Микола Коломієць /Член Національної спілки письменників України Поет/

Микола Іванович Коломієць народився 11 березня 1941 р. в селищі Буча Київської області, де батько працював головним бухгалтером науково-дослідної сільськогосподарської станції. Того ж року сім’я переїхала у селище Антоніни.

Навчаючись в Антонінській середній школі, ні льотчиком, ні капітаном бойового корабля стати не мріяв.

Після закінчення середньої школи навчався у Хустському культосвітньому технікумі. Тут дізнався, що Володимир Сосюра

це не лише “Червона зима”. А після прочитання його “Так ніхто не кохав” у душі сталося щось таке, від чого вечірньою порою заримував першу інтимну поезію, а редактор Хустської районної газети опублікував її.

Трудову діяльність розпочав восени 1961 року на посаді ін­спектора Антонінського райвідділу куль­тури. Публікувався в районній газеті “Ле­нінець”.

У 1962 році після ліквідації району »ступив до Уманського сільськогосподар­ського інституту на факультет плодоовочі- иництва та виноградарства, але провчився недовго, бо був призваний до лавРадянсь­кої Армії.

Після демобілізації продовжує заочну форму навчання, працюючи робітником садового цеху навчально-дослідного гос­подарства інституту.

Очолює Уманське районне літературне об’єднання. Там зна­йомиться з Василем Симоненком та Володимиром Задорожнім, Віктором Нєкіпєловим, Надією Суворовцевою. І, як відзначає поет, дуже цікаво було слухати її розповіді про М. Хвильового, І Косинку, Остапа Вишню, Є. Плужника. А ночами у відведеній І і ом у прохідній кімнаті на Коммолоді, 6 читав її спогади про ро­боту в Центральній Раді, про перебування на Соловках і, зви­чайно, новини “самвидаву”. Та особливо цікаво було слухати,коли співбесідником його був М.Бажан. З сестрою Алою Платонівною, з Оксаною Іваненко, а то і сам поет приїж­джав до Умані перед написанням книги “Уманські спогади”.

Саме за наполяганням Надії Віталіївни та поета Віктора Нєкіпєлова він залишає Уманський інститут, аби вивчати українську філологію у Чернівецькому держуніверситеті. Будучи керів­ником літературної студії університету, привів якось універси­тетських поетів на зустріч з чернівецькими художниками. Саме там побачив, як звичайне дерево за допомогою різця та людської фантазії починало говорити. Після цієї зустрічі зачастив до ху­дожників, і через деякий час його власні творчі роботи почали з’являтися на обласних виставках у Чернівцях, а згодом у Києві, Москві, Будапешті. Його вироби закупляє Чернівецька картинна галерея та краєзнавчий музей. Його поезії друкує обласна та ре­спубліканська газети, саме тоді виходить колективний збірник “Сонячний годинник” у видавництві “Карпати”. Закінчуючи на­вчання, дає згоду працювати кореспондентом республіканського радіо по Чернівецькій області. Але за два дні до складання останнього державного іспиту був відрахований за “зв’язки з на­ціоналістично настроєними особами та розповсюдження антирадянської літератури”, бо то був відомий 1972 рік.

Працює кореспондентом газети “На стройках Сибири” у Кра­сноярському краю, де провів місяців 17-18, щоб зчистити з себе тавро націоналіста й антирадянщика. А умови, самі здогадує­тесь, які там були… Запишеш у блокнот на лютому морозі сякі- такі дані, а ввечері у гуртожитку серед п’яних “зеків” пишеш.

Коли він повернувся до Чернівців з надією отримати дип­лом, дізнається, що надто свіжі ще оті чутки про нього, якими обкомівські. ідеологи залякували чернівчан. Поки отримав дип­лом – ще не один рік провів у “здорових робітничих колекти­вах”. Працював токарем по дереву і проживав у неопалюваних підвальних приміщеннях художніх майстерень художників. По­кинув їх лише для того, щоб у складі спортивної групи під час весняної повені пройтися на байдарці водами Білого та Чорного Черемоша або ж під час відпустки з’явитися з рюкзаком в аеро­порту Улан-Уде, Фрунзе чи Душанбе. У цей час він малює кар­тини, які не виставляв на виставках, а дарував чи продавав у приватні колекції України, Польщі та США. Якось на його очі потрапила замітка про пошуки у горах Паміру реліктового гума­ноїда “снігової людини”. Зв’язавшись з керівництвом експедиції з “мандатом” газети “Комсомольська правда”, три літніх сезони очолює Чернівецьку пошукову групу, а четверте літо проводить у горах Паміру сам. Потім переїжджає до м. Красилова (1987), де веде боротьбу проти замовчування імені В. Булаєнка, про по­вернення вулиці ім. Булаєнка м. Красилову.

8 червня 2000 р. М. І. Коломійцю було вручено літера­турну премію імені В.Булаєнка. У 2004 році став лауреатом об­ласної премії імені отамана Якова Гальчевеького “За подвижни­цтво у державотворенні”.

Ранньою весною 2004 року переїхав на постійне місце проживання додому, тобто до Антонін.

Творча особистість поета формувалася в атмосфері шістдесятництва. Виключення сумнозвісного 1972 року з остан­нього курсу філологічного факультету Чернівецького універси­тету за зберігання “антирадянської літератури” позбавили змоги видаватися і змусили писати “в шухляду”. Поетичні збірки поча- ііи виходити лише порівняно недавно – перша побачила світ у

.Отримавши нарешті нагоду видати свій творчий доро­бок, Микола Коломієць поряд з найновішими поезіями додає ту­ли і твори, написані раніше. То ж закономірно, що збірки мають нерівний характер (“Зойки блискавиці”, “Перестигла тиша”, “Ві- дпуїшя думок”, “Абетка для дорослих”, “Роздоріжжя” (1997),
“Нектар вітрів” (1999), “Прости, Афганістан”, “Голі стіни” (2001), “Літній сніг”, “Пригорща” (2002), “Полум’я тонесенької свічки” (2004), “Пісня хрущів” (2008).

Поетика збірок “Зойки блискавиці”, “Перестигла тиша*’, “Відлуння думок”, “Нектар вітрів”, “Абетка для дорослих”

У першій збірці “Зойки блискавиці” автор звертається до біографічних мотивів. У його віршах образ коханої має узагальнено- романтичні риси. Дівчина – жінка його мрії – чутлива, ніжна, при всьому тому – забороне­на, чужа… З погляду форми поетика збірки не відрізняється особливою складністю чи ори­гінальністю.

Збірка “Перестигла тиша” складається з трьох циклів. Перший цикл “Світанковий сувій” показує ліричного героя як частину ко­смосу. Така масштабність пригнічує людину, породжуючи в ній почуття безпорадності та незахищеності перед обширом хаосу й незбагненності всесвітніх законів. Другий цикл “Подих афганця” надихає афганською тематикою. У третьому циклі “Перестигла тиша” відчувається шквал емоцій.

У збірці “Нектар вітрів” автор розробляє мотиви, наявні і в інших його збірках: тема осмислення себе, свого призначення на землі.

“Абетка для дорослих” – це збірка віршів, присвячених кожній букві алфавіту. Збірка становить кількавечорові вправи, покликані продемонструвати можливості мови, її лексичне роз­маїття.

Оскільки Микола Коломієць був особисто знайомий з

В.Симоненком, то не дивно, що в його власній творчості можна простежити певний вплив стилю В.Симоненка, віддалений пере­гук з його творами. Споріднює поета з творчістю видатного шістдесятника тяжіння до традиційної форми, до народнопоети­
чної естетики, а також публіцистичний викривальний пафос громадянської лірики.

Микола Коломієць – автор цілої низки україномовних афганських пісень (збірка “Прости, Афганістан”). Автор збірки в Афганіс­тані ніколи не був, але спілкувався з людьми, які побували на цій війні. їх біль, знання проблем, з якими вони й досі щоразу зіштовхуються, надихну­ли на написання тридцяти пісень і уривку з “Афганської балади”.

Бардівські пісні цієї збірки пе­рейняті болем про безглуздо втрачене життя молодих воїнів та несправедли­ве забуття тих, кому вдалося вижити.

У 2007 році в м. Сімферополі дев’ятьма мовами побачила світ книга притч Валерія Басирова “Дыханье утренней росы”, де Микола Коломієць виступає як ав­тор українського перекладу

Плаче за хатою вечір

(з книги “Відлуння думок”)

З сірої порожнечі Холодна капає мряка. Плаче за хатою вечір – Його покусав собака До вечора туляться з неба Старої яблуні віти,

А я не знаю чи треба Той вечір мені жаліти.

Бо пес, що весь час недремно Хату мою доглядає,

Просто отак, задаремно, Нікого не покусає.

О       дванадцятій сорок

(3 книги “Прости, Афганістан “)

Той осколок, той клятий осколок,

В той далекий, далекий четвер,

Прилетів о дванадцятій сорок,

Як горіти почав Бе Те еР

Дума я, пролетить той осколок,

Стороною якось обмине,

Але він, той проклятий осколок,

Не минув, і то тільки мене.

Не минув, а, мов тисяча голок,

Раптом вп’явся у серце моє І з тих пір насторожений морок Часом спати мені не дає.

Я б не кляв, я б не кляв той осколок

І не бачив би в ньому біди,

Але він о дванадцятій сорок Став щоразу просити води.