Петро ІВАНЮК /Поет Васьківчики /

Петро     ІВАНЮК

Поет

(17.07.1932 р., с. Васьківчики)

Петро Кіндратович Іванюк народився 17 липня 1932 року в багатодітній селянській сім’ї в с. Васьківчики.

Закінчив семирічку. Здобув професію вчителя. Працював у м. Маріуполі, м. Москві, на Хмельниччині (в школі с. Зелене), на цілині Казахстану. Переїхав на Миколаївшину, де працював в Жовтневому, Веселинівському і Вознесенському районах вчите­лем до виходу на пенсію.

Перший вірш Петра Кіндратовича був надрукований у 1949 р. в обласній газеті на Хмельниччині.

У збірці «Вознесенськ мій дорогий» (1995 р.) автор відтворює незабутні сторі­нки історії рідного краю, в літературному звучанні оживають дні козацької слави, в веселкових барвах молодіжні мотиви — радісні і захоплюючі дні і ночі кохання.

У 1995 році під час святкування 200- річчя Вознесенська композитор Р.Усачова на вірш «Вознесенськ мій дорогий» напи­сала музику, а хор молодого театру м. Миколаєва виконав пісню і записав фоно­граму, яка була використана під час свята в Кизиловому гаю м. Вознесенська.

Після першої збірки виходить поети­чна збірка для дітей «Вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка», «Про кохання вам, дівчатам і юнакам», «Чому ведмідь узи­мку спить», «Загадки сестриці Натки»,

«Для вас і про вас», «А лисичка як втек­ла, то де зиму провела» та інші.

Петро Кіндратович Іванюк – автор збірки «Лікарські рослини Миколаївщини».

З 2004 року Петро Кіндратович Іва­нюк керує літературним об’єднанням «Веселка». Він організував та видав колективні збірки веселчан «Веселчині джерела» (2003 р.), «Веселка над Бугом» (2005 р.) та чотири збірки дитячих творів «Веселчина ластівка».

Тематика, яку порушує у своїх творах Петро Іванюк, – це ві­чно хвилююча серця всіх поколінь любов і молодість, це краса рідної природи, це любов до вознесенського краю, котрий став йому рідним. Це вдалі й місткі поетичні твори для дітвори. Його загадки й віршики, написані любовно нашою співучою українсь­кою мовою, залюбки вчить дітвора в садочках міста та школах не лише на Вознесенщині.

Книга П.Іванюка “Біблія для дітей” (скорочений переказ у віршах) одержала благословення до друку Української Правос­лавної Церкви Московського Патріархату, одержала подяку Свя­тійшого Патріарха Київської і всієї Руси-України Філарета, ре­комендована відділом освіти Вознесенської райдержадміністрації Миколаївської області як додаток до підручника “Зарубіжна література” (5 кл.).

Щира любов до рідного краю, його природи, людей вкладе- н.і автором у загадки і віршики для дітвори; вміння бачити образ відтворити його так, щоб викликати усмішку у читача, — це характерна риса його гуморесок; широкий обсяг поезій в ліричній темі.

Особливий розділ збірок — це гуморески. Вміння бачити образ, подати його в такій формі, котра викликає усмішку і зму­шує думати — це теж вміння автора по-своєму розв’язувати складні проблеми сьогодення. Загадки для дітей сприяють їх ро­зумовому розвитку.

Сьогодні Петро Іванюк — автор, яко­го знають на Вознесенщині широке коло шанувальників поетичного жанру. Його вірші звучать на уроках української літе­ратури, народознавства, історії. Він відо­мий як самодіяльний поет, чия творчість розрахована на найширші кола читачів.

Зараз мешкає у м. Вознесенську, ве­теран праці, учасник війни, пенсіонер.

Керівник літературного об’єднання “Веселка”, що діє в бібліотеці ім. Т. Г.Шевченка.

ТЕЛЕГРАМА З ТОГО СВГГУ

(з книги “Уроки з життя’)

По похмілі під гайок Пішов Гнат купатись,

Треба ж йому у пісок На баржу забратись.

Друзі додому пішли, Забули про Гната,

А на ранок лиш знайшли З нього штаненята. Утопився, ясно всім.

Три дні прошукали,

На четвертий вже по нім Поминки справляли.

Жінка каже до дітей:

• Як тут жити з вами? Коли це на п’ятий день Гнат шле телеграму:

“З одежою тебе жду,

Одітись не маю.

В Миколаївськім порту В піску загоряю”.

ГРОМАДЯНИН УКРАЇНИ

(з книги “Дорогами долі”)

Хохлом, бидлом, малоросом Мене називали,

Говорити по-рідному Мене відучали.

Важко в полі працював я,

Годував всіх хлібом.

І за це мене заслали На Соловки з дідом.

Ті, що в селі залишились,

В колгоспах робили,

Теж милості не діждались – Голодом зморили.

І на рідній Україні Я жив, як чужинець,

З мови, з мене насміхались,

Бо я – українець.

“Брати старші” й запроданці,

Як ханські монголи,

Храми божі руйнували,

Закривали школи.

Були й такі малодушні,

Що їм на угоду,

Мови рідної цурались,

Зрікалися роду.

А віднині я став вільний,

Згиньте страх і хамство!

Я держави Україна Здобув громадянство.

І від заходу до сходу По всій Україні Звився в небо, як птах, горд Прапор жовто-синій.

Не у тюрмі на колінах,

А вільні у храмі,

“Ще не вмерла Україна”

Гордо ми співаєм.