Катерина Куян / Поетеса с. Ключівка /

Катерина        куян

Поетеса

(14.05.1958 р., с. Ключівка -13.07.2000 р., с. Ключівка)

Катерина Петрівна Куян народилася 14 травня 1958 року в мальовничому селі Ключівка.

Після закінчення Великоорлинецької восьмирічної шко­ли вступила на курси машинопису та стенографії в Одесі, пізні­ше закінчила автодорожній технікум.

Якийсь час працювала секретар-друкаркою Одеської фі­лії Київського інституту “Укрремшляхпроект”, проте туга за рід­ним краєм примусила її переїхати до Хмельницького.

Ще навчаючись у технікумі, почала писати вірші. Спів­працювала з композитором Іваном Пустовим та співачкою Раїсою Осиповою, з якими створено ряд чудових пісень: “Любов моя”, “Подаруй мені букет жасмину” та інші. Всього на її тексти написано понад три десятки пісень.

У 1995 ропі важка недуга прикувала Катерину Петрівну до ліжка, проте вона продовжувала писати. Відійшла у вічність

липня 2000 року, будучи 42-річною.

За її життя побачили світ 15 збірочок.

Красилівською райгазетою “Красилівський вісник” за­початковано літературну премію імені Катерини Куян, якою на­городжують місцевих жінок-поетес.

Відчуття краси природи та вміння донести її до читача, тонке світобачення та глибоке сприйняття світу – особливості творчого таланту К.Куян.

Поетична лірика Катерини Куян “Проліски із карими очима”, “Якби я пташкою була”, “А сльози квітами цвітуть”, “І проростуть джерел троянди молоді” та інші просякнуті любов’ю до рідного краю, високими почуттями між людьми, бажанням жити і насолоджуватись життям.

Твори Катерини Куян відрізняються ніжністю голосу, стишеністю інтонацій, витонченістю. Теплом і світлом бринять її мініатюри, рідняться з музикою (“Мозаїка долі”).

У збірці “Я загубилася в житті” авторка знову поверта­ється до теми високого кохання, жадоби до життя, оспівування людського щастя.

Проте, здається, Катерина Куян більш відома як дитяча поетеса. “Білі балеринки”, “День у сонячному капелюшку”, “Ме­телик на долоні”, “Тополинка” – ось спільні роботи поетеси Куян та художника з тонким відчуттям дитячої психології Олександра Лещука.

У своїй творчості для дітей Катерина Куян показує всі кращі якості душі. Це – любов до природи, ніжність. Її вірші – задушевна розмова з маленьким читачем. Адже дитині потрібно говорити про чарівний дивосвіт, бо дитинство має бути і наїв­ним, і довірливим, бо потім дорослий світ відкриє нові горизон­ти. Тому й потрібно зуміти закласти в дитині сприйняття навко­лишнього світу.

Вірші Катерини Куян несуть добро, від чого душа чита­ча прагне світлих вчинків, здатності на щиру, прекрасну любов.

СМІЛИВІ ЗАЙЧАТА

(казка)

(з книги “Я у долі своїй-як стеблинка в полі…”)

Ви, малята, мабуть вже багато казок про страшних вов­ків і про нещасних зайчиків чули. Ох і натерпілися зайці від цих лісових розбишак! А от в одному лісі, де також верховодив над слабшими нахабний вовчисько, трапилась одна незвичайна при- года, про яку я й хочу вам зараз розповісти. Отож слухайте. Це було влітку…

Серед лісу тихим шепотом голубих хвильок з берегом перемовлявся ставок. Сонечко купалося і ніжилося в прозорій водичці, заглядало на самісіньке дно, пестило квіточки на усміх­неному бережку.

У ставку плавав кольоровий човник, в якому сиділи ра­дісні, пухнасті зайченята.

Раптом із кущів очерету виглянув темний, як сум, чо­вен. Перелякані зайчата заметушилися. Серденька їхні застуко­тіли, лапки затремтіли. Скоріше допливти б додому!

А дім їхній стояв над самісіньким ставком. Вікна так і кликали: “Швидше, швидше!”. Із усіх сил малюки рвалися впе­ред і чимдуж до хатинки. Вже й хата… Та де там! Як колючий кущ, так з’явився перед зайчатами вовк. Грізний голос, люте зи­ркання ніби прикували їх до землі. “У мішок”, — закричав хри­пким голосом вовчисько.

Скам’яніли зайчата. Але одне набралося сміливості

Відпусти нас..

Відпустити? Охо-хо-хо! Де ж я тоді пообідаю?

А ми вас нагодуємо в нашій хатці, – посміливішали зайчатка, – в нас є і борщ, і каша, і пиріжечки, і смачний- пресмачний суничний компот.

Вовк хвилинку подумав і вирішив погодитися.

Ну, ходімо, тільки ви вперед, а я за вами, — і зареготав вдоволений.

В хатині було чисто і затишно. Вовк, замкнувши за собою двері, причалапав до кухонного столу і гаркнув:

Ох, який же я зголоднілий! Ану хутчій рухайтеся!

Зайчата кинулися подавати страви. За мить стіл був за­ставлений різними наїдками. Вовк обома лапами хапав їжу, бри­зки і шматки летіли в усі боки. Аж захекався, хапаючи булочки, бублики, пиріжки з капустою і морквою. Напхавшись, він про­горланив:

Пити! – аж здригнулась і зітхнула хатинка.

Вмить подали зайчата суничний компот, який аж дух забив своїм ароматом. Надудлившись вдосталь компоту, вовчи­сько розлігся прямо на підлозі і захропів. Захропів так, що аж шибки забриньчали у вікнах. А заснув він тому, що кмітливі зайчата насипали у компот сонного порошку, який вони приго­тували із сушеного листя сон-трави.

Впевнившись, що вовк заснув міцним сном, зайчата взяли великі ножиці і заходилися його стригти. Добряче підску­бли, а самі заховалися у льох.

Прокинувся вовк і не може втямити, де він і що з ним. Глянув у дзеркало і перелякався сам себе. Зарепетував не своїм голосом, аж ліс луною відгукнувся. Вискочив вовчисько з хати і дременув у хащі. На все життя поклявся не чіпати більше ніколи зайчат.

КАЗКА ВЕСНИ

(з книги “Соловейкова пісенька”)

Струмочками побігла вже

зима,

Весна прийшла, щоб казку

малювати.

Намалювала небо голубе:

Пливуть по ньому хмарки

сонні…

Яскраве сонечко їх будить Краплинками дощу,

На землю падають їх сни…

І просинається трава,

І розцвітають квіти…

Щось вітер гомонить З листочками дерев…

Так радісно співають ,

пташечки,

Співом своїм Казку весни Стрічають.