Юхим Крикун / письменник, Котюрженці/

Юхим КРИКУН

(народився в селі Котюржинці, проживає у м. Сімферополі заслужений архітектор АРК, Лау­реат премії АРК, член республіканської творчої спілки “Кримська асоціація письменників”)

ЧЕРЕШНЯ

(з книги “Село Котюржинці та його мешканці”)

Вперше Поліщук побачив її вранці, коли повертався з розвідки з групою товаришів. Задер голову догори, милуючись соковитими ягодами. Черешня пишно буяла і вабила, наче рясно обвішана червоним намистом чарівна молодиця. Оточена кучерявими яворами, росла вона у нейтральній зоні, ближче до нашої лінії окопів. «Треба буде сюди навідатись з котілком» — поду­мав Поліщук, доганяючи хлопців і ковтаючи слину: сам собою під язиком виник черешневий смак. Підлітком він ходив з сілі, ськими друзями у Липник по черешні. Ліс високий, міцний, гус­тий. Стрункі, рівні черешні з гладеньким наче полірованими стовбурами навипередки тягнулися до сонця. Знизу не видно, чи є там в густій кроні якісь ягоди, чи вже обірвано, або скльовано шпаками. Лізеш, було, лізеш по сковзькому стовбурі, дерешся з усіх дитячих сил, чіпляєшся за кожний сучок, а доберешся до верхів’я — аж то гірчак! Ягоди такі гіркі, що не передати. Кинеш їх в рот — тьху! Ніби кущ полину перекусив. Дивуєшся: де ця деревина такої погані насмокталася. Плюєшся і мерщій вниз. А годі знову карапкаєшся на ще вищу черешню. Зате, коли натра­пиш на солодку, отоді балюй! Ласуєш, як медом. Дві бубки в торбу, одну в рот. І зупинитись не можеш, хоч в животі вже бур­чить.

Поліщук змалку любив і вмів лазити по деревах, як мав­па. Вилізе було на дерево і заховавшись в гущавині листя, співає любиму пісеньку:

Чорний ліс, повний гуку,

Там засватав комар муху.

А та муха подобріла,

На весілля попросила.

Зібралися бджоли, оси,

Розплітають бджолі коси.

Зібралися комарі

І  співають до зорі.

Зірвалася шура-буря Комарика з дуба здула.

Що в лісі за гук случився?

Упав комар та й забився!

Комарику, голубчику,

А де ж тебе поховати?

Поховайте мене в лісі При зеленому горісі.

Будуть дівки горіх рвати,

Будуть мене споминати:

ІЦо то лежить за покойнік,

Чи капітан, чи полковник?

– Ато ж теє грішне тіло,

Що вчора з дуба летіло.

Блискавками промайнули ці дитячі згадки в пам’яті По­ліщука, поки він добирався з товаришами до розміщення роти. В кінці того ж дня Поліщук розшукав старшину і попросив дозво­лу нарвати пару котілків черешень. Де? В нейтральній зоні.

Не дозволю, — відрізав той. — Чому?

Старшина кивнув на гору з ворожими окопами: «Там

що, по-твоєму, отара овець пасеться?

Вівці не вівці, а барани —точно. Якби не барани, да­вно б здалися… Не зреагувавши на жарт, старшина сказав:

Бачиш купу дерев позад їхніх окопів. Там сидить хто? їхній снайпер. Жде якогось барана. Аби прийшов до чере­шні. Ти хочеш бути першим?

—- В такому разі чому він не стріляв, коли ми гуртом там проходили?

Не знаю. Може, задрімав, або зліз помочитись чи по іншій нужді…

Можна знайти спосіб прибрати снайпера.

Як саме?

А так. Я покладу порожню каску на бруствер, снай­пер вцілить в каску, запише собі в рахунок. Тим часом наш снайпер хай стежить, на якому дереві блисне вогонь. Потім че­рез пару окопів хай ще хтось з наших виставить свою каску на бруствер. І ще вогонь блисне. Далі…

Ясно, — всміхнувся старшина, — а котілок в тебе ва­рить, Попробуєм.

Пробували на другий день після сніданку. Поліщук ви­сунув свою каску. На горі глухо, одиноко пролунав постріл. Ка­ску наче вітром здуло на дно окопа. Діалог двох снайперів — нашого і ворожого — точився недовго. Після другого пострілу ворог замовчав. Тоді Поліщук, взявши товариша на поміч, ру­шив до черешні. Йшов з двома котілками і торбою, знайденою н пустій селянській хаті. Спочатку повзли по-пластунськи. Потім Поліщук піднявся на ноги, а товариш лишився для підстраховки. залігши в канаві.

Черешня гостю зраділа: весело затремтіла листям, заки вала крислатим гіллям, нашіптуючи щось призабуте з дитина їй олії цук зручно вмостився серед галуззя, розвішуючи на сучі:ах горбину і котілки. Рвав червоні соковиті ягоди, а думки соталися далеко за лінію фронту — у рідне село, у дитинство.

Самим заядлим збирачем лісових черешень у селі був Федько Кашовар, прозваний Халамидником. Був він у цій справі неперевершений. В його торбині вдвоє більше ягід було, ніжу ( будь-кого з хлопців, що рвали з ним поруч. Шкільний бешкет­ник, ватажок і витівник, отаман «розбійників». Завдавав немало клопоту своїй матері. Вона часто змушена була приміняти силу і жорсткі міри насильства: закочувала синочкові штани вище ко­лін і голими колінами ставила на гречку, насипану на землі, а в руки давала цеглину — держати над головою. Деякий час Хала­мидник був шовковий, а згодом все починалось спочатку.

Черешні Федько рвав у лісі своїм способом: залазив на иисоку тонку черешню, ретельно обривав її, ліз на вершечок, розгойдувався і, торкнувшись сусіднього дерева, по-мавпячи чіп­ця вся до нього. У такий спосіб добирався до іншої черешні, а обірвавши її, добирався до третьої — четвертої — аж поки не наповняв торбу. Дивитися знизу на ці його мавпячі вправи було цікаво, але страшнувато. Та одна справа — ліс, де ростуть дерева густо, інша справа — сад.

Одного разу Федько рвав черешні в саду свого родича, діда Купріяна, перескакував з гілки на гілку, зламав її, зірвався з висоти, впав навзнаки і зламав хребет. Гірка звістка негайно об­ік- гіла село…

Вранці другого дня Поліщук підійшов близько до  Кашоварів, виліз на чуже дерево —хотів бачити, що там роніться на подвір’ї. А там готували воза, запрягали коней, вимо­тували соломою воза. Потім застелили рядном, винесли подуш­ку, обережно винесли на руках Федька, поклали на подушки. Пі- лвода рушила. Батько вів коней обережно, ніби віз скло. Мати ІІш на позаду й дивилась на сина. Син дивився на небо.

Клен, на якому сидів Поліщук, уклінно нависав над до­рогою, паче віддаючи шану кожному, хто проїжджав повз нього. Коли буйний зелений чуб дерева заслонив Федькові небо, він побачив на гиляці Поліщука. Погляди їх зустрілися. Федько неворухнувся, не застогнав. Тільки дивився, дивився на хлопця, не змигнувши оком. Його розширені сумом і нестерпним болем очі, відчув Поліщук, закарбуються в пам’яті назавжди. Так і сталося.

Ось і тепер ті змучені очі страждальця невідривно сте­жать за механічними рухами Поліщука, що рве ягоди.

Занурений в минуле, Поліщук забув про небезпеку: кру­тився і повзав по гиляках і, заплутавшись в якомусь дроті, шарп­нув раз-другий ногою… Потужний вибух загримів з-під кореня черешні. Ехо покотилося долиною і тричі повторилося в горах. Черешня вертикально підскочила, коротко затремтіла листом і через хвилю почала падати, прискорюючись. Упала, ніби зітхну­ла важко хвора корова, спружинивши кроною. Сталось усе так швидко і буденно, що цілий-невредимнй Поліщук не встиг зля­катися. Вибрався із галуззя і похапцем продовжував наповнюва­ти ягодами котілки вже на землі. На підмогу прибіг напарник.

Протипіхотна міна жахнула…

Ото ж. Ще й добре замаскована.

Повилізавши з окопів, гуртом ласували черешню на

дровах біля хліва. Жартували, сміялися. Поліщук теж посміхав­ся. Але іначе, вимушено. Крізь літа дивилися очі Федька і дзве­ніла дитяча пісня: «Що в лісі за гук случився? Упав Федько та й забився». Йому подумалось: «А міг би стати капітаном, ато і полковником. Безперечно».