Ігор      РИМАРУК /Лауреат Національної Шевченківської премії Укра­їни. Поет/

Ігор Миколайович Римарук народився в селі М’якоти Ізя- славського району, де проживали батьки матері, 4 липня 1958 року, хоча вже з 1957 року батьки поета працювали у Великоор- линецькій школі на Красилівщині. Батько – вчителем фізики, мати – вчителем початкових класів. Надалі все життя батьків та Ігоря до вступу в Київський університет пов’язане з Красилів- щиною.

У 1964 році сім’я переїхала в с. Западинці, де пройшли дитячі і шкільні роки Ігоря. Розуміти поетичне слово, вкладати в нього великий зміст його навчила мати, Галина Василівна, вчи­телька української мови та літератури.

Читав багато і залюбки засиджувався в бібліотеці батька Миколи Яковича. Першими літературними спробами були неве­личкі п’єси, складав тексти і писав вірші в шкільну стіннівку.

У 16 років став студентом факультету журналістики Киї­вського університету.

У 1979 році закінчив університет.

Автор збірок “Висока вода” (1980), “Упродовж снігопаду” (1988), “Нічні голоси” (1991), “Золотий дощ” (1996), “Діва Оби- да” (2000), “Бермудський трикутник” (2007).

Ігор Римарук – упорядник антології нової української по­езії “Вісімдесятники” (1990). Його вірші перекладалися 25-ма мовами світу, друкувалися в англо-, іспано-, румуно-, шведсько-, німецькомовних антологіях української поезії.

У 2002 році став лауреатом Національ­ної премії імені Т.Г.Шевченка.

У 2008 році помер. Похований у Львові. Творчість І.Римарука – яскравий прик­лад майстерного володіння словом. Своєрідний поетичний підсумок творчості – книжка “Діва Обида” – став політичним явищем сучасної української модерної лірики.

Особливостями поезії І.Римарука є елі­тарність (художня творчість, доступна тільки обраним), інтелектуалізм (схильність до розумових рефлексій та самоаналізу), інакомислення, художньо переосмислені історичні, біблійні, міфологічні образи.

Перша частина збірки “Діва Обида” – “Видіння” – поезії останніх років. Друга частина – “Відлуння” – стисле вибране з попередніх збірок. Збірка отримала свою назву не випадково. З одного імені можна зрозуміти що і до чого. Діва Обида – символ зради. Зрада приносить роздвоєність, розбрат – основу всіх укра­їнських негараздів. Образ прірви є наскрізним у збірці “Діва Обида”. Адже в житті кожного з нас є свої “прірви”: між мину­лим і сьогоденням, між нами та іншими людьми, між “хочу” і “можу”, між “хочу” і “треба”… Скільки їх, тих прірв?

Безодня пролягла між минулим і сьогоденням ліричного героя (“У дні безхлібні та безводні”). Минуле тут — “дні безхліб­ні та безводні”, сьогодення – дні, можливо, більш ситі для тіла, але не для душі. Проблема вибору “берега” труїть свободу ліри­чного героя.

У вірші “Нікогісінько не візьму” розповідається про на­род, що забув власні корені і став юрмою. Це і є прірва. А міст­ком, на думку ліричного героя, може стати “Золота коляда”, як і гадка про історичну пам’ять, що єднає нас з пращурами.

У епіграфі до другої частини “Відлуння” ми знову бачимо образ прірви, безодні між життям і смертю, що може утворитись миттєво.

Велика Україна і діаспора… Між ними справді в радянсь­кі часи була безодня (вірш “Юрію Тарнавському”). Але україн­ці велика нація – єдність всіх українців, розпорошених по світах. Чи- ішочи поезію, з’являється відчуття, що ті, що живуть в Україні, нодумки єднаються з діаспорою, і навпаки.

Що може здолати прірву між життям і смертю (саме цей образ ми бачимо в епіграфі до другої частини збірки)? Вірш “Це ж які сади тоді цвіли” дає відповідь – любов.

Вірш “Політ Гоголя” переконує читача, що життя людини  ріка, і нам не дано знати, де середина нашого існування. Середина життя моделює для мислячої людини своєрідну ситуацію. З одного боку, вже можна підбивати

якісь підсумки, а з іншого – не полишає відчуття можливості зу­стрічі зі смертю, у якої можуть бути зовсім інші уявлення про середину нашого віку. Отож наше життя – це долання прірви між народженням і смертю. Можливо, цю безодню можна збага­тити справами, які ще довго будуть в пам’яті нащадків.

Збірка “Діва Обида” – це роздуми про людське життя та які ми долаємо або не долаємо.

У книзі І.Римарука “Бермудський трику­тник. Кнйга триптихів” щось непокоїть. Може, її підкреслено ажурна побудова: три триптихи (а в кожному з них – ще по три триптихи та піс­ляслово автора, де є заключний потрійний триптих). У цій книзі ми зустрінемо немало до­сконало побудованих сонетів. Читаючи вірші, розмірковуєш над однією із прірв життя: що є істина?

ДІВА ОБИДА (з книги “Діва Обида “)

Стали над прірвою — хто потойбіч? – темні обидва.

Плакала в ніч із коханих облич Діва Обида.

Хто упаде — бо немає для двох місця на світі.

Душу якого заманює Бог в порвані сіті?

Вже прикипіла до тисячі пліч траурна бинда…

Кликала пріч із пекельних сторіч Діва Обида.

Вже перейшли чудеса і хрести, нетрі і скали.

Люто гнучи задубілі хребти, що там шукати?

Віщого слова? Погибелі? Чи

їдла для бидла?..

Ще озирається, нитку рвучи, Діва Обида:

Може, душа, спопеліла дотла, не озвіріє…

Чом же ти ймення Обиди взяла, Діво Маріє?

З останніх творів

Тут не знайдете мене ви.

В найглухішому кутку маю море я серпневе й точну дату на квитку.

На удачу є підкова, на рибину — рвана сіть… Зрідка слово випадкове їжаком прошурхотить.

Проглядає тут крізь воду кожен камінь і молюск.

За голодну душу глоду як умію помолюсь, за чужу: поперла в хащу – а витала б між олив…

От лише свою пропащу не втолив, не відмолив.

Солодкаві, мов цукати, і гіркіші від цикут – ви лишіть мене шукати: я недовго буду тут.

Знову я втечу, панове, і        в тамтешній темноті небо матиму тернове й точну дату на хресті