю, постукав у вік­но Володимира Рибачка:

Друже, допоможи!

Опівночі відчинились двері майстерні: загули верстати.

Володимир був і за токаря, і за слюсаря, і за електрозварю- нальника. Дивувався чоловік: звідкіль такі руки у хлопця? А че­рез годину не міг надякуватися за роботу:

А хто вам наряд випише? Нікого ж нема. Візьміть оці гро­ші, візьміть.

Усміхнувся хлопець: хіба за гроші?

Довго світяться вечірні вогні на нашій вулиці. Як здалека поди­хи шся, то, здається, що вони зовсім однакові. Але насправді ко­жен із них світиться по – своєму: різні люди, різні долі, різні ту­рботи. Вечорами вогні нашої вулиці можуть розказати багато- багато.

Ось сім’я фронтовика Дмитра Войтюка. Один по одному гри сини стали солдатами. Михайло вже демобілізувався. Тепер йому є про що говорити з батьками, тепер вони краще розуміють один одного. Весняними вечорами часто з хати Войтюків лине на вулицю чарівна пісня – Михайло хороший баяніст і співак. У нього тепер велика радість: не забули і добрі лелеки – він став батьком. Ще на одного громадянина збільшилось на нашій ву­лиці.

У багатьох хатах на нашій вулиці матері проводжають і зу­стрічають своїх синів – вони не сплять ночами.

Стукнеться нічний метелик у шибку, насторожиться – мо­же син. А прийде:

Я тебе так довго чекала…

І розповідає про садок, про корову, а син думає про великі проблеми часу. їм, синам, дано будувати, жити по-новому, скла­дати нові пісні.

Наша вулиця гарна у будь-яку пору року. Білі хати, наче писанки, далеко видніються з -поміж садків. Щось таємниче та чарівне є на вулиці і взимку, коли запорошені білим пушком стріхи, коли засніжені дерева у садках. Проїдеться тоді тракто­ром Іван Жук і прогорне дорогу для дітей. А золотими осенями по ночах чути, як падають у садках налиті сонцем яблука.

… Не виходило з нашої вулиці ні героїв, ні вчених, ні пись­менників. З давніх-давен живуть тут прості смертні. Але вони завжди були добрими людьми і великими хліборобами. Ніхто не міг краще від них обробляти землі, ніхто не міг краще працюва­ти, веселитись. Наша вулиця – вулиця хліборобів. Оплакана вдо­вами, прославлена працею, у соняшниковім і яблуневім цвіту, возвеличилась вона серед світів і протягнулася до самого сонця.

смт. Антоніни, 1969 рік.