Мар’ян КРАСУЦЬКИЙ /Письменник , Воскодавинці /

Мар’ян       КРАСУЦЬКИЙ

(06.01.1943 р., с. Воскодавинці)

Мар’ян Іванович Красуцький народився 5 січня 1943 року у с. Воскодавинці у бідній хліборобській родині.

В сім’ї, де зростав майбутній письменник, автор багатьох романів, повістей, майже 200 оповідань та новел, більше 12 ти­сяч нарисів, кореспонденцій, репортажів, публіцистичних творів, було 8 дітей, троє з яких померли у зовсім ранньому віці від хво­роб та нестатків. Вижили п’ятеро – сестри Марія та Ядвіга, брати Станіслав та Володимир, а також він, Мар’ян, який був наймоло­дшим.

Сім’я пережила голодомор 1933-го, сталінські репресії, го­лод 1947-го, перебуваючи, так би мовити, в епіцентрі тих пріснопам’ятних подій XX сторіччя, відчула на собі наслідки усіх негативних явищ, спричинених тоталітарним режимом. Од голо­домору та репресій постраждали троє рідних дядьків письмен­ника (Леонід, рідний брат матері, помер у голодному 33-му, Броніслав, батьків молодший брат, був безпідставно репресова­ний і загинув у таборах, Адам, брат матері, висланий разом із сім’єю у Казахстан, де і помер, а старший батьків брат Антон та­кож пішов з життя у голодному 1933-му).

З 1950 року Мар’ян навчався у місцевій початковій школі, а потім – у Чепелівській семирічній, Красилівській середній школі №1.

Уже в ранньому віці виявив неабиякі здібності, літератур­ний талант. Писав вірші, оповідання, а у п’ятому класі навіть ро­зпочав писати повість про партизанів-підпільників.

У 1962 році переїхав на Донбас, де навчався у технічному училищі №14 у місті Єнакієве, і одночасно закінчував 10-й клас у школі робітничої молоді.

Працюючи слюсарем-монтажником на заводах “Азовсталь”, імені Ілліча (м. Маріуполь), Алчевському металургійно­му заводі, навчався у Ростовському-на-Дону державному універ­ситеті, ректором якого у той час був Ю.А.Жданов — син відомого радянського державного і партійного діяча, зять Й.В.Сталіна.

У 1965 році повернувся на Поділля, де продовжували меш­кати його рідні. Працював інспектором Держстраху у м. Красилові, головою райради ДСТ “Колос” у Старій Синяві, у редакціях Новоушицької райгазети “Наддністрянська правда”, багатотиражної газети будівництва Ладижинської ДРЕС на Він­ниччині, Ямпільської райгазети “Слово хлібороба”, власкором обласної газети “Вінницька правда”.

Закінчив Вінницький педагогічний інститут.

У 1967 році в журналі “Піонерія” було видрукуване його оповідання “Піонерський галстук”, за ним почали з’являтися оповідання та новели на сторінках інших журналів, газет.

Більше 35 років трудився на журналістській ниві – у район­них та обласних газетах, з них – ЗО років редагував регіональну газету “Край Кам’янецький” у м. Кам’янці-Подільському.

Відомий український прозаїк, лауреат республіканських премій імені Ярослава Галана (1990 р.) та імені Юрія Яновського (1997 р.), обласних літературних премій М.Годованця (1997 р.) та ім. Володимира Булаєнка (2000 р.), ім. академіка Г.Костюка (2004 р.), Заслужений журналіст України (1994 р.), почесний професор Кам’янець-Подільського педагогічного університету.

Лауреат премії Національної Спілки журналістів України “Золоте перо” (2001 р.). Указом Президента України наго­роджений орденом “За заслуги” III ступеня (2001 р.).

В доробку письменника дуже велика кількість публікацій в

періодиці, 20 окремо виданих книг. Серед них повісті та романи “Довга дорога вночі”, “Павутиння”, “Крик білої ворони”, “Біг з перешкодами”, “За Колимою сонце сходить”, “Цей неприборка­ний Яхієв”, “Березневий грім”, “На білому коні світання”, “Гаря­че літо у Воскодавинцях”.

За визначні досягнення в українській літературі, активну участь в літературному процесі і громадській діяльності, відро­дженні культури і духовності рідного народу двічі відзначений Почесною Відзнакою Національної Спілки письменників Украї­ни (2000, 2003 рр.).

Почесний громадянин Кам’янець-Подільського району.

Нині М. Красуцький живе у м. Кам’янці-Подільському.

У своїх творах розповідає про життя та людей рідного краю, тих, які тут народились, і тих, які прибули сюди з іншої місцевості.

Адам Яхієв – головний персонаж книги “Цей неприборка­ний Яхієв” – уродженець Чечні, для котрого Україна стала дру­гою батьківщиною.

Хто він, український чеченець Яхієв: директор, комерсант, підприємець чи просто непересічна людина зі своїми поглядами на жиггя? Відповідь на питання однозначне: у Яхієві ці риси ща­сливо поєдналися.

Від самого початку розповіді відчувається професійне вміння автора стрімко розгортати сюжет, вибудовувати його у струнку композицію. Спочатку автор знайомить нас з дитинст­вом Адама, яке припало на період великих подій у житті СРСР.

Через цікаві художні деталі, вихоплені із су­ворого воєнного і повоєнного життя, автор показує, як доля ріднила людей різних націо­нальностей, як Адам із далекої Чечні опинив­ся у Кам’янці-Подільському, де очолив неве­ликий завод.

Звичайно, жанр нарису документальний. Можливо, тому автор обрав спосіб оповіді за хронологією. Перед читачем проходять пос­таті однодумців та заздрісників Яхієва. Бо не всім могло сподобатися звивисте сходження

Яхієва до визнання…

У невеликій збірці Мар’яна Красуцько- го “Острів любові” всього 10 новел. Окремі з них – мініатюри. Сільська тематика – но­вели “Непростимий вівторок”, “Переддні- вок”, “Дядько Ілько”, “Судили тітку Ганну”.

Новелістичний стиль налаштовано на глибокий психологізм та скупість викладу в оповідях.Найбільша з новел — “Острів любові”.

Роман ”Павутиння” – це книга- пересторога тим, хто свідомо або несвідомо робить нерозважливі кроки. Життя жорстоко мстить за порушення людських етичних норм. Благополуччя, здобуте нечесним шляхом, мало кому приносить справжнє щас­тя. Жоден із змальованих в книзі антигероїв не має такого задо­волення, на яке розраховував. Справджується це і стосовно ін­ших членів злочинної сув’язі, яка була обплутана гидким паву­тинням мафіозних кланів.

У книзі “На білому коні світання” йдеться про найважчий період життя і творчості молодого подільського поета Володи­мира Булаєнка – перебування у рідному селі Сороко дуби після важкого поранення у запеклому бою під Ростовом і сміливої втечі з фашистського полону – до визволення рідного краю від окупантів. Через усю повість проходить світлий образ матері по­па Ьулаєнка. 26-річним пішов з життя студент Дніпропетровсь­кою університету поет В.Булаєнко, та все ж встиг сказати своє пніле й водночас грізне слово у поезії.

Переднівок

(з книги “Острів любові”)

Мамині очі — озера смутку. Величезні, як Всесвіт, до крию иорьовані. Дивлюся у них — і бачу малого, кволого хло­пчину і па диво повільними рухами. Худе, жовтаве обличчя, ію г і арочному згаслий погляд.

Мамо, хочу їсти…

Що ж я тобі дам…

Борщу…

Мама, притримуючись за вориння, встають і мовчки ідуть до хати. Звично риплять сінешні двері, потім настає тремтлива тиша. Сонце пече немилосердно, нестерпно пахне бузиновим цвітом, молодим лататтям і бузком. Ондечки він, під застільним вікном. Його посадила сестра десь за рік до того, як їхати на Сахалін. Він швидко вкоренився, той білий бузок, розрісся і цві­те, цвіте…

Мама не приходять довго. Нарешті чується іржавий скрип дверей, шерех споришу. І знайоме таке, рідне таке, незабутнє таке мамине:

Бери їж…

Ні, то не борщ. У великій череп’яній мисці – густе темно- зелене вариво. Порізане листя молодих буряків і вода. І жод­ної квасолини, ані шматочка картоплини. Де їх узяти? Карто­пля, як і квасоля, у нас скінчилася давно, ще перед Різдвом.

Якби ж хоч кусник хліба чи коржа… Мама одвертаються, по впалих, блідих щоках сльоза — кап, кап.

Де я тобі візьму того хліба…

Що правда, то правда. Хліба нема. Ми, либонь, уже й забули, що таке хліб. І чомусь виразно, наче вчора те було, пригаду­ється толока у дядька Степана, що біля греблі… Не сама то­лока, а обід. На довгих столах — порцелянові миски з кашею, а поряд — запашний, свіжоспечений хліб…

В очах замиготіло, трава на подвір’ї вмить пожовкла. Небо стрімко знизилося і впало на голову. Спохмурнів, зжалобився світ.

—Мамо, я не хочу борщу… Я хочу…

Нічого не бачу, нічого не чую. Лише хтось важкенним залі­зним молотом гупає поруч. А може, то у мене в голові? Про­бую розплющити очі — і не можу. В усьому виснаженому тілі — ломота, пекельний біль. Що зі мною?.. Де я?..

Це з голоду,— чую голос – тітки Олени, нашої сусід­ки.— Поїсти б йому…

Я йому ось борщу всипала… Та що то за борщ — гичка

і вода…— То вже мама.—- Коли б ті жнива скоріше, може, хоч колосків стерла б, кулешу якого… Помруть же діти, о Боже мій…

Хто помре? Які діти? Який куліш? У вухах — дзень, дзень…

Поволі розплющую очі. Довкруж — яскрава зелень саду, го­роду. Ген-ген у височині і полуденне сонце висить, мов куля розпечена. А наді мною — сумні, зболені мамині очі. І сльоза —кап, кап…

Переднівок голодного, безталанного сорок сьомого, року мо­го дитинства