Іван ЗОЗУЛЯ / Письменник Западинці /

Іван ЗОЗУЛЯ

Письменник

(1915 р., с.Лажева, Старокостянтинівський р-н – 1990 р., с.Западинці)

Тривалий час на освітянській ниві у Красилівському районі працював Іван Оксентович Зозуля. А народився він у 1915 р. в селі Лажева на Старокостянтинівщині в убогій селянській роди­ні в сім’ї Гапки та Оксентія Зозулів. Він був сьомою дитиною.

І розпочалася нелегка життєва дорога Івана Оксентовича Зозулі.

Як давній сон, що залишився в пам’яті на все життя, про­майнуло босоноге дитинство. Ось як згадує Іван Оксентович про ті роки: ” Рано залишився сиротою. Вже з шести років я почав працювати на різних роботах по господарству, а особливо часто випадало бути погоничем на оранці. Четверо коней, запряжених у четверик, бігали підтюпцем увесь день, а мені, босому, – по стерні увесь день. А ввечері обоє з матір’ю лікували поранені сторчаками закривавлені ноги. Але найбільшою досадою було залишатися в жнивову пору вдома. Брат поїде конячиною в поле, а мати залишає в шухляді дві скибки хліба та два огірки і йде в поле жати. А я залишався напризволяще. З дев’ятирічного віку пусті дитячі витребеньки мої звелися нанівець. Дівчата мої пас­ли корів, а я – дві конячини: свою і дядькову. Отаке-то було.”

Восени 1926 пішов Іван Оксентович у перший клас. Та ще до школи навчився у брата і читати, і писати, і рахувати. На­вчання давалося йому легко, і закінчив школу з відмінними оці­нками. Далі навчання тривало в семирічці в с. Ладиги за п’ять кілометрів від рідного села. У 1933 році Іван Оксентович отри­мав свідоцтво про семирічну освіту. Пробував вступати до вій­ськового училища, та зір підвів.

У 1934 році за сумлінну роботу у колгоспі правління поси­лає його на навчання в інститут буряководів. Але і тут спіткала невдача. Не вистачило одного року(молодий). Тоді ж Іван Оксентович поступає на робітфак при Уманському сільськогосподар­ському інституті. Закінчивши два курси, переводиться на перший відділ учительського дворічного інституту міста Умані.

А з вересня 1937 року починає працювати на освітянській пиві. Спочатку інспектором відділу освіти дорослих при Старо­косянтинівському райвно, а потім – викладачем фізики у Сахішвецькій школі цього ж району. Цікава вчительська робота за­хоплює молодого вчителя. Здавалося, що розпочалася найпрекрасніша пора життя. В 1939 році був призваний до лав Червоної Армії, через два місяці демобілізований за станом здоров’я.

Та чорним круком прилетіло літо 1941: “Бронь. Евакуація. Через два місяці знову в Сахнівцях. Переховуюсь. За доносом колишнього завуча Костушевича мене арештовують в селі Гри­горівна і вивозять у Німеччину.”

“….Інвентарний номер замість прізвища, дерев’яні “гольц- шуги” замість взуття, каламутна баланда замість їжі, охоронці з

собаками, приниження й знущання, кату­вання і смерть – ось що супроводжувало кожного дня і кожної миті “Остарбайтерів”.

І при цьому всьому треба було залишитися людьми, підтримати товариша в скрутну хвилину, допомогти, вистояти.

Не скаржились самі собі, . ,

Не нарікали ми на долю раз у раз.

Нам треба було жити в мужній

боротьбі, Щоб не кляли потім нащадки нас.

Прийшов довгожданий травень 1945. У кінці червня Іван Оксентович був уже на рідній землі. А з ве­ресня 1945 року приступив до роботи в Кузьминській школі Красилівського району. Потім працював у різних школах району директором, завучем. А з 1953 і до виходу на заслужений відпо­чинок – у Западинській школі.

Розкрився не один талант у Івана Оксентовича у цій школі. Саме з його легкої руки було створено перший ансамбль струн­них інструментів, слава про який полинула далеко за межі шко­ли та села.

Та не давали спокою пережиті роки страхіть. Ночами при­ходили товариші у снах, ніби просили розповісти світу про ті страждання, які перенесли у фашистській неволі.

Не відмовляюсь ні від чого:

Ні від думок – жалючих бджіл,

Ні від вербового порога,

Ні від похилених могил…

І    проявився ще один дар Божий у натрудженій душі. За рік створив Іван Оксентович повість ” Остарбайтер.” Художнє офо­рмлення твору допоміг зробити київський письменник М. Вла­сенко.

Ось що згадує Іван Оксентович Зозуля: ” У післявоєнний період я не раз задумувався над долею невільників, в’язнів , вій­ськовополонених , які були вивезені зі всього світу до Німеччи­ни. Скільки закатовано, розстріляно, повішено, спалено, замор­довано у фашистських застінках. На конвеєрах фабрики смерті мільйони поклали голови у таборах ОСВЕНЦІМУ, МАЙДАНЕКА, АУШВІЦУ, БУХЕНВАЛЬДА. До кінця життя ввижатимуть­ся вони живим, тим кому вдалося повернутися із страшного пек­ла. Скільки безіменних подвигів було здійснено в підпіллі в ім’я перемоги. Якби людство хоч частину з них знало , мені б було легше на серці.

І    от в середині 70-х взявся я за руко­пис. Назва твору прийшла сама по собі: ми не люди були , а тварини з номером на шиї, а на лацкані – білий знак на голубому ромбі  “ОСТ”

Автори роману звернулися до малодосліджуваної теми в художньому літописі Великої Вітчизняної війни, показали долю тих юнаків та дівчат, яких фашисти силою вивезли з окупованої території як робочу силу, як новітніх рабів у фашистську Німеч­чину.

Вдале співавторство не закінчилось на «Остарбайтері». На початку нинішнього року в тому ж видавництві вийшла друга книга Івана Зозулі та Івана Власенка під назвою «Розшукується безпалий», в якому розкривається підривна діяльність фашист­ської контррозвідки напередодні та під час Великої Вітчизняної війни.

Один із головних героїв твору – мешканець Старокостянтинова Михайло Друсляк розпочав службу ще в царській армії. Згодом став запеклим ворогом революції і радянського ладу, Вбивця-садист, він служив петлюрівцям, а в роки війни – гіт­лерівцям. В одному із боїв проти загону червоних Друсляк від­бив перший блискавичний удар й ухилився від другого, який ро­зпанахав би його до самісінького сідла, але шаблюка котовця все ж сіконула кінцем по правій руці і відтяла вказівного пальця. За­лишилася тільки маленька, з піввершка, куляса. Цей епізод пос­лужив назві роману «Розшукується безпалий».

Події, про які розповідають автори, відбуваються не лише на Україні, а й на території фашистської Німеччини. Червоною ниткою через твір проходить патріотизм та інтернаціоналізм ра­дянських людей, об’єднаних спільною боротьбою за звільнення народів від ярма фашизму.

Чільне місце тут знаходить пильність, громадянський обо­в’язок представників органів внутрішніх справ, Комітету держ­безпеки нашої Батьківщини.

Пройшли роки. Багато часу промайнуло. Зарубцювались рани на тілі, але душа жила тими болями і стражданнями. І ось у 1990 році знов спалахнуло загравою: Василь Зубченко приїхав до Івана Оксентовича на зустріч. Познайомились вони в жовтні 1942 року в Борхвардітському таборі (табір так названо тому, що власником був капіталіст Борхвард) міста Бремена. Разом із цією людиною пройшов Іван Оксентович через фабрику смерті, разом виконували завдання підпілля (Василь добре знав німецьку мо­ву). І ось йому найчастіше “підсовували” німецьку газету, листі­вку і виходила непогана політінформація. За втечу обидва пот­рапили до штрафного табору ” Фарга”, мабуть, через те і вижи­ли, що не поодинці були, а разом. Підтримували один одного, допомагали іншим вистояти в ті страхітливі часи.

Пройшли роки. Відійшов в інший світ Іван Оксентович, за­лишивши після себе чудові книги, гарні згадки про себе в одно­сельчан. Зберігаються в шкільному музеї при Западинській ЗОНІ фотографії, які подарувала його дружина. Залишився рукопис книги про Западинська школу, яка так і називається “Педагогічні будні”, рукопис повістей про Вітчизняну війну “Смерть на переї­зді” та “Брат продав брата”.

ДРУЗІ

Оповідання

Ні Жучка, ні Рудько не пам’ятають, кого з них першим пі­дібрала на автобусній зупинці баба Настя і принесла у пелені додому. Та здружились собачата першого ж дня. За півнями бі­гали разом, одержували колючі ляпаси від кицьки. Але згодом, коли почали підростати, чудувалися один з одного. Рудько обро­став жовтою шерстю, що спадала йому аж на очі, а Жучка вдяг­нулася в руду, котячу щетину. Жучка мала дуже розвинутий нюх. Бувало, чи піде баба Настя у магазин за хлібом, чи до церкви, чи хтось пройде через подвір’я, вона зразу знайде слід. Разом гралися у траві, ганялися за червоним півнем, дзявкали на невмиту свиню.

Так і жили у баби Насті, не піклуючись завтрашнім днем. Та після тою, як налякали кількох школярів, які проходили мимо їх двору, добра баба Настя нахльостала обох хворостиною. І вже

Рудько і Жучка нагнівались на свою добродійку, посідали під старою грушею, засумували.

Але на цьому їх біди не скінчились. Другого дня баба покликала Жучку та й накинула на шию ремінця, прив’язавши на ланцюг. Рудько бігав навколо товариша й радісно верещав.

Та коли баба Настя вийшла з хати з другим ремінцем в ру­ках, він наразі присмирів і сховався за кущем. Та баба владно гукнула: «Рудько, а йди лишень сюди!». Він нехотя вийшов із схованки і винувато підійшов, уткнувшись вологим носом у ши­року бабину спідницю. Цього для до самого вечора Жучка і Ру­дько, не перемовляючись, лежали у своїх будах, гніваючись на бабу, але згодом звикли й до цього.

Інколи баба Настя відпускала їх з прив’язі, і тоді вони шу­гали по всіх кущах, пригадуючи дитячі забави. Деколи котро­мусь самому вдавалось зняти через голову ремінець. І тоді вже було собачого писку і гамору на всю вулицю. Найчастіше ухи­трявся це зробити Рудько. Та ось баба Настя почала недомагати, все рідше частувала їх запашною юшкою, смачними м’якеньки­ми кісточками. Згодом вони перейшли на мізерний харч, і наре­шті, коли баба злягла, довелося жити впроголодь.

А взимку на подвір’я заїхала машина з червоним хрестом і люди забрали їхню годувальницю.

Посідали Рудько і Жучка поруч і завили жалісно із сльоза­ми на очах. Рудькові на другий же день вдалося зняти ремінця і він з вискоком подався вулицею. Та Жучку не забував, щораз підгодовував: то кістку принесе, то шматок хліба. Незабаром до голодної їхньої біди приключилась ще одна: зовсім чужі люди прийшли на подвір’я і почали розбирати бабину хату. Хоч Жучка і намагалась настрахати чужаків сердитим гавканням, калатати ланцюжком, хоч як бігав навколо них Рудько, та це не допомо­гло.

Підійшла жінка і мовила: «Цей карячконогий, зовсім пога­ний»,— сказала, візьмемо жовтенького».

Тоді чоловік, заманивши Рудька шматком хліба, закинув на нього ланцюжка і потяг з двору. Скільки чути було — перегуку­вались друзі своєю собачою мовою. Напослідок Жучка ще щось і никнула жалісливе і, скрутившись калачиком на снігу, задріма­ла Холодна зимова ніч тягнулася нестерпно довго.

Весь наступний день вона була голодна. Аж на третій при­біг Рудько. Йому вдалося зняти нашийника і звільнитися із при­в’язі. Шаснув туди сюди і скоро приніс запашну кістку.

Наступного дня прийшла добра жінка і звільнила Жучку під проклятого нашийника. І Рудько тут як тут. Удвох мерщій подалися на цвинтар. Довго і жалісливо скавуліли над могилою баби Насті. А коли сторож нагнав їх, знову подалися до своєї хо­лодної дірявої, незатишної будки.